Постанова

Іменем України

27 травня 2020 року

м. Київ

справа № 585/724/19

провадження № 61-18673св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів:Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О., Яремка В. В.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Головне управління Національної поліції України в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, Міністерство внутрішніх справ України, Генеральна прокуратура України, Державна казначейська служба України,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 24 травня 2019 року у складі судді Машини І. М. та постанову Сумського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Собини О. І., Кононенко О. Ю., Левченко Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Національної поліції України в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), Генеральної прокуратури України, Державної казначейської служби України (далі - казначейство) про відшкодування майнової та моральної шкоди.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 убито її сина ОСОБА_2 . Правоохоронним органам особа злочинця (громадянин ОСОБА_3 ) була відома, але впродовж 16 років до кримінальної відповідності його не притягували, мотивуючи це тим, що він є громадянином Узбекистану, не проживає в Україні і начебто ухиляється від відповідальності. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, про що їй стало відомо на час звернення із цим позовом до суду. Через потурання і бездіяльності держави вбивця уникнув кримінальної та цивільної відповідальності за вчинений злочин.

Також позивач зазначала, що ОСОБА_3 вперше був затриманий правоохоронними органами і йому пред`явлено обвинувачення за частиною третьою статті 101 Кримінального кодексу України 1960 року у лютому 2009 року. Лише під час розгляду кримінальної справи стосовно ОСОБА_3 у судах виявилося, що від слідства та суду він не переховувався, про кримінальну справу стосовно нього та розшук йому відомо не було. До Узбекистану він не втікав, всі ці роки постійно перебував і працював на території України, вступив у релігійний шлюб, під час якого у нього народилося четверо дітей, проживав із сім`єю в Криму, притягувався до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування (реєстрації), а влітку 2008 року отримав паспорт громадянина України. Таким чином, протягом 14 років чиновники міліції та прокуратури повідомляли їй недостовірні відомості про те, що нібито ОСОБА_3 втік із України і переховується в Узбекистані. Вона усі ці роки зверталася із численними скаргами та заявами до правоохоронних органів, зокрема органів прокуратури. Розслідування смерті сина було неналежним, неадекватним, халатним та неефективним; така злочинна бездіяльність призвела до того, що місцевим судом закрито кримінальну справу проти ОСОБА_3 у зв`язку зі спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності. Її цивільний позов як потерпілої сторони до ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди за позбавлення життя сина, судом залишено без розгляду.

Таким чином, ОСОБА_3 не поніс відповідальності за вбивство її сина ОСОБА_2 . З моменту смерті сина вона зазнавала сильні стреси, плани на подальше життя зруйнувалися, весь час жила з надією притягнути винних осіб до відповідальності.

Із урахуванням наведених обставин ОСОБА_1 просила суд відшкодувати за рахунок Державного бюджету України шляхом списання казначейством коштів із рахунку Державного бюджету на її користь у розмірі 5 000 000,00 грн на відшкодування майнової шкоди та 5 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями і бездіяльністю органів досудового слідства, прокуратури.

Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 24 травня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Відшкодовано за рахунок Державного бюджету України шляхом списання казначейством коштів з рахунку Державного бюджету на користь ОСОБА_1 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої їй незаконними діями посадових осіб МВС України в особі Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в АР Крим (далі - ГУ МВС України в АР Крим).У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Судові витрати віднесено на рахунок держави.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що незаконними діями посадових осіб МВС України в особі ГУ МВС України в АР Крим допущено тяганину та порушення кримінально-процесуального законодавства при розслідуванні кримінальної справи щодо вбивства сина позивача, чим їй завдано моральну шкоду. Враховуючи практику Європейського суду з прав людини, із урахуванням принципів розумності та справедливості розмір відшкодування завданої позивачеві моральної шкоди оцінюється у сумі 100 000,00 грн.

Постановою Сумського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Апеляційну скаргу МВС України задоволено. Рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 24 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів бездіяльності слідчих, у провадженні яких перебувало кримінальне провадження, відкрите за фактом загибелі ОСОБА_2 , протиправність дій (бездіяльність) у порядку кримінального судочинства не встановлена, а тому відсутні правові підстави для відшкодування позивачу майнової та моральної шкоди на підставі статей 1173, 1174, 1176 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 24 травня 2019 року та постанову Сумського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року, в якій заявник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не встановили належним чином усіх обставин справи, не застосували практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої суд присуджує грошову компенсацію, якщо є розумні підстави вважати, що заявник зазнав моральної травми, яка потребує такого відшкодування. З моменту смерті сина позивач зазнавала сильні стреси, її плани на подальше життя зруйнувалися та весь час вона живе надією притягнути винних осіб до відповідальності, а тому мінімальний розмір відшкодування завданої їй майнової та моральної шкоди складає по 5 000 000,00 грн.

У листопаді 2019 року від Генеральної прокуратури України надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , уякому заявник просить відхилити касаційну скаргу та залишити без змін постанову апеляційного суду, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою та її доводи не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення процесуального права. Заявник зазначає, що позивачем не надано суду доказів протиправності будь-яких дій, бездіяльності чи рішень Генеральної прокуратури України, внаслідок яких настали негативні наслідки у вигляді заподіяння майнової чи моральної шкоди.

У грудні 2019 року від МВС України надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому заявник просить відхилити цю касаційну скаргу та залишити без змін постанову апеляційного суду, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою та не підлягає задоволенню. МВС України прав та інтересів позивача не порушувало, а тому не може нести відповідальності перед позивачем. Крім того, позивачем не надано судових рішень, якими дії посадових осіб правоохоронних органів щодо розслідування кримінальної справи стосовно обвинувачення ОСОБА_3 визнані неправомірними, а тому і вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди є неправомірними.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відповідь на відзиви, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню із таких підстав.

Встановлені судами обставини

14 листопада 1995 року в Нижньогірську лікарню з черепно-мозковою травмою доставлений ОСОБА_5 , який надалі помер. За цим фактом Нижньогірським районним відділом ГУ МВС України в АР Крим порушено кримінальну справу за частиною третьою статті 101 Кримінального кодексу України. Під час проведення слідчих дій встановлено особу підозрюваного у вчиненні злочину - ОСОБА_3 , який переховується від слідства, у зв`язку з чим його оголошено у розшук .

Листом прокурора АР Крим від 06 червня 1996 року позивачу повідомлено про те, що у межах перевірки її скарги Прокуратурою АР Крим вивчено кримінальну справу щодо нанесення тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_5 , які спричинили його смерть, встановлено, що слідство проведено неякісно, конкретних заходів щодо встановлення осіб, причетних до побиття ОСОБА_5 , не проведено. У зв`язку з цим постанова про зупинення слідства Прокуратурою АР Крим скасована. Справу з письмовими вказівками направлено прокурору Нижньогірського району АР Крим для організації додаткового розслідування.

Також листом начальника відділу Прокуратури АР Крим від 23 квітня 1997 року позивачу повідомлено про те, що за її скаргою, яка надійшла із Верховної Ради АР Крим на бездіяльність працівників міліції Нижньогірського району у кримінальній справі щодо нанесення тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_5 , які у подальшому потягли за собою смерть потерпілого, проведено перевірку, під час якої встановлено, що на першому етапі розслідування у справі допущено тяганину Прокуратурою АР Крим. Винних осіб притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Справа знаходиться на контролі у Прокуратурі АР Крим. Зібрано достатньо доказів винуватості ОСОБА_3 у вчиненні ним злочину. У справі слідчим винесено постанову про притягнення ОСОБА_3 як обвинуваченого, обрано запобіжний захід - тримання під вартою (арешт). У зв`язку з тим, що ОСОБА_3 переховується від слідства, його оголошено у розшук. У разі встановлення його місця знаходження і після його затримання, розслідування у справі буде завершено у встановлені строки, про закінчення розслідування ОСОБА_1 як особа потерпіла від злочину буде повідомлено слідчим.

Листом начальника Управління кримінального розшуку Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в АР Криму від 26 лютого 1998 року № з/с-15, ОСОБА_1 повідомлено, що справа про вбивство її сина знаходиться на перевірці у Прокуратурі Нижньогірського району на постійному контролі в Управлінні карного розшуку та Слідчого управління ГУ МВС України в АР Крим. Ця справа неодноразово вивчалася досвідченими співробітниками, хід розслідування розглядався керівництвом кримінального розшуку на всіх рівнях - робота слідчо-оперативної групи визнана недостатньо активною, ряд керівників і співробітників Нижньогірського районного відділу притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Під час розслідування кримінальної справи отримані докази про винну у вчиненні злочину стосовно ОСОБА_5 особу громадянина Узбекистану ОСОБА_3 , якого оголошено у розшук, також є санкція на його арешт.

За змістом листа прокурора Нижньогірського району АР Крим від 25 березня 1998 року № 446, адресованого заступнику начальника відділу Прокуратури АР Крим, вбачається, що місцезнаходження ОСОБА_3 , який завдав тяжкі тілесні ушкодження, у результаті яких ОСОБА_5 помер, встановлено у Республіці Узбекистан. Слідчим управлінням ГУ МВД України в АР Крим через Генеральну прокуратуру України проводяться дії щодо підтвердження громадянства ОСОБА_3 для притягнення його до кримінальної відповідальності відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 року.

Листом заступника прокурора АР Крим від 24 січня 2008 року позивача також повідомлено про те, що слідство у справі поновлено. За допущення тяганини та порушення кримінально-процесуального законодавства при розслідування указаної кримінальної справи стосовно працівника міліції до ГУ МВС України в АР Крим направлено подання.

Постановою Нижньогірського районного суду АР Крим від 23 грудня 2009 року ОСОБА_3 звільнений від кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 101, частиною другою статті 123 Кримінального кодексу України від 1960 року у зв`язку зі спливом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, кримінальна справа закрита.

У апеляційній скарзі на указану постанову, прокурором вказувалось про те, що згідно з матеріалами кримінальної справи, слідчим ОСОБА_3 оголошено у розшук 15 липня 1996 року. Оперативно-розшукова справа відносно ОСОБА_3 припинена 27 листопада 1998 року у зв`язку із встановленням його місцезнаходження, однак у матеріалах кримінальної справи достовірні данні про місцезнаходження обвинуваченого відсутні.

Ухвалою Апеляційного суду АР Крим від 11 березня 2010 року постанову Нижньогірського районного суду АР Крим від 23 грудня 2009 року про звільнення ОСОБА_3 від кримінальної відповідальності за частиною третьою статті 101, частиною другою статті 123 Кримінального кодексу України від 1960 року на підставі статті 48 Кримінального кодексу України у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і закриття кримінальної справи залишено без змін. При цьому суд у своїй ухвалі зазначив про те, що в період з 27 листопада 1998 року до 09 грудня 2008 року, тобто більше 10 років, ОСОБА_3 офіційно не перебував у розшуку. Також судом встановлено, що протягом цього часу ОСОБА_3 отримав громадянство України, уклав мусульманський шлюб з ОСОБА_8 , у них народилось троє дітей. Також, 19 березня 2008 року ОСОБА_3 притягувався до адміністративної відповідальності, що також свідчило, на думку суду, про те, що ОСОБА_3 від слідства не переховувався. Кримінальна справі відносно ОСОБА_3 по частині 3 статті 101 УК України порушена слідчим Нижньогірського району тільки 09 лютого 2009 року, а за частиною 2 статті 123 КК України - 19 травня 2009 року. Як обвинувачений ОСОБА_3 у встановленому кримінально-процесуальному законом порядку притягнутий 20 травня 2009 року.

Ухвалою Верховного Суду України від 21 квітня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову Нижньогірського районного суду АР Крим від 23 грудня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду АР Крим від 11 березня 2010 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд з вказівкою про те, що без ретельної перевірки усіх обставин, які можуть свідчити про ухилення ОСОБА_3 від слідства та суду, висновок про звільнення його від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків даності є передчасним.

Під час нового розгляду зазначеної кримінальної справи ОСОБА_1 у 2012 році подано цивільний позов до ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди.

При новому судовому розгляді постановою Нижньогірського районного суду АР Крим від 13 липня 2011 року ОСОБА_3 звільнено від кримінальної відповідальності, передбаченої частиною третьою статті 101, частиною другою статті 123 Кримінального кодексу України від 1960 року, на підставі статті 49 Кримінального кодексу України від 1960 року. Кримінальну справу стосовно ОСОБА_3 згідно з частиною третьою статті 101, частиною другою статі 123 Кримінального кодексу України від 1960 року закрито. При цьому судом встановлено, що ОСОБА_3 від органів слідства та суду не переховувався. Цивільний позов потерпілої ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про відшкодування моральної шкоди залишено без розгляду.

Закриваючи кримінальну справу стосовно ОСОБА_3 , суд встановив, що він від суду та слідства не переховувався. До Узбекистану він не втікав, всі ці роки постійно перебував і працював на території України, вступив у релігійний шлюб, під час якого у нього народилося четверо дітей, проживав із сім`єю в Криму, притягувався до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування (реєстрації), а влітку 2008 року отримав паспорт громадянина України.

Нормативно-правове обґрунтування

Щодо ефективного способу захисту позивача

Частинами першою, другою статті 2 ЦПК України встановлено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права (частина перша статті 10 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що стаття 2 Конвенції опосередковано вимагає наявності будь-якої форми ефективного розслідування, коли особу вбито у результаті застосування сили (рішення від 19 лютого 1998 року у справі «Кайя проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), п. 86). Задля досягнення такої мети форми розслідування можуть бути різними в залежності від обставин, оскільки обов`язок його проведення не є обов`язком досягти результату, це обов`язок вжити заходів. Органи державної влади повинні були вжити всіх необхідних заходів для отримання доказів, які стосуються справи (рішення у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, п. 176).

Вимоги статті 2 Конвенції не будуть виконані, якщо захист, який надається національним законодавством, існує лише у теорії. Він також повинен ефективно працювати на практиці, що вимагає оперативного розгляду справи без непотрібних затримок (рішення у справі «Шиліг проти Словенії» (Silih v. Slovenia), заява № 71463/01, п. 195). Очевидно, що можуть існувати складнощі та перепони, які перешкоджають його прогресу. Однак негайна реакція органів державної влади при розслідуванні використання сили, що спричинила смерть, або зникнення, є важливою для забезпечення громадської впевненості в дотриманні ними принципу верховенства права у попередженні будь-яких ознак змови або поблажливості до незаконних дій (рішення від 10 грудня 2009 року у справі «Дудник проти України» (Dudnyk v. Ukraine), заява № 17985/04, п. 33).

Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.

Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (рішення від 27 вересня 1999 року у справі «Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. The UK), заяви № 33985/96 і № 33986/96; рішення ЄСПЛ від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), заява № 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв`язку з порушенням.

ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ вказав, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення).

Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (рішення від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v France); $ 35 рішення від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції» (№ 2, Philis v. Greece), заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.

Щодо відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Загальні підстави покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду передбачені нормою статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Так, статтею 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення обов`язку відшкодувати завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

Положеннями статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів протиправної бездіяльності слідчих, у провадженні яких перебувало кримінальне провадження, відкрите за фактом загибелі ОСОБА_2 , протиправності дій (бездіяльності) у порядку кримінального судочинства не встановлена, а тому відсутні правові підстави для відшкодування позивачу майнової та моральної шкоди на підставі статей 1173, 1174, 1176 Цивільного кодексу України.

Верховний Суд не погоджується із таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Звертаючись до суду, позивач обґрунтовувала свої вимоги не окремими фактами бездіяльності слідчих органів у межах кримінального провадження, а його неефективністю, безвідповідальністю в цілому, оскільки протягом майже 16 років після початку кримінального провадження винна у вчиненні кримінального порушення особа, яка була встановлена та затримана, так і не була притягнута до кримінальної відповідальності. Внаслідок такої ситуації винну у вчиненні злочину особу - ОСОБА_3 звільнено від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків даності.

При розгляді кримінальної справи судами встановлено, що ОСОБА_3 від органів слідства та суду не переховувався, до Узбекистану не втікав, всі ці роки постійно перебував і працював на території України, вступив у релігійний шлюб, у нього народились діти, проживав із сім`єю в Криму, притягувався до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування (реєстрації), а влітку 2008 року отримав паспорт громадянина України. При цьому на звернення позивача, їй повідомляли, що підозрюваний перебуває у розшуку.

Ураховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що встановлені судами попередніх інстанцій обставини свідчать про надмірну тривалість досудового розслідування у справі. Розслідування тривало з листопада 1995 року до липня 2011 року, що становить майже 16 років.

Надмірна тривалість кримінального провадження та, як наслідок, уникнення винною особою покарання за спричинену смерть сина позивача, призвела до її моральних страждань, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю заявляти неодноразові вимоги до органів досудового розслідування виконати їх посадові обов`язки; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; перебуванні у напруженому психологічному стані та усвідомленням того, що винна особа уникла відповідальності.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції, встановивши, що посадовими особами слідчих органів допущено затягування та порушення кримінально-процесуального законодавства при розслідуванні кримінальної справи щодо вбивства сина позивача, дійшов обґрунтованого висновку про те, що внаслідок бездіяльності посадових осіб органів досудового розслідування, позивачу завдано моральної шкоди, тягар відповідальності за відшкодування якої покладається на державу Україна.

Суд вважає, що внаслідок подій, які призвели до встановлення порушення у цій справі, позивач вочевидь зазнала болю та страждань, і таку шкоду не може бути виправлено самим лише встановленням факту порушення.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, враховуючи практику ЄСПЛ, принципи розумності та справедливості, обґрунтовано присудив позивачу 100 000,00 грн.

Верховний Суд погоджується із визначеним судом розміром відшкодування моральної шкоди.

Водночас Верховний Суд зазначає, що суд першої інстанції помилково послався на положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», оскільки вказаний закон врегульовує правовідносини відшкодування шкоди, завданої виключно громадянинові внаслідок незаконного притягнення його до відповідальності, його дія не розповсюджується на потерпілих осіб, яким завдано шкоди внаслідок бездіяльності органу досудового розслідування та прокуратури під час розслідування за заявою таких осіб.

Однак неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права не вплинуло на правильність вирішення справи по суті, а тому відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки суд касаційної інстанції виходить з імперативного припису правила частини другої статті 410 ЦПК України, згідно з яким не може бути скасоване правильне по суті і законне судове рішення з одних лише формальних міркувань.

Щодо вимоги позивача про відшкодування їй майнової шкоди у розмірі 5 000 000,00 грн, то Верховний Суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що така вимога є безпідставною, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження завданої їй майнової шкоди та її розміру, який жодний чином не обґрунтований.

Висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав, оскільки у всіх справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням закону.

Висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивачем у цій справі не доведено неправомірної бездіяльності слідчих, з огляду на викладені вище обставини, є безпідставним. Надмірна тривалість розслідування справи за встановлених судом у рамках кримінального провадження обставин того, що ОСОБА_3 від слідства та суду не ухилявся, є очевидною, а тому на державу покладається обов`язок по відшкодуванню шкоди, спричиненою такою надмірною тривалістю розслідування.

Оцінивши усі обставини цієї справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для покладення на державу обов`язку відшкодувати позивачу завдану їй моральну шкоду у зв`язку з неефективністю ведення досудового розслідування кримінальної справи, у якій позивач є потерпілою. Держава є відповідальною за ефективність тієї системи органів, що створені нею для виконання тієї чи іншої публічно-каральної функції. Держава бере участь як у приватних, так і публічних відносинах. У правових відносинах держава розглядається як цілісний орган, усі структурні підрозділи якого мають ефективно функціонувати. У ситуації, коли одні органи держави здійснюють із порушенням усіх розумних строків досудове розслідування, а інші органи цієї держави надають різноманітні адміністративні послуги обвинуваченому у вбивстві сина позивача, Верховний Суд зробив висновок про неефективність усього механізму державного управління стосовно позивача в цілому, так і про неефективність досудового розслідування, в якому позивач є потерпілою. Верховним Судом враховано, що в остаточному висновку за результатами кримінального правопорушення воно завершено для обвинуваченого за нереабілітуючими підставами, не у зв`язку із відсутністю у його діях складу злочину, а навпаки, у зв`язку зі спливом давності притягнення до кримінальної відповідальності. Такий результат став наслідком неефективного досудового розслідування, проведеного з порушенням розумних та об`єктивно необхідних строків.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки суд апеляційної інстанції скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Сумського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року скасувати, рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 24 травня 2019 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак СуддіІ. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко