Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 20.03.2018 року у справі №695/300615-ц

Постанова

Іменем України

26 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 695/3006/15-ц

провадження № 61-1591св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»,

відповідач - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 23 грудня 2015 року у складі судді Таратіна В. О. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року у складі колегії суддів: Сіренка Ю. В., Трюхана Г. М., Міщенка С. В.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі нерухомого майна у власність позивача.

Позовна заява мотивована тим, що 04 липня 2006 року між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк») та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № 016/0706/87-484, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 50 000,00 дол. США з розрахунку 16 % річних за користування кредитом на строк до 03 липня 2026 року.

25 травня 2012 року між публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк»), який є правонаступником ВАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним договором. ПАТ «Сведбанк» передає ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінює ПАТ «Сведбанк» як кредитора у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від ПАТ «Сведбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» переходить право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитним та забезпечувальними договорами.

Відповідно до вказаного договору про передачу активів та кредитних зобов'язань позивач набув права вимоги за спірним кредитним договором.

З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_4 за договором іпотеки від 29 квітня 2011 року № 016/0606/88-470-Z-1 передав в іпотеку нерухоме майно, а саме: житловий будинок № 3а на вулиці Гагаріна в селі Нова Дмитрівка Золотоніського району Черкаської області, що розташований на земельній ділянці площею 0,2013 га згідно державних актів про право власності на землю, виданих Новодмитрівською сільською радою 21 вересня 2005 року та 20 вересня 2005 року, та зареєстрованого в Золотоніському виробничому підрозділі ЧООБТІ; а також земельну ділянку, загальною площею 0,1813 га, кадастровий номер НОМЕР_3, що знаходиться на вулиці Гагаріна, в с. Нова Дмитрівка Золотоніського району Черкаської області, яка належить іпотекодавцю на підставі державного акту про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4; земельну ділянку, загальною площею 0,0200 га, кадастровий номер НОМЕР_1 що знаходиться за вищевказаною адресою, яка належить іпотекодавцю на підставі державного акту про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2.

Позичальник умови кредитного договору належним чином не виконує, про що неодноразово повідомлявся, в тому числі, й шляхом направлення письмової вимоги про виконання зобов'язань згідно з умовами кредитного договору, внаслідок чого станом на 03 серпня 2015 року утворилася заборгованість у сумі 1 238 079,66 грн.

З огляду на вказане, позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його передачі у власність ПАТ «Дельта Банк».

Рішенням Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 23 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що на момент звернення ПАТ «Дельта Банк» до суду, права останнього згідно з умовами іпотечного договору порушеними не вважались та звернення стягнення на предмет іпотеки не могло бути розпочато і право на таке звернення ще не виникло, оскільки сторони за взаємною згодою встановили, що визначений у другому абзаці пункту 11 іпотечного договору тридцятиденний строк починає відліковуватись з дати, що зазначена на квитанції, яка надається іпотекодержателю відділенням зв'язку при відправленні іпотекодавцю листа. Проте, докази відправлення такого листа позивачем іпотекодавцю відсутні.

Крім того, позивач в своєму позові просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на будинок і дві земельні ділянки, однак всупереч умовам іпотечного договору висновку суб'єкта оціночної діяльності про вартість вказаних об'єктів нерухомості суду не надано.

У касаційній скарзі, поданій у березні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «Дельта Банк» просить судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права,та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, судами не враховано, що згідно з наявної в матеріалах справи довідки-розрахунку заборгованості відповідача за кредитним договором станом на 03 серпня 2015 року її розмір становив 1 238 079,66 грн, що в три рази перевищує розмір вартості предмету іпотеки, який визначений в пункті 5 договору іпотеки. Крім того, апеляційним судом безпідставно не взято до розгляду як доказ звіт про оцінку від 02 лютого 2016 року, складений ТОВ «Експертна компанія «ПРОФЕСІОНАЛ», оскільки відповідач про незгоду з вартістю предмета іпотеки заявив лише у судових дебатах, що позбавило позивача можливості вчасно подати такий звіт. Також відповідно до розрахунку кредитної заборгованості у позивача 14 квітня 2014 року виникло право на звернення до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості, оскільки саме з цієї дати відповідач перестав сплачувати періодичні платежі за кредитом.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

12 січня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами установлено, що від 04 липня 2006 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_4 укладено договір про надання кредиту № 016/0706/87-484, відповідно до якого позичальнику було надано кредит в сумі 50 000,00 дол. США (а. с. 6-24).

Відповідно до договору іпотеки від 29 квітня 2011 року за № 016/0606/88-470-Z-1 ОСОБА_4 передав в іпотеку нерухоме майно: житловий будинок, загальною площею 108,9 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 що розташований на земельній ділянці площею 0,2013 га згідно державних актів про право власності на землю, виданих Новодмитрівської сільською радою 20 та 21 вересня 2005 року та зареєстрованого в Золотоніському виробничому підрозділі ЧООБТІ;

земельну ділянку, загальною площею 0,1813 га, кадастровий номер НОМЕР_3, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яка належить іпотекодавцю на підставі державного акту про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_4;

земельну ділянку, загальною площею 0,0200 га, кадастровий номер НОМЕР_1 що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 яка належить іпотекодавцю на підставі державного акту про право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 (а. с. 25-32)

Також 29 квітня 2011 року між сторонами були укладені договори про внесення змін та доповнень № № 1-3 до кредитного договору від 04 липня 2006 року (а. с. 10-23).

25 травня 2012 року відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», ПАТ «Сведбанк» передало ПАТ «Дельта Банку» права вимоги за кредитним та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінило ПАТ «Сведбанк» як кредитора у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від ПАТ «Сведбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимагати від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами (а. с. 38-48).

У статті 12 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконанняабо неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»;

право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки за рішенням суду або на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому необхідно врахувати, що статтею 37 Закону України «Про іпотеку» не передбачено можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону закріплено, що право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі).

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Саме такий правовий висновок зробила і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18).

Відповідно до пункту 12 договору іпотеки за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя:

за рішенням суду (підпункт 12.1);

у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса (підпункт 12.2);

згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, викладеним у підпунктах 12.3.1 та 12.3.2 цього пункту договору (підпункт 12.3):

сторони домовились, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки здійснюється згідно з статтею 37 Закону України «Про іпотеку» на підставі наступного застереження: задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється шляхом набуття права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання;

сторони цього договору дійшли згоди, що правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки є зазначене в цьому договорі застереження, яке за своїми правовими наслідками передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання (підпункт 12.3.1);

продаж предмета іпотеки відповідно до статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі наступного застереження: задоволення вимог іпотекодержателя здійснюється шляхом продажу предметі іпотеки від імені іпотеко держателя будь-якій особі (підпункт 12.3.2);

згідно з окремим договором про задоволення вимог іпотекодержателя, укладеним між сторонами, який передбачає наступні способи звернення стягнення на предмет іпотеки:

передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»;

укладення договору купівлі-продажу предмета іпотека від імені іпотекодержателя у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку» (12.4).

Тобто, судами не було враховано, що позивач не реалізував передбаченого договором способу позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачав би передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання, а умовами іпотечного договору не передбачено можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем права власності на нього у судовому порядку.

Суди першої та апеляційної інстанцій наведених умов іпотечного договору та норм чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, не врахували, помилково виходили з того, що даний спір має бути вирішений у судовому порядку, та відмовили у задоволенні позову з інших підстав.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на наведене мотивувальна частина судових рішень підлягає зміні у частині встановлення правових підстав для відмови у задоволенні позову.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково.

Рішення Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 23 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року змінити у частині встановлення правових підстав для відмови у задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі нерухомого майна у власність позивача.

В іншій частині рішення Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 23 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 11 лютого 2016 року залишити без змін

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий СуддіВ. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська С. П. Штелик