Історія справи

Постанова

Іменем України

29 серпня 2018 року

м. Київ

справа № 408/2611/12

провадження № 61-22145св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), ЛеськоА. О., ШтеликС.П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Публічне акціонерне товариство «ПриватБанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 березня 2017 року в складі колегії суддів: Зубакової В. П., Барильської А. П., Бондар Я. М.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2011 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про захист прав споживача, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що 20 липня 2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та нею укладено кредитний договір на суму 15 000,00 грн строком на один рік.

13 листопада 2009 року до неї прийшли працівники банку у складі трьох осіб та розвісили на вхідних дверях, стінах будинку та в під'їзді будинку листівки із зображенням позивача, із зазначенням її прізвища, імені та по батькові, з інформацією про наявність боргів.

28 листопада 2010 року працівники ПАТ КБ «ПриватБанк» повторно розклеїли аналогічні листівки.

Посилаючись на те, що ПАТ КБ «ПриватБанк» неправомірно розповсюдило публічно інформацію про неї, чим завдало їй моральних страждань, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4 просила відшкодувати за рахунок ПАТ КБ «ПриватБанк» моральну шкоду в розмірі 20 000,00 грн та 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішенням Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 01 грудня 2016 року в складі судді Чайкіної О. В. позов задоволено частково.

Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_4 2 500,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. У решті позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ПАТ КБ «ПриватБанк» неправомірно розповсюдило негативну інформацію про те, що ОСОБА_4 не сплачує за кредитним зобов'язанням, чим завдало останній моральних страждань.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 березня 2017 року рішення Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 01 грудня 2016 року скасовано, в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що листівка не містить жодної інформації щодо її розповсюджувача та про які саме боргові зобов'язання йдеться. Текст листівки є узагальненим та неконкретизованим, отже, не може вважатися належним та допустимим доказом при з'ясуванні питання щодо особи, яка поширила негативну інформацію стосовно позивача.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неповно з'ясував обставини справи, не надав належної оцінки показанням свідків про те, що саме працівники ПАТ КБ «ПриватБанк» розклеювали листівки, неправильно застосував норми чинного законодавства.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Спір між сторонами виник з приводу поширення негативної інформації стосовно ОСОБА_4 шляхом розклеювання листівок із зображенням позивача, із зазначенням її прізвища, імені та по батькові, з інформацією про наявність боргів.

Відповідно до частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Відповідно до частини третьої статті 10, частини другої статті 59, частин першої, другої, четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (частини перша, друга статті 58 ЦПК України 2004 року).

У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз'яснено, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична особа або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.

Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Спростування поширеної недостовірної інформації повинно здійснюватись незалежно від вини особи, яка її поширила.

Згідно із положеннями статті 277 ЦК України, статті 10 ЦПК України 2004 року обов'язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Як убачається з матеріалів справи, позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що розміщення листівок здійснювалось саме працівниками ПАТ КБ «ПриватБанк». Суд першої інстанції на порушення вимог статті 60 ЦПК України 2004 року дійшов такого висновку виходячи з того, що розміщенню листів передувало направлення банком на адресу позивача листів-попереджень про необхідність сплатити борг, що є припущенням.

Із наявної в матеріалах справи копії листівки вбачається, що остання не містить жодної інформації щодо її розповсюджувача та про які саме боргові зобов'язання взагалі йдеться, оскільки текст листівки: «Внимание!!! ОСОБА_4 Внимание! не выполняет своих долговых обязательств. Задумайтесь…» є узагальненим та неконкретизованим, тому не може вважатися належним та допустимим доказом при з'ясуванні питання щодо особи, яка поширила цю інформацію.

Не можна вважати належним доказом пояснення свідка ОСОБА_6, оскільки його пояснення підтверджують лише факт наявності листівок з негативною інформацією про позивача, однак жодним чином не підтверджують того, що ці листівки було розклеєно саме співробітниками ПАТ КБ «ПриватБанк».

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважав, що, оскільки позивач не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що саме працівники ПАТ КБ «ПриватБанк» розклеїли листівки з розміщеною в них негативною інформацією, позовні вимоги про стягнення моральної шкоди також не підлягають задоволенню.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки показанням свідків, що саме працівники ПАТ КБ «ПриватБанк» розклеювали листівки є безпідставними, оскільки спростовуються наведеним вище.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 березня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв

А.О. Лесько

С.П. Штелик