Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.07.2019 року у справі №162/422/18

Постанова

Іменем України

26 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 162/422/18

провадження № 61-10326св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Любешівська селищна рада Любешівського району Волинської області,

третя особа - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 07 лютого

2019 року в складі судді Гордійчука В. М. та постанову Волинського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року в складі колегії суддів:

Шевчук Л. Я., Грушицького А. І., Данилюк В. А.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law28~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law29~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law30~.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Любешівської селищної ради Любешівського району Волинської області, третя особа - ОСОБА_2, про визнання права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

Позовна заява мотивована тим, що навколо будинку ОСОБА_1 за місцем його проживання на АДРЕСА_1 знаходиться земельна ділянка для ведення особистого селянського підсобного господарства площею 1,25 га, яка фактично перебуває у користуванні його родини у таких контурах і такої площі від початку 20-х років минулого століття.

Частину цієї ділянки площею 0,85 га надано у приватну власність матері дружини позивача - ОСОБА_3, після смерті якої право власності на цю земельну ділянку площею 0,85 га у порядку спадкування перейшло до його дружини - ОСОБА_4

Інша частина цієї земельної ділянки площею 0,4 га на АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 залишилася

у постійному користуванні позивача. На вказаній земельній ділянці

ОСОБА_1 посадив дерева, огородив її, посіяв зернові рослини, використовував і використовує земельну ділянку за цільовим призначенням з дотриманням відповідних норм законодавства. Крім цього, позивач сплатив орендну плату за користування землею.

Будь-які права інших осіб на вказану земельну ділянку ОСОБА_1 порушені не були.

Сусіди та уповноважені органи, які знали про користування позивачем спірною земельною ділянкою, не порушували питання про її самовільне використання. Отже, позивач користується спірною земельною ділянкою більше 15 років.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 за набувальною давністю.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Камінь-Каширського районного суду Волинської області

від 07 лютого 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів добросовісності, відкритості та безперервності користування спірною земельною ділянкою протягом 15 років, що може бути підставою для набуття права власності на цю земельну ділянку за набувальною давністю.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Волинського апеляційного суду від 16 квітня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що подана позивачем довідка податкової інспекції про те, що ОСОБА_1 сплатив платіж 18010900 "Орендна плата з фізичних осіб"

у розмірі 90 грн не є доказом сплати податку за оренду саме спірної земельної ділянки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до місцевого суду, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалене без з'ясування всіх обставин справи, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог та які підтверджені зібраними у справі доказами. Апеляційний суд не провів належної оцінки встановлених обставин.

Місцевий суд безпідставно визнав неналежними подані позивачем докази,

а саме: фотографії спірної земельної ділянки, лист-звернення до депутатів селищної ради, довідку податкової інспекції про сплату орендної плати, довідки органу місцевого самоврядування про користування родиною позивача земельними ділянками, інвентаризаційну книгу сільської ради та копію паспорта позивача. Суд апеляційної інстанції помилково розглянув справу без участі позивача, який з об'єктивних причин (перебував за межами Волинської області) не мав можливості особисто приймати участь у судовому засіданні, про що належним чином повідомив суд.

Доводи інших учасників справи

Любешівська селищна рада Любешівського району Волинської області подала до суду відзив на касаційну скаргу, зазначивши, що суди відповідно до вимог закону дослідили зібрані у справі докази, надали їм відповідну правову оцінку, а також дійшли правильного та обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Разом з тим, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, тому доводи касаційної скарги є безпідставними та не спростовують висновків судів.

Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2019 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

27 вересня 2019 року справу передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що рішенням Бірківської сільської ради народних депутатів Любешівського району Волинської області від 08 листопада 1991 року

ОСОБА_3 надано у довічне успадкування, володіння та ведення особистого підсобного господарства земельну ділянку площею 1,75 га, зокрема 1,6 га сільськогосподарських угідь, 0,7 га ріллі та 0,5 га за межами села.

Рішенням Любешівської селищної ради Любешівського району Волинської області від 02 квітня 1996 року ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,85 га.

Рішенням Бірківської сільської ради Любешівського району Волинської області від 12 жовтня 2009 року дружині позивача - ОСОБА_4, у порядку спадкування передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_1 та 0,6 га для ведення особистого селянського господарства біля житлового будинку.

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку на АДРЕСА_1 за дружиною позивача - ОСОБА_4, не зареєстроване.

Рішеннями Любешівської селищної ради Любешівського району Волинської області від 23 травня 2018 року та від 25 червня 2018 року відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1, оскільки рішенням цього ж органу місцевого самоврядування від 23 лютого 2018 року ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтованою площею 0,25 га за вказаною вище адерсою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Частиною 3 статті 3 ЦПК України визначено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Умови набуття права власності за набувальною давністю передбачені

у статті 344 ЦК України.

Згідно з вимогами частини 1 та 2 статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено частини 1 та 2 статті 344 ЦК України.

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

Вимоги ОСОБА_1 стосувалися визнання за ним права власності на земельну ділянку в порядку набувальної давності, що є вимогою про визнання права цивільного, майнового.

Як встановлено вище, рішеннями Любешівської селищної ради Любешівського району Волинської області від 23 травня 2018 року та

від 25 червня 2018 року ОСОБА_1 відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на

АДРЕСА_1, оскільки рішенням цього ж органу місцевого самоврядування від 23 лютого 2018 року ОСОБА_2 надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтованою площею 0,25 га за вказаною вище адерсою.

Відповідно до статті 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15-ти років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених статті 119 ЗК України. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється у порядку, встановленому статті 119 ЗК України.

Можна підсумувати, що умовами набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю є: добросовісність користування земельною ділянкою, яке полягає у невчиненні особою перешкод власнику земельної ділянки у реалізації ним свого права власності на це майно протягом 15 років; відкритість користування, яке має бути очевидним для усіх інших осіб; безперервність користування протягом 15 років; відсутність документів, які б свідчили про наявність у громадянина прав на цю земельну ділянку.

Відсутність будь-якого з перерахованих елементів виключає можливість набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю.

Порядок набуття громадянами права власності на земельну ділянку встановлений у ЗК України.

Відповідно до статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства

у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статті 118 ЗК України.

У клопотанні зазначається цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначене бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності

у власність відповідно до повноважень, визначених статті 118 ЗК України, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

За змістом положень статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або в користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Зокрема, сільські, селищні, міські ради згідно зі статтею 12 ЗК України передають земельні ділянки у власність або в користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 15 травня 2019 року у справі № 729/608/17 (провадження № 14-648цс18).

Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном.

Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність.

Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі

у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже

у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном".

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

Крім того, відповідно до частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12 ЦПК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми права, врахували умови набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю та обґрунтовано зазначили, що позивач не надав доказів на підтвердження факту користування ним земельною ділянкою протягом 15 років відповідно до умов, які надають йому можливість набуття права власності на це майно за набувальною давністю.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що місцевий суд безпідставно визнав неналежними подані позивачем докази, а саме: фотографії спірної земельної ділянки, лист-звернення до депутатів селищної ради, довідку податкової інспекції про сплату орендної плати, довідки органу місцевого самоврядування про користування родиною позивача земельними ділянками, інвентаризаційну книгу сільської ради та копію паспорта позивача, оскільки вказані докази були належним чином оцінені судом

у сукупності з іншими доказами, а також надано їм належну правову оцінку, про що зазначено у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення. Разом з тим, відповідно до вимог процесуального права суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції помилково залишив поза увагою показання свідків, не заслуговують на увагу, оскільки судом оцінено вказані показання, а також правильно зазначено, що показання свідків ОСОБА_5 і ОСОБА_6, які є сусідами позивача, та свідка ОСОБА_4 - дружини позивача, не можуть бути належними доказами на підтвердження доводів ОСОБА_1 щодо набуття ним за набувальною давністю права власності на земельну ділянку, крім того, вказані показання спростовуються іншими належними та допустимими доказами.

Також, не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції безпідставно розглянув справу без участі позивача, який з об'єктивних причин (перебував за межами Волинської області) не мав можливості особисто приймати участь у судовому засіданні, про що повідомив суд, оскільки ОСОБА_1 відповідно до вимог частини 1 статті 366 ЦПК України був належним чином повідомлений про розгляд справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 239), а у заявах від 12 квітня 2019 року (а. с. 255,256), на які заявник посилається у касаційній скарзі, не зазначено жодних причин неявки у судове засідання, тому в силу вимог частини 1 статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції був позбавлений можливості за клопотанням позивача визнати поважними причини його неявки у судове засідання на 16 квітня 2019 року. При цьому, судом апеляційної інстанції враховано норму частини 2 статті 372 ЦПК України, відповідно до якої неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області

від 07 лютого 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду

від 16 квітня 2019 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

В. С. Висоцька

І. В. Литвиненко