Історія справи

Постанова

Іменем України

28 березня 2019 року

м. Київ

справа №336/6682/17

провадження №61-43377св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Фаловської І. М.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА»,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2018 року у складі судді Дмитрюк О. В. та постанову апеляційного суду Запорізької області від 18 липня 2018 року у складі суддів Подліянової Г. С., Дашковської А. В., Кримської О. М., та касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» на постанову апеляційного суду Запорізької області від 18 липня 2018 року у складі суддів Подліянової Г. С., Дашковської А. В., Кримської О. М.,

ВСТАНОВИВ :

У листопаді 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» (далі - ТОВ «ДІЄСА»), в якому просив: звільнити його з займаної посади у відповідача за власним бажанням починаючи з 19 липня 2016 року та видати йому трудову книжку, в якій здійснити відповідний запис про звільнення та провести повний розрахунок; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за затримку виконання рішення суду в сумі 23911,72 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу за затримку звільнення в сумі 23472,64 грн, а також компенсацію моральної шкоди в сумі 20000 грн, що разом складає 67384,36 грн.

Позов мотивовано тим, що позивач з 01 серпня 2009 року перебував у трудових відносинах з відповідачем. Наказом № 143-к від 08 квітня 2015 року його було відсторонено від роботи у зв'язку із виявленим фактом нестачі товарно-матеріальних цінностей.

11 квітня 2016 року позивач звернувся до Шевченківського районного суду м. Запоріжжя з позовом про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним відстороненням від роботи за період з 09 квітня 2015 року по 31 травня 2016 року.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 07 грудня 2016 року, позов було задоволено частково, з відповідача стягнуто на користь позивача 19 380 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 5000 грн моральної шкоди. вказане рішення було залишено без змін.

Вказане судове рішення про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу виконано лише 01 листопада 2017 року, що є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку розрахунку з дати набрання чинності рішення суду з 07 грудня 2016 року по 01 листопада 2017 року. (дата закриття виконавчого провадження в зв'язку з повним розрахунком) в розмірі 23911,72 грн за 329 днів прострочення.

Крім того, позивач посилається на те, що за поданою ним заявою про звільнення від 30 березня 2016 року, відповідач його не звільнив і не видав трудову книжку.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позовні вимоги про звільнення позивача з займаної посади за власним бажанням, починаючи з 19 липня 2016 року та видачу йому трудової книжки, в якій здійснити відповідний запис про звільнення та здійснити повний розрахунок; а також стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за затримку звільнення є доведеними, однак задоволенню не підлягають у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Відмовляючи у задоволені позову про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за затримку виконання рішення суду в сумі 23 911,72 грн, суд першої інстанції виходив з того, що до даних правовідносин не можуть застосовуватись вимоги статті 236 КЗпП України, оскільки рішення суду, з яким позивач пов'язує підстави для стягнення середнього заробітку, було постановлено не за результатами розгляду трудового спору про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Постановою апеляційного суду Запорізької області від 18липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду у розмірі 23 911,72 грн скасовано, з ухваленням у цій частині нового рішення.

Стягнуто з ТОВ «ДІЄСА» на користь ОСОБА_4 середній заробіток за невиконання рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року в розмірі 23 911,72 грн.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову в частині позовних вимог про звільнення з займаної посади за власним бажанням, видачу трудової книжки та стягнення середнього заробітку за затримку звільнення, за пропуском строку звернення з позовом до суду, оскільки про застосування такого було заявлено ТОВ «Дієса» у відзиві на позовну заяву. Оскільки позивачу відмовлено у цій частині позовних вимог, то суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про відмову у задоволенні позову про стягнення моральної шкоди.

Суд апеляційної інстанціїї не погодився з висновками суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення та виходив з того, що вказані вимоги підлягають задоволенню, оскільки судовим рішенням встановлено факт, що в порушення статті 46 КЗпП України роботодавець з власної ініціативи без законних підстав відсторонив позивача від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, у зв'язку з чим, останній має право на стягнення середнього заробітку за період невиконання вказаного рішення суду.

У касаційній скарзі, ОСОБА_4, не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в оскаржуваній частині та задовольнити позов у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог за пропуском строку звернення до суду, суди попередніх інстанцій не врахували, що закон пов'язує початок перебігу тримісячного строку звернення із заявою про стягнення середнього заробітку саме з наступного дня після виплати всіх належних позивачеві при звільненні сум, а не з моменту коли особа дізналася про відсутність розрахунку. Сам факт звільнення презюмується з останнього дня роботи згідно чинного законодавства при відпрацьовуванні 14 днів чи в день надходження заяви про звільнення при відсутності відпрацювання. Відсутність відмітки про звільнення в трудовій книжці та відсутність наказу про звільнення свідчить лише про відсутністьвчинення роботодавцем дій, передбачених законодавством. Та у будь-якому разі не є підтвердженням факту продовження трудових відносин. Судами не враховано, що відповідач не провів та не оформив звільнення позивача за поданою ним заявою.

У касаційній скарзі, ТОВ «ДІЄСА», не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за період невиконання судового рішення, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати прийняту у справі постанову апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин положення статті 236 КЗпП України, оскільки рішення суду, з яким позивач пов'язує підстави для стягнення середнього заробітку, було постановлено не за результатами розгляду трудового спору про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника. Позивач не поновлювався на роботі під час незаконного звільнення та не був переведений на іншу роботу, тому не має право на середній заробіток за час затримки виконання рішення суду.

У відзиві на касаційну скаргу позивача, ТОВ «ДІЄСА» не погодилось з його доводами, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість. Просило скасувати постанову апеляційного суду за касаційною скаргою товариства і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «ДІЄСА», позивач не погодився з його доводами, посилаючись на їх безпідставність та необґрунтованість. Послався на відсутність правових підстав для скасування постанови апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Пунктом 1 статті 36 КЗпП України передбачено підставу припинення трудового договору - угода сторін.

При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації, або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України(за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 КЗпП України).

Підставою для розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк за ініціативи працівника є його заява про розірвання договору чи за згодою сторін чи за власним бажанням та погодженням її підприємством.

Установивши, що 30 березня 2016 року подав заяву до ТОВ «ДІЄСА» про звільнення його за угодою сторін, яку відповідач отримав 19 липня 2016 року, ТОВ «ДІЄСА» не погодилося звільнити працівника за угодою сторін та незважаючи на отримання відповідної заяви, не звільнив працівника на загальних умовах за статею 38 КЗпП України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд правильно виходили з доведеності та обґрунтованості позовних вимог про звільнення його з займаної посади за власним бажанням з 19 липня 2016 року, видачу трудової книжки з відповідним записом про звільнення та стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час затримки звільнення.

Установивши вказані обставини суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні вищевказаних позовних вимог за пропуском строку звернення до суду на підставі поданої ТОВ «ДІЄСА» заяви та правильно виходив з наступного.

Відповідно до частини першої статті 233, статті 234 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі пропуску з поважних причин строку суд може поновити цей строк.

За частиною першою статті 261 ЦК Україниперебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суди правильно виходили з того, що після отримання заяви позивача про звільнення та після спливу двох тижнів, ТОВ «ДІЄСА» на виконання вимог статті 38 КЗпП Україниповинна була провести звільнення позивача, а останній з часу спливу вказаного стироку після подання заяви довідався про порушення свого права та у відповідності до вимог частини першої статті 233 КЗпП України мав право звернутись до суду за захистом порушеного права, разом з тим, з відповідним позовом до суду звернувся лише 24 листопада 2017 року, тобто через один рік чотири місяці 5 днів, після подання заяви про звільнення.

Про порушення свого права позивач був обізнаний, що підтверджується також ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 07 грудня 2016 року, у якій зазначено, що трудовий договір з позивачем не припинений, трудова книжка знаходиться у відповідача.

Суд першої інстанції, врахувавши зазначені вимоги закону, правомірно відмовив у задоволенні позову в зазначеній частині позовних вимог за пропуском строку звернення з позовом до суду, про застосування якого заявлено ТОВ « Дієса» у відзиві на позовну заяву.

Крім того, позивачем не наведено поважних причин пропущення строку звернення з позовом до суду.

Установивши вказані обставини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову у вищевказаній частині позовних вимог за пропуском строку звернення до суду, про застосування якого заявлено ТОВ «Дієса». При цьому, судом враховано факт не наведення позивачем поважних причин пропуску такого строку.

Доводи касаційної скарги позивача щодо безпідставності застосування судом наслідків пропуску строку звернення до суду, визначеного законом, спростовуються встановленими під час розгляду справи, відсутністю поважних причин такого пропуску та заявою ТОВ «ДІЄСА» про застосування наслідків пропуску такого строку. Посилання позивача на дотримання ним строку звернення до суду ґрунтуються на неправильному розумінні положень закону, якими встановлено такий строк, та спростовуються фактичними обставинами справи.

Щодо задоволення апеляційним судом позовних вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду слід зазначити наступне.

Так, рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 07 грудня 2016 року, позов ОСОБА_4 до ТОВ «ДІЄСА» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з ТОВ «ДІЄСА» на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу із врахуванням індексації у розмірі 19 380 грн та 5000 грн моральної шкоди.

Вказаним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року установлено, що наказом № 143-К від 08 квітня 2015 року ОСОБА_4 відсторонили від роботи директора магазину на період проведення перевірки фактів та причин виникнення недостачі товарно-матеріальних цінностей.

З часу відсторонення від роботи позивач не отримував заробітну плату, трудовий договір з ним не припинений і трудова книжка позивача знаходиться в ТОВ «ДІЄСА».

Статтею 46 КЗпП Українивстановлено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Під час розгляду справ щодо підстав застосування роботодавцем положень наведеної норми судам слід враховувати, що за умов встановлення, що в порушення статті 46 КЗпП України роботодавець з власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України).

Оскільки незаконність відсторонення позивача від роботи підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 20 вересня 2016 року, яким зокрема стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу, з часу відсторонення від роботи позивач не отримував заробітну плату, а трудовий договір з ним не припинений, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу (з дати набрання чинності рішення суду 07 грудня 2016 року по 01 листопада 2017 року - дати закриття виконавчого провадження у зв'язку з повним розрахунком).

Доводи касаційної скарги ТОВ «ДІЄСА» про помилковість застосування апеляційним судом до спірних правовідносин положень статті 236 КЗпП України є безпідставними та необґрунтованими, оскільки апеляційний суд констатував у своєму рішенні, що вказана норма на спірні правовідносини не поширюється та, з урахуванням встановлених обставин та змісту позовних вимог про стягнення середнього заробітку, застосував до цих правовідносин, норму закону, яка підлягала застосуванню (статті 46, 235 КЗпП України).

Колегія суддів перевірила доводи касаційних скарг на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції у нескасованій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 та касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «ДІЄСА» залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 січня 2018 року у не скасованій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду Запорізької області від 18 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

В. В. Пророк

І. М. Фаловська