Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.03.2018 року у справі №761/12514/17

Постанова

Іменем України

26 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 761/12514/17-ц

провадження № 61-10656св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: СтупакО. В. (суддя-доповідач), ПогрібногоС. О., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: Генеральна прокуратура України, Київська місцева прокуратура № 10, Головне слідче управління фінансових розслідувань Державної фіскальної служби України, Державна казначейська служба України, Головне управління державної казначейської служби України у м. Києві,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника Державної казначейської служби України ? Мельниченко Корнелії Георгіївни на постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до Генеральної прокуратури України, Київської місцевої прокуратури № 10, Головного слідчого управління фінансових розслідувань Державної фіскальної служби України, Державної казначейської служби України, Головного управління державної казначейської служби України у м. Києві про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що постановою старшого слідчого органів внутрішніх справ Головного слідчого управління Державної податкової служби України від 04 жовтня 2011 року щодо неї порушена кримінальна справа за ознаками вчинення злочинів, передбачених частиною п'ятою статті 27, частиною п'ятою статті 191 та частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України, а її у той же день затримано як підозрювану у вчиненні вказаних злочинів, про що складений відповідний протокол затримання підозрюваного у вчиненні злочину від 04 жовтня 2011 року.

Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 07 жовтня 2011 року щодо неї обраний запобіжний захід у вигляді взяття під вартою та тримання у Київському слідчому ізоляторі, який у подальшому постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 березня 2013 року змінений на підписку про невиїзд.

Постановою старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Києва від 16 вересня 2014 року кримінальне провадження за ознаками вчинення нею кримінальних правопорушень, передбачених частиною п'ятою статті 27, частиною п'ятою статті 191 та частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України закрите у зв'язку із відсутністю у діяннях складу кримінальних правопорушень.

Також, вказаною постановою вирішено питання щодо скасування арешту належного їй рухомого та нерухомого майна, а також скасування запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд.

Внаслідок неправомірних дій Головного слідчого управління фінансових розслідувань Державної фіскальної служби України, Київської місцевої прокуратури № 10, Генеральної прокуратури України щодо її звинувачення у вчиненні кримінальних правопорушеннях, передбачених частиною п'ятою статті 27, частиною п'ятою статті 191 та частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України, а також застосування до неї запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою та підписки про невиїзд, їй завдана моральна шкода.

Незаконне перебування під слідством у період із 04 жовтня 2011 року по 16 вересня 2014 року, із яких 17 місяців 12 днів ? тримання під вартою у Київському слідчому ізоляторі, завдало їй значних душевних страждань, які виразилися, зокрема у погіршенні стану здоров'я, руйнуванні професійних планів, а також у негативному впливі на честь, гідність та ділову репутацію.

Крім того, наведені обставини призвели до порушення нормальних життєвих та соціальних зв'язків, оскільки обвинувачення у вчиненні злочину негативно вплинуло на її матір, яка через сильні хвилювання отримала інфаркт головного мозку, внаслідок чого настала смерть останньої.

Із урахуванням наведених обставин та посилаючись на положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон), позивач просила суд стягнути із Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на її користь 3 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 11 вересня 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто із Головного управління Державної Казначейської Служби України у місті Києві за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів із єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_4 115 200,00 грн на відшкодування моральної шкоди. У решті вимог позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у позивача виникло право на відшкодування моральної шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України та положень Закону, яку необхідно визначити, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць незаконного перебування під слідством.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2017 року апеляційні скарги представників ОСОБА_4 - ОСОБА_6, ОСОБА_7, Головного управління державної казначейської служби України в м. Києві задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 вересня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Стягнуто із Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_4 275 200,00 грн на відшкодування моральної шкоди. У задоволенні решти вимог позову відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що визначений судом розмір відшкодування моральної шкоди не у повній мірі відповідає принципу справедливості та розумності. Із урахуванням встановлених обставин, розмір відшкодування моральної шкоди за час незаконного утримання під вартою позивача повинен розраховуватися виходячи із чотирьох мінімальних заробітних плат за кожен місяць, за іншій період незаконного перебування під слідством - виходячи із мінімального розміру заробітної плати.

У квітні 2018 року представник Державної казначейської служби України ? Мельниченко К.Г. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила суд скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог та відмовити у цій частині повністю, в іншій частині - залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд незаконно стягнув із Державної казначейської служби України на користь позивача 275 200,00 грн на відшкодування моральної шкоди, оскільки видатків Державного бюджету України на 2018 рік, які закріплені за Державною казначейською службою України, на відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, не вистачає на погашення вказаної суми.

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника Державної казначейської служби України ? Мельниченко К. Г., не підлягає задоволенню із таких підстав.

Судами встановлено, що постановою старшого слідчого органів внутрішніх справ Головного слідчого управління Державної податкової служби України від 04 жовтня 2011 року щодо ОСОБА_4 порушена кримінальна справу за ознаками вчинення злочинів, передбачених частиною п'ятою статті 27, частиною п'ятою статті 191 та частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України, а ОСОБА_4 затримано як підозрювану у вчиненні вказаних злочинів, про що складений відповідний протокол затримання підозрюваного у вчиненні злочину від 04 жовтня 2011 року.

Згідно з постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 07 жовтня 2011 року ОСОБА_4 обраний запобіжний захід у вигляді взяття під варту та тримання у Київському слідчому ізоляторі, який у подальшому постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 березня 2013 року змінений на підписку про невиїзд із звільненням ОСОБА_4 у залі суду.

Постановою старшого прокурора прокуратури Шевченківського району м. Києва від 16 вересня 2014 року кримінальне провадження за ознаками вчинення ОСОБА_4 кримінальних правопорушень, передбачених частиною п'ятою статті 27, частиною п'ятою статті 191 та частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України, закрите у зв'язку із відсутністю у діянні складу кримінальних правопорушень та вирішено питання щодо скасування арешту належного ОСОБА_4 рухомого та нерухомого майна, а також скасування запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд.

У статтях 55, 56 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частиною першою статті 1176 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Відповідно до статті 1 Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону громадянинові відшкодовується моральна шкода у наведених в статті 1 цього Закону випадках.

Європейський суд з прав людини зауважив, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, § 62, ЄСПЛ від 12 липня 2007 року).

Згідно з частинами другою, третьою статті 13 Закону розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Частинами п'ятою, шостою статті 4 Закону встановлено, що відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.

Суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що на підставі положень Закону позивач має право на відшкодування моральної шкоди, яку необхідно визначати, виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством.

Разом з тим суд першої інстанції не врахував, що законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.

Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди із розрахунку чотирьох мінімальних заробітних плат за кожен місяць незаконного перебування позивача під вартою, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що позивач є жінкою, мала малолітнього сина, хворого на діабет, та непрацездатних батьків, які потребували її допомоги та нагляду, крім того, невдовзі після звільнення позивача з під варти її матір померла; під час перебування під вартою, позивач хворіла, неодноразово зверталася за медичною допомогою; тривале перебування під вартою та слідством мало наслідком утрату нею соціальних зв'язків.

Таким чином, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивач незаконно перебувала під слідством та судом із 04 жовтня 2011 року по 16 вересня 2014 року, тобто повних 35 місяці, чим завдано їй моральної шкоди, розмір якої, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, складає 275 200,00 грн.

Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що апеляційний суд незаконно стягнув із Державної казначейської служби України на користь позивача 275 200,00 грн на відшкодування моральної шкоди, оскільки видатків Державного бюджету України на 2018 рік, які закріплені за Державною казначейською службою України, на відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, не вистачає на погашення вказаної суми, є необґрунтованими з огляду на таке.

Згідно з пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215 (далі ? Положення), Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.

Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4 Положення).

Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі ? Порядок).

Відповідно до пункту 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів.

Згідно з пунктом 35 Порядку Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейський суду з прав людини як джерело права.

Так, пунктом 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» від 18 жовтня 2005 року передбачено, що Високий Суд погоджується, що асигнування для виплати державою боргів з державного бюджету можуть викликати певну затримку у виконанні рішень судів, однак відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.

Враховуючи наведене, Державна казначейська служба України зобов'язана здійснити безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування позивачеві шкоди на підставі виконавчого документа у порядку черговості його надходження.

Висновки апеляційного суду по суті вирішення спору є правильними, законними та обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи та не спростовані відповідачем належним чином.

Наведені у касаційній скарзі доводи не спростовують висновки суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення суду апеляційної інстанції - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника Державної казначейської служби України - Мельниченко Корнелії Георгіївни, залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 20 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. В. Ступак С. О. Погрібний Г. І. Усик