Постанова

Іменем України

29 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 522/15095/15-ц

провадження № 61-11797св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради,

треті особи: публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Сімаченко Світлана Леонідівна,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 березня 2017 року у складі судді: Свяченої Ю. Б. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 11 липня 2017 року у складі колегії суддів: Черевка П. М., Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, управління державної реєстрації юридичного департаменту ОМР, за участю третіх осіб: ПАТ «Державний ощадний банк України», приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л. про визнання правочину недійсним, зобов'язання вчинити певні дії та визнання права власності.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачу на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1.

17 грудня 2007 року між ним та ВАТ «Державний ощадний банк України» було укладено договір про іпотечний кредит №1592-ДКФ, згідно з яким банку було передано в іпотеку вищевказану квартиру, в забезпечення виконання зобов'язань за договором про іпотечний кредит від 17 грудня 2007 року за №1592-ДКФ.

У подальшому він здійснив реконструкцію цієї квартири шляхом збільшення її площі до 96,3 кв. м., та отримав відповідний технічний паспорт на нежитлове приміщення магазину-салону, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 08 липня 2008 року за ним було визнано право власності на це нежитлове приміщення.

ОСОБА_2 зазначив, що в 2014 році після звернень до банку та правоохоронних органів йому стало відомо про те, що 30 грудня 2009 року внаслідок зловмисної домовленості між ОСОБА_5, який діяв від його імені на підставі довіреності та ОСОБА_4, ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу спірного приміщення.

Позивач стверджував, що про цей правочин йому нічого не було відомо, коштів за належне йому майно він не отримував, та згоду на реалізацію нежитлового приміщення магазину-салону, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, не надавав. Крім того, позивач також зазначив, що ПАТ «Державний ощадний банк України», як іпотекодержатель спірного майна, ніякої згоди на реалізацію також не надавав.

У зв'язку із цим ОСОБА_2 вважав, що договір купівлі-продажу спірного приміщення є недійсним на підставі статті 232 ЦК України.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 березня 2017 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що позивачем не доведено, що оспорюваний договір купівлі-продажу був укладений внаслідок зловмисної домовленості відповідачів. У зв'язку із цим вимоги позивача щодо зобов'язання управління державної реєстрації юридичного департаменті Одеської міської ради скасувати запис у Державному реєстрі правочинів прав власності на нерухоме майно реєстрацію права власності та вилучити записи про реєстрацію права власності у Державному реєстрі правочинів прав власності на приміщення магазину-салону, загальною пл. 96, 3 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на ім'я ОСОБА_4 та ОСОБА_3, є також безпідставними. Оскільки рішенням апеляційного суду Одеської області від 10 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2015 року, було скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 липня 2008 року в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на нежитлове приміщення магазину-салону, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, відсутні підстави для визнання за позивачем права власності на це нежитлове приміщення.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 11 липня 2017 року апеляційні скарги ПАТ «Ощадбанк» та ОСОБА_2 відхилено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 березня 2017 року залишено без змін.

Ухвала мотивована тим, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі, надані сторонами докази, правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює.

У серпні 2017 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 11 липня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що на момент укладення договір купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року спірне приміщення передувало в іпотеці ПАТ «Ощадбанк», яке згоди на відчуження предмету іпотеки, тому оспорюваний договір укладений із порушенням статей 9, 12 Закону України «Про іпотеку». Вважає, що суди неправильно статті 203, 215, 232, 241 ЦК України. ОСОБА_2 зазначає, що він не схвалював оспорюваний договір і не отримував коштів за його продаж. Вказує, що оспорюваний договір є недійсним на підставі статті 232 ЦК України, оскільки його представник ОСОБА_5, який діяв від його імені на підставі довіреності, вчинив цей правочин внаслідок зловмисної домовленості із ОСОБА_3 (син ОСОБА_5) та ОСОБА_4

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У серпні 2017 року управління державної реєстрації юридичного департаменту Одеської міської ради надало заперечення на касаційну скаргу, в яких просить відхилити касаційну скаргу. Заперечення мотивовані тим, що скасування реєстраційної дії у державному реєстрі правочинів може здійснюватися лише нотаріусом і управління цими повноваженнями не наділено.

У вересні 2017 року ОСОБА_4 надала заперечення на касаційну скаргу, в яких просить відхилити касаційну скаргу, а оскаржені рішення залишити без змін. Заперечення мотивовані безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки позивачем не доведено зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною для визнання недійсним оспорюваного договору на підставі статті 232 ЦК України.

У вересні 2017 року ПАТ «Ощадбанк» надало заперечення на касаційну скаргу, в яких просить задовольнити касаційну скаргу частково, оскаржені рішення скасувати в частині відмови у визнанні недійсним оспорюваного договору і ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення позору, а в іншій частині залишити оскаржені рішення без змін. Заперечення мотивовані тим, що при укладенні договору купівлі-продажу спірного приміщення від 30 грудня 2009 року ОСОБА_2 не був власником цього майна.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 грудня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 17 грудня 2007 року належала АДРЕСА_1, загальною пл. 44, 9 кв. м.

17 грудня 2007 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Державний ощадний банк України» було укладено іпотечний договір № 2028, згідно з яким банку було передано в іпотеку вказану квартиру для забезпечення виконання зобов'язань за договором про іпотечний кредит від 17 грудня 2007 року за №1592-ДКФ.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 08 липня 2008 року за ним було визнано право власності на це нежитлове приміщення магазину-салону.

30 грудня 2009 року між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності від 26 грудня 2009 року та ОСОБА_4, ОСОБА_3, був укладений договір купівлі-продажу вказаного нежитлового приміщення. Договір був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Сімаченко С. Л., зареєстрований у реєстрі за №1714, та підписаний обома сторонами власноручно. Жодних застережень у цьому договорі не передбачено.

При відмові у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року на підставі статті 232 ЦК України суди зробили висновок про недоведеність позивачем, що цей договір був укладений внаслідок зловмисної домовленості відповідачів.

Колегія суддів погоджується із цим висновком судів з таких підстав.

Тлумачення статті 232 ЦК України свідчить, що під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.

Для кваліфікації правочину як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості потрібно встановити, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Встановивши, що позивачем не доведено підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання договору купівлі-продажу від 30 грудня 2009 року недійсним, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову в цій частині.

Оскільки позовна вимога про зобов'язання управління державної реєстрації юридичного департаменті Одеської міської ради скасувати запис у Державному реєстрі правочинів прав власності на нерухоме майно реєстрацію права власності та вилучити записи про реєстрацію права власності у Державному реєстрі правочинів прав власності на приміщення магазину-салону, загальною пл. 96, 3 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на ім'я ОСОБА_4 та ОСОБА_3, є похідною, то суди зробили правильний висновок, що вона також не підлягає задоволенню.

При відмові у визнанні права власності на нежитлове приміщення магазину-салону, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1, суди зробили висновок про відсутність підстав для задоволення цієї позовної вимоги.

Колегія суддів погоджується із цим висновком судів з таких підстав.

Відповідно до частин другої, третьої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-318цс15 зроблено висновок, що за правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Таким чином, з огляду на те, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав чи в який передбачений законом спосіб позивач набув права власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статті 392 ЦК України.

Суди встановили, що рішенням апеляційного суду Одеської області від 10 березня 2015 року у справі № 2-7467/08, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2015 року, було скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 08 липня 2008 року в частині визнання за ОСОБА_2 права власності на нежитлове приміщення магазину-салону, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1.

Згідно частини третьої статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржених рішень) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

За таких обставин суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання права власності на нежитлове приміщення за ОСОБА_2

Посилання ОСОБА_2 на те, що він не схвалював оспорюваний договір і не отримував коштів за його продаж, колегія суддів відхиляє. Оскільки при вчинені оспорюваного правочину ОСОБА_5, як представник ОСОБА_2, діяв в межах повноважень, наданих позивачем. Неповернення позивачу коштів, отриманих від продажу спірного приміщенння не є підставою для визнання правочину недійсним, однак не позбавляє позивача права звернутися до суду із відповідним позовом з метою захисту своїх прав у зв'язку із неналежним виконання договору доручення. Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 357/6663/16-ц.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Оскільки оскаржені рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 11 липня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

В. І. Крат

В. П. Курило