Історія справи

Постанова

Іменем України

26 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 676/144/17

провадження № 61-24810св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Журавель В. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - управління державної міграційної служби України в Хмельницькій області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 04 квітня 2017 року у складі судді: Семенюк В. В. та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 17 травня 2017 року у складі колегії суддів: Спірідонової Т. В., Талалай О. І., Янчук Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2017 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - управління державної міграційної служби України у Хмельницькій області, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовні вимоги мотивовані тим, що вона є власником будинку АДРЕСА_1. У цьому будинку зареєстрований також її син ОСОБА_5 З вересня 2010 року відповідач у будинку не проживає, оскільки проживає з дружиною в с. Гусятин Чемеровецького району Хмельницької області. Добровільно знятися з реєстрації відповідач не бажає.

Позивач просила визнати ОСОБА_5 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням в будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 04 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 17 травня 2017 року, позов задоволено. Визнано ОСОБА_5 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням в будинку АДРЕСА_1.

Рішення судів мотивовані тим, що відповідач не проживає без поважних причин в житловому будинку понад один рік, а тому він втратив право користування цим житлом. Вказані обставини підтверджуються показаннями свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, довідкою Жванецької сільської ради Кам'янець-Подільського району за № 43/02-20 від 07 лютого 2017 року, актами від 14 серпня 2015 року, 17 березня 2016 року, 21 вересня 2016 року, 07 грудня 2016 року, 17 лютого 2017 року. Натомість відповідач ОСОБА_5 не надав належних та допустимих доказів того, що він не проживав у будинку АДРЕСА_1 з поважних причин.

У червні 2017 року ОСОБА_5 подав касаційну скаргу на рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 04 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 17 травня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення у закрити провадження у справі або залишити позов без розгляду.

Касаційна скарга мотивована тим, що докази, на підставі яких суди встановили факт відсутності ОСОБА_5, є незаконними та зібрані із порушенням чинного законодавства. Вважає, що показання свідків неправдиві, і суд не допитав свідків, яких просив викликати ОСОБА_5

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_4 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1, що підтверджується копією договору дарування. У цьому будинку зареєстровані позивач ОСОБА_4 та її син ОСОБА_5

Суди встановили, що відповідач з вересня 2010 року в будинку не проживає, добровільно забрав свої речі і переїхав на постійне місце проживання до своєї дружини ОСОБА_9 в смт. Гусятин, Чемеровецького району Хмельницької області, де проживає по цей час.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов'язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідач проживав у будинку з ОСОБА_4 і набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Суди встановили, що відповідач з вересня 2010 року в будинку не проживає. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 405 ЦК України.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального та процесуального права, і зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржені рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 04 квітня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 17 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

Н. О.Антоненко

В. І. Журавель