Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.05.2020 року у справі №263/11684/18

Постанова

Іменем України

22 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 263/11684/18

провадження № 61-5872св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М.

М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - державний нотаріус першої Маріупольської державної нотаріальної контори Матвєєва Надія Володимирівна,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 жовтня 2019 року в складі судді Музики О. М. та на постанову Донецького апеляційного суду від 13 лютого 2020 року в складі колегії суддів Зайцевої С. А., Кочегарової Л. М., Попової С. А.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним та відновлення права власності.

Позов мотивувала тим, що вона є особою похилого віку, 1939 року народження, та хворіє на хронічний цукровий діабет, у зв'язку з чим перебуває на диспансерному обліку. У 2015 році стан її здоров'я значно погіршився, внаслідок чого вона проходила лікування у реанімаційному відділенні лікарні та потребувала сторонньої допомоги. Указувала, що під час проходження лікування відповідачка запропонувала здійснювати догляд за нею та укласти договір довічного утримання, за яким позивачка мала передати у власність відповідачки належну їй квартиру АДРЕСА_1, а відповідачка мала забезпечити матеріальне утримання та догляд за позивачкою. Зазначала, що 11 вересня 2015 року, перебуваючи в хворобливому стані, в супроводі відповідачки прибула до нотаріальної контори для укладення договору довічного утримання. Згадувала, що перед тим, як надати договір на підпис, нотаріус роз'яснювала позивачці про те, що відповідачка за умовами договору зобов'язана здійснювати догляд за ОСОБА_1 та утримувати її. Договір для ознайомлення нотаріус позивачці не надавала. Вказувала, що з часу підписання договору та по теперішній час відповідачка догляду за нею не здійснювала, коштів на утримання не надавала. У зв'язку з викладеним позивачка вирішила розірвати договір довічного утримання, однак, відповідачка повідомила її, що між сторонами укладено договір дарування, а тому обов'язок з утримання позивачки у відповідачки відсутній. На підтвердження цих обставин ОСОБА_2 лише 02 серпня 2018 року надала позивачці копію договору дарування, а тому саме з цього дня позивачка дізналася про порушення своїх прав. Уважає, що відповідачка, скориставшись безпорадним та хворобливим станом позивачки, шляхом обману заволоділа належною їй квартирою.

З огляду на викладене та посилаючись на положення статті 230 ЦК України, ОСОБА_1 просила визнати договір дарування від 11 вересня 2015 року № 9-672, укладений між сторонами, недійсним та відновити її право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 13 лютого 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення нею оспорюваного правочину під впливом обману. Суди встановили, що ОСОБА_1 з власної ініціативи замовила висновок про вартість спірної квартири, який датований 27 серпня 2015 року, тобто за 14 днів до укладення оспорюваного договору, а 11 вересня 2015 року власноручно підписала заяву про відсутність прав третіх осіб на цю квартиру та цього ж дня у присутності державного нотаріуса прочитала договір, з його умовами погодилася та його підписала. При цьому суди врахували, що до серпня 2018 року позивачка визнавала факт того, що вона подарувала належну їй квартиру ОСОБА_2 та лише після погіршення відносин із відповідачкою почала заперечувати факт укладення договору дарування. Заслухавши показання допитаних свідків, суди встановили, що ОСОБА_1 повністю усвідомлювала значення своїх дій, є грамотною, відповідальною у фінансових питаннях, не потребує стороннього догляду та може самостійно себе утримувати. Суди встановили, що позивачка продовжувала проживати в спірній квартирі, однак до 2018 року (до моменту виникнення конфліктних відносин) саме відповідачка як власник квартири оплачувала вартість комунальних послуг.

Аргументи учасників справи

19 березня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення та просила їх скасувати як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким визнати оспорюваний договір дарування недійсним.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не надали належної оцінки доводам позивачки про укладення оспорюваного правочину під впливом помилки, яка полягала в дефекті сприйняття позивачкою дійсної юридичної природи вчинюваного правочину.

Посилається на те, що є особою похилого віку, яка за станом свого здоров'я потребує сторонньої допомоги, а тому не мала наміру безоплатно відчужувати квартиру, яка є її єдиним житлом, сторонній особі (сусідці). Вказує, що після укладення оспорюваного правочину продовжила проживати в квартирі, комунальні платежі до виникнення конфлікту між сторонами сплачувала відповідачка, що свідчить про наявність ознак, притаманних саме договору довічного утримання, що в силу статті 229 ЦК України є підставою для визнання договору дарування недійсним.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в справі.

Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2021 року зупинено провадження у справі до залучення до участі в справі правонаступника позивача.

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року поновлено провадження у справі.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 04 червня 2020 року зазначено, що позивачка оскаржує судові рішення з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, вказуючи, що суди при вирішенні спору не застосували висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року в справі № 6-372цс16.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_1

27 серпня 2015 року на замовлення ОСОБА_1 суб'єктом оціночної діяльності фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 складено висновок про результати незалежної оцінки вартості нерухомого майна, а саме: квартири АДРЕСА_1, відповідною до якого вартість цієї квартири становить 148 400 грн.

11 вересня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до першої Маріупольської державної нотаріальної контори із заявою, в якій повідомила про те, що на належну їй квартиру відсутні права будь-яких членів сім'ї - дітей, у тому числі малолітніх та неповнолітніх, а також недієздатних чи обмежено дієздатних осіб, які б мали право на користування цією нерухомістю.

11 вересня 2015 року державним нотаріусом першої Маріупольської державної нотаріальної контори Матвєєвою Н. В. посвідчено договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала у дарунок ОСОБА_2, а обдаровувана прийняла в дар двокімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Відповідно до пункту 6 договору дарування сторони підтвердили, що вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, укладення договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним і усвідомленим і відповідає внутрішній волі, умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому. Договір не укладається під впливом тяжкої для обдарованої обставини, внаслідок дарування квартири не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб.

У договорі наявні прописом прізвище, ім'я та по батькові дарувальника ОСОБА_1 та її підпис. Також наявна відмітка, що договір підписаний сторонами у присутності державного нотаріуса, особи сторін встановлені, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_1 відчужуваної квартири перевірено. Договір зареєстрований у реєстрі за № 9-672.

Після укладення договору дарування за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на вказану квартиру.

Згідно виписки з медичної картки стаціонарного хворого ОСОБА_1 має захворювання на цукровий діабет 2 типу, у період з 18 серпня 2015 року по 31 серпня 2015 року перебувала на стаціонарному лікуванні в ендокринологічному відділенні.

У період з 2015 року по 2018 рік комунальні платежі за адресою: АДРЕСА_1 сплачувала ОСОБА_2 як власник квартири. З 2018 року комунальні платежі сплачувалися ОСОБА_1.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів не приймає доводи, викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма статтями 400, 401, 416 ЦПК України про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3 стаття 215 ЦК України).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Зазначаючи про недійсність вчиненого нею договору дарування, позивачка посилалася на положення статті 230 ЦК України.

За змістом частини 1 статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частини 1 статті 230 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової Палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року в справі № 494/1242/16-ц (провадження № 61-27152св18) зроблено висновок, що "тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин.

Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини 1 статті 229 ЦК України). Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину".

У справі, що переглядається, встановивши, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження наявності умислу відповідачки на приховання від позивачки обставин, у випадку обізнаності про які вона б не вчинила оспорюваний правочин, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про відсутність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним у порядку статті 230 ЦК України.

З'ясувавши, що при розгляді справи сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зміст викладених позивачкою обставин, якими вона обґрунтовувала позовні вимоги, зокрема, про те, що мала намір на укладення договору довічного утримання, а не договору дарування, дає підстави для висновку, що ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування з підстав наявності в неї дефекту сприйняття дійсної юридичної природи вчинюваного правочину.

З огляду на викладене як суд першої, так і суд апеляційної інстанції вірно надали оцінку оспорюваному правочину на предмет його дійсності в контексті положень статті 229 ЦК України.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину.

Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року в справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20) зазначено, що "лише з'ясування таких обставин як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним.

Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах. Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування вона помилялася стосовно правової природи укладених нею правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання договорів дарування недійсними, оскільки, укладаючи ці договори, вона усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення. Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації".

У справі, що переглядається, встановивши, що позивачка в силу стану здоров'я не потребувала сторонньої допомоги, протягом тривалого часу не заперечувала проти укладення нею договору дарування та лише після виникнення конфліктних відносин з відповідачкою у 2018 році почала зазначати про власні наміри на укладення саме договору довічного утримання, врахувавши, що позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент укладення договору дарування вона мала волевиявлення саме на укладення договору довічного утримання, та той факт, що після укладення договору дарування відповідачка сплачувала комунальні платежі як новий власник квартири, тобто вступила у володіння подарованим їй нерухомим майном, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним у порядку статті 229 ЦК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені частини 3 статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової Палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2020 року в справі № 494/1242/16-ц (провадження № 61-27152св18) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року в справі № 161/17523/16-ц (провадження № 61-3916св20), не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення прийняті без дотримання норм матеріального або процесуального права, у зв'язку з чим касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 13 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

М. М. Русинчук