ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 607/15704/22

провадження № 61-11993св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сердюка В. В. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , орган опіки і піклування управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради, орган опіки і піклування Зборівської міської ради Тернопільського району Тернопільської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 25 травня 2023 року в складі судді Чорної В. Г. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 серпня 2023 року в складі колегії суддів: Костіва О. З., Хоми М. В., Храпак Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 , органу опіки і піклування Управління сім`ї, молодіжної політики та захисту дітей Тернопільської міської ради про відібрання дитини від матері без

позбавлення її батьківських прав та збільшення розміру аліментів.

15 квітня 2023 року ОСОБА_1 змінив предмет позову та остаточно просив позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та збільшити розмір аліментів, визначений нотаріально посвідченим договором від 08 липня 2022 року, зареєстрованим у реєстрі за № 4472, з 1/6 до 1/5 частини доходів ОСОБА_2 , але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, з урахуванням індексу інфляції, починаючи з дня набрання рішенням суду законної сили і до досягнення дитиною повноліття.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що з 18 травня 2002 року по 27 вересня 2022 року перебував із ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, в якому у них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Між ним та сином склалися дуже тісні, дружні та довірливі відносини, після його народження він перебував у відпустці по догляду за дитиною до досягнення дитиною трирічного віку, яка була продовжена до досягнення дитиною шести років. У зв`язку із повномасштабним вторгненням російських військ на територію України відповідачка із неповнолітнім сином, за спільною згодою, виїхала до Республіки Польща, де перебуває і зараз. Офіційної роботи на території Європи відповідачка не знайшла, має неофіційний підробіток - прибирання у приватних будинках. До цієї роботи відповідачка залучає неповнолітнього сина. Вважає, що ОСОБА_2 утримує та експлуатує неповнолітнього сина у себе незаконно.

При цьому 08 липня 2022 року між подружжям було укладено нотаріально посвідчений договір про визначення місця проживання, утримання та виховання дитини, згідно з пунктом 2.1 якого син до досягнення ним повноліття постійно проживає із батьком, тобто з позивачем. Також під час розірвання шлюбу між подружжям не було жодних суперечок щодо місця проживання сина.

Вважає, що відповідачка використовує неповнолітнього сина для того, щоб вимагати кошти на його проживання за кордоном.

Крім того, відповідачка перешкоджає здобуттю дитиною повної загальної середньої освіти та здійснює експлуатацію дитини, що відповідно до частини першої статті 164 СК України є достатніми підставами для позбавлення матері батьківських прав.

З метою найбільш повного та всебічного забезпечення прав та законних інтересів неповнолітнього сина позивач просив суд:

- позбавити відповідачку ОСОБА_2 батьківських прав щодо неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- збільшити розмір аліментів, визначений нотаріально посвідченим договором від 08 липня 2022 року, зареєстрованим у реєстрі за № 4472, з 1/6 до 1/5 частини доходів ОСОБА_2 , але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, з урахуванням індексу інфляції, починаючи з дня набрання рішенням суду законної сили і до досягнення дитиною повноліття.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 25 травня

2023 року ОСОБА_5 відмовлено у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем належним чином не мотивовано доводів про обрання щодо відповідачки такого крайнього заходу як позбавлення батьківських прав, не надано належних та допустимих доказів умисного невиконання ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків без поважних причин, а судом не встановлено її винної поведінки, свідомого нехтування нею своїми обов`язками. Натомість стороною відповідачки зазначалось протилежне - мати прийняла рішення щодо неповнолітнього сина, враховуючи його інтереси, вивезла дитину за межі України, так як вважає, що за межами країни сину безпечніше. Із пояснень позивача встановлено, що неповнолітній продовжує здобувати дистанційно середню освіту в навчальному закладі - гімназії та відвідує польську школу, де неповнолітньому складно дається польська мова, що спростовує твердження позивача, що відповідачка не виявляє бажання, щоб неповнолітній син здобував освіту. Суд дійшов висновку, що позбавлення відповідачки батьківських прав не відповідатиме інтересам неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 03 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 25 травня 2023 року змінено, доповнено його резолютивну частину реченням такого змісту:

«Попередити ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , поклавши на службу в справах дітей Зборівської міської ради Тернопільського району Тернопільської області, як орган опіки та піклування, контроль за виконанням нею батьківських обов`язків».

В решті рішення суду залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позбавлення батьківських прав відповідачки ОСОБА_2 не відповідатиме інтересам неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки фактично залишить неповнолітнього ОСОБА_3 без захисту його прав згідно із статтею 150 СК України з огляду на те, що дитина знаходиться з матір`ю на території Республіки Польща, а батько дитини перебуває на території України.

Крім цього, колегія суддів відмовила у прийнятті заяви відповідачки про визнання нею позову, оскільки така заява суперечить закону та порушує права, свободи чи інтереси неповнолітнього ОСОБА_3 .

Разом із тим, з урахуванням пояснень відповідачки про недоцільність продовження здобуття неповнолітнім ОСОБА_3 повної загальної середньої освіти та про її небажання виконувати свої батьківські обов`язки щодо виховання та утримання сина, колегія суддів дійшла висновку про необхідність попередити відповідачку про необхідність змінити ставлення до виховання свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , поклавши при цьому на орган опіки і піклування контроль за виконанням останньою своїх батьківських обов`язків.

Щодо позовної вимоги про збільшення розміру аліментів на утримання неповнолітньої дитини, апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у її задоволенні у зв`язку із безпідставністю.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

11 серпня 2023 року ОСОБА_2 , через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 25 травня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 серпня 2023 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 572/2515/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 711/276/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 658/1267/16-ц, від 12 вересня 2023 року у справі № 607/1377/22, від 29 липня 2021 року у справі № 758/5545/18, від 20 березня 2019 року у справі № 199/2403/18 та від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18.

Також підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, оскільки суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вказує, що суд апеляційної інстанції не встановлював фактичних обставин щодо місця перебування позивача та неповнолітнього ОСОБА_3 , в результаті чого дійшов помилкових висновків про те, що позбавлення відповідачки батьківських прав фактично залишить неповнолітнього ОСОБА_3 без захисту його прав згідно зі статтею 150 СК України, оскільки дитина знаходиться на території Республіки Польща, а батько дитини перебуває на території України. Крім того, апеляційний суд не зазначив, яким чином визнання нею позову суперечить закону та порушує права, свободи чи інтереси інших осіб та яких саме.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У жовтні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження колегією у складі п`яти суддів.

Протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 27 листопада 2023 року визначений склад колегії суддів, до якої входять: Сердюк В. В. (суддя-доповідач), Грушицький А. І., Ігнатенко В. М., Карпенко С. О., Пророк В. В.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 18 травня 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_8 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_1 , виданим відділом реєстрації актів громадянського стану Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області України.

Під час шлюбу у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 вересня 2022 року у цивільній справі №607/8618/22, яке набрало законної сили 28 жовтня 2022 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.

08 липня 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали нотаріально посвідчений договір про визначення місця проживання, утримання та виховання дитини, відповідно до якого ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до досягнення ним повноліття постійно проживає із батьком за адресою реєстрації його місця проживання. Мати зобов`язано щомісячно сплачувати аліменти на утримання сина в розмірі 1/6 частини її доходів.

Згідно з довідкою ОСББ «Вербицького 22» від 14 липня 2022 року № 159 ОСОБА_2 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , без реєстрації.

В акті обстеження умов проживання зазначено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за зареєстрованою адресою місця проживання: АДРЕСА_2 , не проживають.

За інформацією Служби у справах дітей Зборівської міської ради Тернопільського району Тернопільської області 12 та 28 квітня 2023 року працівниками не встановлено факту безпосередньої загрози життю та здоров`ю дитини. Орган опіки та піклування Зборівської міської ради позбавлений можливості поспілкуватися із ОСОБА_2 як матір`ю неповнолітньої дитини, заслухати аргументи та позицію щодо позбавлення її батьківських прав стосовно неповнолітнього сина ОСОБА_9 , оскільки остання перебуває за кордоном.

За таких обставин, не вдалось з`ясувати чи виконує ОСОБА_2 батьківські обов`язки, встановити відомості про її ставлення до сина, вивчити поведінку матері, її взаємини з дитиною та ставлення до виконання батьківських обов`язків, неможливо провести бесіду з неповнолітнім із цього питання та зробити висновок про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Із пояснень позивача встановлено, що неповнолітній продовжує здобувати в Україні середню освіту дистанційно, а також відвідує польську школу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону відповідають.

Частиною першою статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і

батьківство охороняються державою.

Відповідно до пункту 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року в редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року (далі - Конвенція), в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

За частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою, десятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

За змістом статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Частинами першою-четвертою статті 150 СК України передбачено, що батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину.

Згідно із пунктом 1 статті 18 Конвенції держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитиниє предметом їх основного піклування.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом (стаття 153 СК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Пунктами 1, 3 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

За частинами другою, третьою статті 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Окрім прав батьків щодо дітей, діти теж мають рівні права та обов`язки щодо батьків (стаття 142 СК України), в тому числі й на рівне виховання батьками.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 07 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, серія A, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини (рішення у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року, § 78).

Відповідно до частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з

пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров`я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

На підставі тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України можна зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори як кожен окремо, так і в сукупності можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайньою мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).

З огляду на те що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити у задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і за наявності вини у діях батьків.

Право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 47 рішення ЄСПЛ у справі «Савіни проти України», пункт 49 рішення ЄСПЛ у справі «Хант проти України»).

Тобто в такому випадку вирішення питання про позбавлення відповідача батьківських прав охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людиниі основоположних свободі є втручанням у їх право на повагу до свого сімейного життя, яке, у свою чергу, не є абсолютним.

Ураховуючи особливості правовідносин, що склались між сторонами, суд, з однієї сторони, має розглянути правомірність втручання в право відповідача на повагу до сімейного життя, що гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З іншої сторони, обов`язковому дослідженню підлягає питання щодо забезпечення прав неповнолітньої дитини не розлучатися з батьками і врахування при цьому якнайкращих інтересів дитини (статті 1, 9 Конвенції).

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано кожному право на повагу до свого сімейного життя.

Втручання у право на повагу до сімейного життя не становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно здійснене «згідно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей (пункт 50 рішення ЄСПЛ у справі «Хант проти України»).

ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року (заява № 31111/04) наголошував, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінки. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (параграф 57, 58).

У справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року ЄСПЛ вказав, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів, і залежно від обставин конкретної справи вони можуть відрізнятися.

Разом із тим, у рішенні ЄСПЛ від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

Крім того, у рішенні від 30 червня 2020 року «Ilya Lyapinv. russia» (заява № 70879/11) ЄСПЛ зауважив про те, що в інтересах дитини також забезпечити її розвиток у здоровому навколишньому середовищі, і батько не може мати права відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вживати таких заходів, які могли б завдати шкоди здоров`ю та розвитку дитини. Найкращі інтереси дитини можуть, залежно від їх характеру і серйозності, превалювати над інтересами батьків.

Верховний Суд в оцінці обставин справи виходить з того, що на перше місце суд ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, потрібними для постановлення рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, тощо), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Враховуючи, що позивачем не доведено умисне невиконання ОСОБА_2 своїх батьківських обов`язків щодо неповнолітнього сина, з яким вона разом проживає в Республіці Польща, де син продовжує отримувати середню освіту, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав застосовувати до відповідачки такий крайній захід впливу, як позбавлення її батьківських прав.

Що стосується висновків суду апеляційної інстанції про відмову у прийнятті заяви відповідачки про визнання нею позовних вимог та не заперечення проти позбавлення її батьківських прав (том 2, а.с 12-15), то колегія суддів Верховного Суду з позицією апеляційного суду погоджується з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує /судовий розгляд.

Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19, провадження № 61-2251св22).

Встановивши, що підстави для задоволення позову відсутні, суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв до уваги факт визнання позову відповідачкою, зазначивши про це у своїй постанові.

Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 572/2515/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 711/276/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 658/1267/16-ц, від 12 січня 2023 року у справі № 607/1377/22, від 29 липня 2021 року у справі № 758/5545/18, від 20 березня 2019 року у справі № 199/2403/18 та від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 572/2515/15-ц (провадження № 61-1057св17) спір у цій справі виник з приводу визнання незаконним та скасування рішення Виконавчого комітету «Про оформлення права власності на житловий будинок», визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації права власності на вказаний житловий будинок.

У постанові від 26 вересня 2018 року в справі № 711/276/17 (провадження № 61-20414св18) Верховний Суд вказав, що висновок органу опіки та піклування у справах щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та визначення її місця проживання є обов`язковим. У матеріалах справи відсутній висновок органу опіки та піклування щодо вирішення спору, що виник між сторонами. Не дотримання судами вимог статті 19 СК України унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи. З цих підстав Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій на направлення справи на новий розгляд.

У постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 658/1267/16-ц (провадження № 61-18162св18) спір виник з приводу усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та визначення порядку спілкування з нею. У постанові зазначено, що судам при розгляді позовних вимог про визначення порядку участі у вихованні дітей і спілкуванні з ними того з батьків, який проживає окремо від них, порядку спілкування діда й баби з онуками, якщо батьки не підкоряються рішенню органів опіки і піклування з цих питань, спорів між батьками про місце проживання дітей, вимог про відібрання батьками дітей в інших осіб, про позбавлення або поновлення батьківських прав та інших спорів, пов`язаних із вихованням дітей, обов`язковими є наявність письмового висновку органів опіки та піклування та їхня участь у судовому засіданні. З підстав відсутності відповідного висновку органу опіки та піклування та неможливості встановлення у зв`язку з цим фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий апеляційний розгляд.

У постанові від 12 січня 2023 року у справі № 607/1377/22 (провадження № 61-11704св22) Верховний Суд визначив позивачам спосіб участі у вихованні та спілкуванні з малолітніми дітьми шляхом надання їм можливості бачитися з дітьми у відповідні дні.

Як зазначено у постанові від 29 липня 2021 року у справі № 758/5545/18 (провадження № 61-466св20) спір у цій справі виник з приводу визначення батькові способу участі у вихованні сина. Верховний Суд залишаючи без змін постанову суду апеляційної інстанції виходив із того, що встановлюючи порядок побачень батька з сином апеляційний суд, не погоджуючись у повній мірі з висновком органу опіки та піклування, врахувавши стан здоров`я дитини, її психоемоційний стан, необхідність особливого догляду, дотримання розпорядку дня, відповідної дієти, медичних процедур, якнайкращих інтересів дитини, дійшов обґрунтованого висновку про визначення порядку побачень батька шляхом спілкування з сином у присутності матері дитини.

Отже висновки, викладені у вказаних вище постановах Верховного Суду, на які посилалася заявниця в касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, оскільки має місце різне матеріально-правове регулювання правовідносин, а обставини, встановлені судами в цій справі, суттєво відрізняються від обставин, встановлених у цій справі.

У постанові від 18 березня 2020 року (заявницею у касаційній скарзі помилково зазначено від 20 березня 2019 року) у справі № 199/2403/18 Верховний Суд зауважив, що ухвалюючи рішення про позбавлення відповідача батьківських прав, суди не встановили у чому саме полягає свідоме та умисне ухилення відповідача від виконання своїх батьківських обов`язків, та чи є рішення суду таким, що ухвалене в інтересах дитини. Посилання суду на існування заборгованості за аліментами та не відвідування відповідачем навчального закладу дитини протягом одного навчального року у повній мірі не може свідчити про ухилення батька від виконання своїх обов`язків. З підстав не встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення спору, судові рішення були скасовані, а справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

У постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18 (провадження № 61-10531св21) Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій про позбавлення відповідача батьківських прав щодо малолітньої дочки, виходив із того, що відповідач нехтує потребами своєї дочки, порушує права дитини на належне батьківське виховання та не виконує батьківських обов`язків. Він не довів зміну своєї поведінки щодо дитини, прагнення здійснювати належне піклування за нею, не спростував, що свідомо нехтував обов`язками батька щодо дочки. Факт заперечення відповідачем проти позову про позбавлення його батьківських прав не свідчить про його інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку.

Отже, висновки судів у справі, яка переглядається, не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/2403/18 та від 29 вересня 2021 року у справі № 459/3411/18, а доводи касаційної скарги ґрунтуються на незгоді з оскаржуваними судовими рішеннями, які ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Судами оцінено докази за їх внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, а до повноважень суду касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України не належить переоцінка доказів.

Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України

Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до того, що висновки апеляційного суду про те, що дитина знаходиться на території Республіки Польща, а батько дитини перебуває на території України судами встановлені на припущеннях.

З цього приводу колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що в позовній заяві ОСОБА_1 посилався на те, що відповідачка разом із дитиною перебувають у Республіці Польща, а він знаходиться в Україні. Вказані обставини не спростовувалися відповідачем під час розгляду справи. Крім того, в касаційній скарзі ОСОБА_2 також вказувала, що з липня 2022 року син жодного разу не приїздив в Україну, а весь час знаходиться в Республіці Польща.

Тобто вказані доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення слід залишити без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

З огляду на викладене колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 25 травня 2023 року в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Тернопільського апеляційного суду від 03 серпня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. В. Сердюк Судді: А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Пророк