Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.02.2018 року у справі №760/18557/15

Постанова

Іменем України

30 січня 2018 року

м. Київ

справа № 760/18557/15-ц

провадження № 61-246 св 17

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Головуючого - Стрільчука В. А.

Суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач)

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - Концерн «Військторгсервіс» Міністерства оборони України

третя особа - Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2016 року у складі колегії суддів: Українець Л. Д., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України про стягнення заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, матеріального забезпечення за листками непрацездатності, індексації та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позовна заява мотивована тим, що з 20 травня 2013 року він працював у Концерні «Військторгсервіс» Міністерства оборони України на посаді начальника служби безпеки. Наказом генерального директора концерну

від 29 жовтня 2013 року він був звільнений з роботи на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 16 травня 2014 року позивача поновлено та роботі та стягнуто з відповідача на його користь

32 892 грн 33 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Зазначене рішення суду першої інстанції виконано відповідачем.

Вказував на те, що 19 травня 2014 року його було звільнено з Концерну «Військоргсервіс» Міністерства оборони України на підставі поданої ним заяви відповідно до вимог пункту 1 статті 36 КЗпП України.

Посилаючись на те, що у порушення вимог статті 116 КЗпП України відповідач при звільненні не провів з ним розрахунку, ОСОБА_1, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив стягнути з відповідача 480 грн 18 коп. - заборгованості з заробітної плати за два робочі дні у травні 2014 року, яка з урахуванням індексації становить 844 грн 16 коп.; 3 121 грн

17 коп. - компенсації за невикористану відпустку, яка з урахуванням індексації становить 4 259 грн 42 коп.; 2 314 грн 43 коп. - компенсації за листками непрацездатності, яка з урахуванням індексації становить 3 443 грн 03 коп.;

120 525 грн 18 коп. - середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 13 травня 2016 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України на користь ОСОБА_1 2 314 грн 43 коп. - грошові кошти за листками непрацездатності та 120 525 грн 18 коп. - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при звільненні позивачу не було виплачено грошові кошти за листками непрацездатності, а отже з дня звільнення по день ухвалення рішення з відповідача на користь позивача підлягають стягненню компенсація за час перебування на лікарняному та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2016 року рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про стягнення коштів за листками непрацездатності та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 390 грн 85 коп.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що не отримані позивачем кошти за листками непрацездатності не входять до структури заробітної плати, а тому на вимогу позивача про стягнення компенсації за листками непрацездатності не поширюються норми статті 117 КЗпП України. Крім того, позивачем пропущено тримісячний строк на звернення до суду, установлений частиною першою статті 233 КЗпП України.

У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційним судом безпідставно поновлено Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України строк на апеляційне оскарження. При цьому, апеляційним судом помилково зазначено, що компенсація за листками непрацездатності не є заробітною платою та, що на вимогу про стягнення такої компенсації не поширюються норми статті 117 КЗпП України, оскільки оплата днів тимчасової непрацездатності проводиться у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати, крім того вищевказана норма трудового законодавства регулює виплату всіх сум належаних звільненому працівникові, а не тільки заробітної плати.

Також вказує на те, що за приписами статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутись з позовом без обмеження будь-яким строком, отже посилання апеляційного суду про звернення з позовом з пропуском тримісячного строку, є безпідставними.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої-третьої, п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та

обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм

матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про стягнення коштів за листками непрацездатності, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що компенсація за листками непрацездатності не є заробітною платою, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки при виплаті такої компенсації.

При цьому ОСОБА_1 мав право звернутись до суду з позовом про стягнення допомоги за листками непрацездатності в тримісячний строк з дня коли він дізнався або міг дізнатися про порушення свого права. Оскільки компенсація за лікарняний була нарахована у 2013 році та не була виплачена під час звільнення у травні 2014 року, тому, звернувшись у жовтні 2015 року ОСОБА_1 пропустив строк, установлений статтею 233 КЗпП України.

Судами установлено, що наказом Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України від 20 травня 2013 року ОСОБА_1 прийнято на посаду начальника служби безпеки.

Наказом від 28 жовтня 2013 року № 233-а позивача звільнено з займаної посади на підставі пункту 2 статті 41 КЗпП України.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 16 травня 2014 року ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника служби безпеки Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України з 28 жовтня 2013 року та стягнуто з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 32 892 грн 33 коп.

19 травня 2014 року ОСОБА_1 звільнений з займаної посади на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України за угодою сторін.

Також установлено, що у період з 1 по 15 серпня 2013 року та з 5 по 16 вересня 2013 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному.

За період з 1 по 15 серпня 2013 року ОСОБА_1 за

листками непрацездатності нараховано грошові кошти у розмірі 1 934 грн

46 коп., а з 5 по 16 вересня 2013 року - 1 452 грн 08 коп.

Частковий розрахунок за лікарняними було проведено Концерном «Військторгсервіс» Міністерства оборони України відповідно до Порядку оплати перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, за рахунок коштів підприємства, установи, організації, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 року № 439.

Відповідно до довідки Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України від 22 лютого 2016 року заборгованість підприємства перед позивачем по тимчасовій непрацездатності за рахунок Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності складає 2 314 грн 43 коп.

З відповіді Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності від 24 серпня 2016 року убачається, що кошти, які підлягали виплаті позивачу за рахунок Фонду, були перераховані 01 листопада та 27 грудня 2013 року на спеціальний рахунок Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України, відкритий в публічному акціонерному товаристві «Єврогазбанк».

Відповідно до статті 47 КЗпП Українивласник або уповноважений ним

орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно

оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.

За змістом частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення.

Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 КЗпП Українипередбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до частинидругої статті 52 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» (який діяв на час звільнення позивача) допомога по тимчасовій непрацездатності виплачується застрахованим особам у найближчий після дня призначення допомоги строк, установлений для виплати заробітної плати.

Судами установлено, що за період тимчасової непрацездатності у період з 1 по 15 серпня 2013 року та з 5 по 16 вересня 2013 року за рахунок коштів Фонду ОСОБА_1 були нараховані грошові кошти у розмірі 1 406 грн 88 коп.

та 907 грн 55 коп., всього в сумі 2 314 грн 43 коп., які в день звільнення ОСОБА_1 не були виплачені.

Згідно з статтею 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Статтею 2 Закону України «Про оплату праці» визначено, що структура заробітної плати складається з основної, додаткової та інших заохочувальних та компенсаційних виплат, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства, або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. При невиконанні такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП Українивідповідальність.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою цієї статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Разом з тим у частині другій цієї статті зазначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Таким чином, висновки апеляційного суду про те, що виплати за листками непрацездатності не віднесені до структури заробітної плати, а також про те, що на вимогу про виплату таких сум не поширюються норми статті 117 КЗпП України та встановлений тримісячний строк на звернення до суду, є помилковими.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову та стягуючи з відповідача на користь позивача компенсацію по тимчасовій непрацездатності, яка була перерахована Фондом, проте не виплачена працівникові при звільненні, а також середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню та вирішив справу згідно із законом.

За положеннями частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції

скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З огляду на вищевикладене судове рішення апеляційного суду не може вважатися законним та обґрунтованим, а тому відповідно до положень

статті 413 ЦПК України підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Відповідно до частин першої, п'ятої ст. 88 ЦПК України (у редакції, чинній нас час ухвалення рішення судом апеляційної інстанції) стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Оскільки рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню в частині задоволення апеляційної скарги Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України, то відповідно підлягає скасуванню і рішення цього суду в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України 1 390 грн 85 коп. судового збору, сплаченого відповідачем за подання апеляційної скарги.

Що стосується вимог касаційної скарги про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу в розмірі 1 500 грн 00 коп., суд звертає увагу на наступне.

За змістом статті 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» (чинного на час вирішення спору) розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції позивач надав копію квитанції про сплату 1 500 грн 00 коп. за надання правової допомоги.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Відповідно до пункту 3.1 договору, укладеного 26 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та адвокатом Мунтян Т. М., оплата доручення здійснюється на підставі додаткових угод.

Відмовляючи ОСОБА_1 у відшкодуванні витрат на правову допомогу, суд першої інстанції правильно виходив з неможливості визначити, яка фактично робота була виконана адвокатом та з чого складається сплачена позивачем сума, а тому відсутні підстави для задоволення таких вимог касаційної скарги.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 31 серпня 2016 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення коштів за листками непрацездатності, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, та стягнення з ОСОБА_1 на користь Концерну «Військторгсервіс» Міністерства оборони України судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 390 грн 85 коп. скасувати.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 13 травня 2016 року в частині стягнення грошових коштів за листками непрацездатності та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні залишити в силі.

В решті рішення апеляційного суду залишити без змін

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий: В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

В.О. Кузнєцов

О.В. Ступак

Г.І. Усик