Історія справи

Постанова

Іменем України

29 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 161/9435/18

провадження № 61-691св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Журавель В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Валянська Тетяна Петрівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 вересня 2018 року у складі судді Олексюка А. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 27 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Русинчука М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Валянська Т. П., у якому просив визнати недійсним договір дарування, укладений 10 жовтня 2011 року між ним та ОСОБА_2 , згідно з яким остання набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Свої вимоги обґрунтовував тим, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 квітня 1997 року йому на праві приватної власності належала вищевказана квартира. У цій квартирі він проживає разом зі своєю дружиною ОСОБА_3 .

Зазначав, що у 2011 році його дочка ОСОБА_2 запропонувала йому переоформити зазначену квартиру на неї, на що він не погодився і запропонував скласти заповіт.

Посилаючись на те, що лише у 2018 році йому стало відомо, що він підписав не заповіт, а договір дарування квартири, позивач просив позовні вимоги задовольнити.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 27 листопада 2018 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із відсутності підстав для визнання недійсним договору дарування квартири.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Не погодившись із таким вирішенням спору, ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 аргументована тим, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір,не надали належної оцінки доказам, які містяться в матеріалах справи, дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування квартири недійсним, що призвело до порушення його прав.

Відзив/заперечення на касаційну скаргу

Приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Валянська Т. П. та ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_4 подали відзиви, в яких просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, які ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Валянська Т. П., про визнання недійсним договору дарування квартири.

Витребувано із Луцького міськрайонного суду Волинської області зазначену справу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що у 1997 році ОСОБА_1 приватизував квартиру АДРЕСА_1 , про що 24 квітня 1997 року йому видано свідоцтво про право власності на житло.

08 червня 1999 року ОСОБА_1 склав заповіт, згідно з яким на випадок своєї смерті заповів все своє майно, де б воно не було і з чого б не складалося, в тому числі й належну йому квартиру, своїй дочці - відповідачу у даній справі ОСОБА_2 .

Відповідно до договору дарування від 10 жовтня 2011 року № 2840 ОСОБА_1 подарував квартиру АДРЕСА_1 своїй дочці ОСОБА_2 .

У червні 2018 року, звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просив визнати недійсним оспорюваний договір дарування квартири, оскільки, підписуючи договір дарування, він вважав, що підписує заповіт, а отже він помилився щодо природи правочину.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Наведені в касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанційнорм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною першою, третьою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якості речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо; природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

Згідно з оспорюваним договором дарування позивач подарував відповідачу, яка є його донькою, належну йому квартиру.

У заявлених позовних вимогах ОСОБА_1 посилався на те, що він помилився щодо природи правочину, оскільки, підписуючи договір дарування квартири, він вважав, що підписує заповіт, тому, на його думку, відповідач ввела його в оману щодо обставин, які мають істотне значення.

Позивач не довів належними та допустимими доказами наявності обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення.

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування квартири.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 по своїй суті зводяться до необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених частиною третьою статті 401 ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції тапостанови апеляційного суду- без змін.

Керуючись статтями 389, 400, 401 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 вересня 2018 року та постанову Волинського апеляційного суду від 27 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Журавель

Н. О. Антоненко

В. І. Крат