Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 13.03.2019 року у справі №759/14193/15

Постанова

Іменем України

21 квітня 2021 року

місто Київ

справа № 759/14193/15-ц

провадження № 61-4137св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2018 року у складі судді Миколаєць І. Ю. та постанову Київського апеляційного суду від 31 січня 2019 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Іванової І. В., Мельника Я. С.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит"

(далі - ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", банк)у серпні 2015 року звернулося до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором у розмірі 606 427,90 грн.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 14 квітня 2005 року між Акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 02-05-И/09, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у сумі 30 000,00 дол. США, а відповідач прийняв та зобов'язався належним чином використовувати і повернути кредит у повному обсязі до 14 квітня 2020 року згідно з графіком погашення кредиту, а також сплатити за користування кредитом проценти у розмірі 11 % річних.

На забезпечення виконання позичальником ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором 14 квітня 2005 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 02-05/09 П І.

18 травня 2005 року ОСОБА_1 та ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" уклали іпотечний договір, згідно з умовами якого в іпотеку банку передано майно, квартиру АДРЕСА_1.

Стверджував, що банк свої обов'язки згідно з умовами кредитного договору виконав повністю, натомість відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання з повернення кредиту та сплати відсотків за користування ним належним чином не виконував, у результаті чого за договором виникла заборгованість, яку просив стягнути з відповідачів, як солідарних боржників, на свою користь.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_1 просив відмовити у задоволенні позову, зазначив, що

ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" відступило право вимоги Державній іпотечній установі, а тому банк не має права вимоги за цим кредитним договором.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 листопада 2015 року позов задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" заборгованість за кредитним договором у розмірі 606 427,90 грн. Здійснено розподіл судових витрат.

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 12 липня 2016 року скасовано заочне рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 листопада 2015 року.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2018 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" заборгованість за кредитним договором у розмірі 606 427,90
грн. Здійснено розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції дійшов висновків, що вимоги банку є правомірними, оскільки правонаступник може бути замінений на будь-якій стадії розгляду справи та виконавчого провадження. Суд встановив, що відповідачі ухиляються від виконання зобов'язань і заборгованість за кредитним договором не погашена.

Постановою Київського апеляційного суду від 31 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2018 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що, зважаючи на те, що ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" звернулося до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_2 заборгованості до набрання чинності договором відступлення права вимоги, беручи до уваги факт доведення позивачем належними, допустимими та достатніми доказами своїх вимог, таке звернення позивача до суду є правомірним, а ухвалене судом рішення є законним, оскільки стягнення з відповідачів заборгованості на користь банку, який під час розгляду справи переуступив право вимоги іншій юридичній особі, відбулося в тому обсязі, який визначений умовами кредитного договору, і не призвело до збільшення кола обов'язків відповідачів.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, як підставу для скасування рішення суду, апеляційний суд визнав такими, що не спростовують законності та обґрунтованості рішення суду, оскільки відповідно до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення суду лише, якщо ці порушення призвели до неправильного вирішення справи, натомість справа судом вирішена правильно, відповідно до норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 січня 2019 року, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник обґрунтовує вимоги касаційної скарги порушенням судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що:

- з листа Державної іпотечної установи від 145 жовтня 2015 року № 7511/11/2 він дізнався, що 17 вересня 2015 року набрав чинності договір про відступлення права вимоги № 17/4-В, укладений 11 лютого 2015 року між Державною іпотечною установою та ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" за іпотечним кредитами, у тому числі за іпотечним кредитом, у якому позичальником є ОСОБА_1, а тому з 17 вересня 2015 року Державна іпотечна установа є новим кредитором та іпотекодержателем за кредитним договором від 14 квітня 2005 року № 02-05-И/09 та договором іпотеки від 14 квітня 2005 року № 67637;

- у листі Державна іпотечна установа запропонувала утримуватися від оплати будь-яких коштів на погашення боргу на користь ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", а тому станом на день ухвалення рішення судом першої інстанції банк вже не мав права вимоги за кредитним договором;

- у суді першої інстанції сторона відповідача ставила питання щодо наявності оригіналів письмових доказів, зокрема, кредитного договору та договору іпотеки, проте суд проігнорував таке клопотання;

- банк просив залучити до участі у справі Державну іпотечну установу як третю особу, проте таке клопотання суд першої інстанції не задовольнив.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law36~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law37~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law38~.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law39~.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 14 квітня 2005 року АТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_1 уклали кредитний договір № 02-05-И/09, відповідно до умов якого банк надав відповідачу кредит у сумі 30 000,00 дол. США, а відповідач прийняв та зобов'язався належним чином використовувати і повернути кредит у повному обсязі до 14 квітня 2020 року згідно з графіком погашення кредиту, а також сплатити за користування кредитом проценти у розмірі 11 % річних.

На забезпечення виконання позичальником ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором банк та ОСОБА_2 14 квітня 2005 року уклали договір поруки № 02-05/09 П І.

Крім того, на забезпечення виконання зобов'язань відповідачем за кредитним договором, банк та ОСОБА_1 18 травня 2005 року уклали іпотечний договір № 67637, згідно з умовами якого в іпотеку банку передано належну ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Відутою О. В. 14 квітня 2005 року за реєстровим № 653, зареєстрованого Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна 18 квітня 2005 року за № 5867.

Суди також встановили, що 17 вересня 2015 року набрав чинності договір відступлення права вимоги № 17/4-В, укладений 11 лютого 2015 року між Державною іпотечною установою та ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", у частині відступлення прав вимоги за іпотечними кредитами, у тому числі і за іпотечним кредитом, в якому позичальником є ОСОБА_1, тобто з 17 вересня 2015 року Державна іпотечна установа є новим кредитором та іпотекодержателем за кредитним договором від 14 квітня 2005 року № 02-05-И/09 та договором іпотеки від 18 травня 2005 року № 67637.

У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх обов'язків щодо повернення кредиту та сплати відсотків за користування ним, утворилася заборгованість, розмір якої на 25 червня 2015 року становив 606 427,90 грн, яка складається з: 15 867,89 дол. США, що в еквіваленті за курсом НБУ становить 336 050,49 грн, - сума строкової заборгованості за основним боргом кредиту; 2 241,25 дол. США, що в еквіваленті за курсом НБУ становить 47 465,24 грн, - прострочена заборгованість за сумою кредиту; 132,80 дол. США, що в еквіваленті за курсом НБУ становить 2 812,44 грн, - сума строкової заборгованості за відсотками; 2 191,49 дол. США, що в еквіваленті за курсом НБУ становить 46 411,42 грн, - сума простроченої заборгованості за відсотками; 4 028,05 грн - сума простроченої заборгованості за щомісячною комісією; 169 660,26 грн - пеня за прострочення заборгованості за сумою кредиту та відсотками.

Оцінка аргументів касаційної скарги

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Щодо відступлення права вимоги та заміни кредитора у зобов'язанні

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про наявність у банку права вимоги за кредитним договором.

Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

За загальним правилом наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 514 ЦК України).

При цьому необхідно враховувати, що у зв'язку зі заміною кредитора в зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад у частині особи кредитора.

У зв'язку з заміною кредитора відбувається вибуття такої особи, у зв'язку із чим припиняється її статус кредитора у правовідносинах, при цьому новий кредитор набуває цей статус, до нього переходять всі права та обов'язки у таких правовідносинах.

Суди першої та апеляційної інстанцій наведеного не врахували та зробили помилкові висновки, що ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" на момент ухвалення рішення у справі був належним кредитором, а заміна кредитора можлива і на подальших стадіях, зокрема під час виконання судового рішення. Суди не надали оцінку доводам Державної іпотечної установи, висловленим у листі до позичальника, відповідно до якого новий кредитор просить утриматися боржника від оплати будь-яких коштів в рахунок погашення боргу за основним зобов'язанням на рахунки банку.

При цьому, встановивши, що Державна іпотечна установа є новим кредитором у спірних правовідносинах, необґрунтованими є висновки судів про відсутність правових підстав для залучення до участі у справі нового кредитора, оскільки ухвалення рішення про задоволення вимог первісного кредитора до позичальника безпосередньо стосується прав та інтересів нового кредитора, який набув право вимоги до боржника з моменту набрання договором чинності.

Таким чином, з 17 вересня 2015 року Державна іпотечна установа набула статусу нового кредитора у спірних правовідносинах, про що і повідомила позичальника листом від 15 жовтня 2015 року № 75811/11/2.

Суди першої та апеляційної інстанцій не надали оцінки зазначеному листу, а також тим обставинам, що на момент ухвалення рішення у справі відбулося відступлення права вимоги за кредитним договором, а отже, не дослідили питання, хто є належним позивачем у справі.

Верховний Суд у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 2-5541/12 (провадження № 61-7885св20) зазначив, що "згідно зі статтею 55 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив.

Правонаступництво - це перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта до іншого.

Правонаступництво може бути універсальним або сингулярним. При сингулярному правонаступництві (часткове або одиничне) відбувається перехід від первісного кредитора новому кредитору лише окремих прав та обов'язків.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Отже, вказати, що без згоди позивача його не можна залучити до участі у справі можливо лише тоді, коли належному позивачу направлено повідомлення про вступ у справу, а він від цього відмовився".

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з пунктом 4 частини 4 статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду.

За змістом наведених норм процесуального права суд може задовольнити позов лише тієї особи, яка має право пред'явлення вимоги до відповідачів. У разі відсутності у позивача такого права, його вимоги не підлягають задоволенню.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 2-216/2011 (провадження № 61-5909св18).

За встановлених обставин справи право на пред'явлення до відповідачів вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором і договором поруки на час вирішення спору судом першої інстанції належало Державній іпотечній установі, яка не була залучена до участі у справі. Позивач ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" таке право втратило з набуттям чинності договором про відступлення права вимоги.

У зв'язку з наведеним обґрунтованим є висновок про відмову у задоволенні позову у зв'язку з тим, що на момент вирішення спору банк не є особою, якій належить право вимоги, відповідно, право такої особи не може вважатися порушеним на час вирішення спору.

Щодо оригіналів договорів

Під час вирішення питання розподілу тягаря доведення суд застосовує правила статей 12, 81 ЦПК України, згідно з якими кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статей 12, 81 ЦПК України.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених статті 13 ЦПК України випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінюючи правомірність постановлених у справі рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд у своїх висновках керується тим, що, встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди були зобов'язані власні процесуальні дії належним чином обґрунтувати (мотивувати), враховуючи при цьому, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Процес доведення полягає в обґрунтуванні того, що певні дії або події неодмінно мають своїми наслідками настання інших дій або подій, при цьому обставини вважатимуться встановленими за умови, що настання таких наслідків не є вірогідним, а є обов'язковим за таких обставин та за таких умов.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Відсутність оригіналів кредитного договору від 14 квітня 2005 року № 02-05-И/09, договору поруки від 14 квітня 2005 року № 02-05/09 П І, зокрема, позбавляє суди правової можливості у встановлений законом процесуальний спосіб перевірити їх на предмет відповідності положенням чинного законодавства та встановити реальність існування договірних правовідносин за цими договорами на умовах, наведених банком у позовній заяві. Позивачем під час дослідження доказів у судовому засіданні на роз'яснення суду надати докази в оригіналі або завірені їхні копії не надано оригіналів договорів, що об'єктивно ставить під сумнів достовірність розрахунку заборгованості та підставність заявлення вимог до відповідачів.

Верховний Суд в оцінці поведінки та способу ведення справ позивачем має враховувати, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв'язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання певних правил та процедур, які є традиційними у цій сфері послуг, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ позивачем є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з кредитною установою. З урахуванням наведеного усі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони, яка не є фактично рівною у спірних правовідносинах.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він нівелюватиме можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову процесуальним законом, за загальним правилом, покладається на позивача; за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не позбавляє позивача його процесуальних обов'язків.

Водночас, враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про те, що на момент вирішення спору банк є особою, права та інтереси якої порушено відповідачами, то ненадання суду оригіналів кредитного договору, договору поруки не впливають на правильність вирішення спору по суті.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов переконання, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального та процесуального права, зокрема, щодо заміни кредитора у зобов'язанні, процесуального правонаступництва, що відповідно до частин 1 та 2 статті 412 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового про відмову у задоволенні позову.

У такому висновку суд виходить з того, що заявник, який звернувся до суду з касаційною скаргою, є позичальником, відповідач ОСОБА_2 є поручителем, обов'язок якої є субсидіарним щодо обов'язку заявника. Встановлення відсутності права вимоги у позивача до позичальника за основним зобов'язанням є підставою для відмови у позові до цієї особи, а також одночасно свідчить про відсутність права вимоги за додатковим зобов'язанням до поручителя.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно зі статтею 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1, скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, то судові витати, понесені у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції, покладаються на банк.

Вирішуючи питання про перерозподіл судових витрат у зв'язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, Верховний Суд врахував, що заявник звільнений від сплати судового збору як інвалід ІІ групи, витрати у зв'язку з переглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій покладені на державу.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 31 липня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 січня 2019 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко