Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 08.02.2018 року у справі №316/2200/15

Постанова

Іменем України

26 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 316/2200/15

провадження № 61-4919св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Хопти С. Ф.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Кочеткової І. В., Гончар М. С.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про стягнення заборгованості по орендній платі.

Позов мотивовано тим, що 24 липня 2008 року між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір суборенди приміщення, за яким вона надала відповідачу у тимчасове користування приміщення загальною площею 96 кв.м для ведення банківської діяльності, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Пунктом 2.2. договору суборенди було визначено розмір орендної плати з розрахунку 135,42 грн за 1 кв.м без ПДВ; оплата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць. Крім орендної плати відповідач був зобов'язаний сплачувати комунальні послуги пропорційно орендованій площі.

16 червня 2011 року до вказаного договору була укладена додаткова угода, в пункті 4 якої було встановлено строк дії договору 1 рік 11 місяців та 15 днів, тобто з 16 червня 2011 року до 31 травня 2013 року.

Після спливу строку дії договору ні вона, ні відповідач не наполягали на припиненні договору, і тому спірне приміщення залишилось у користуванні відповідача на той самий строк, тобто з 01 червня 2013 року до 15 травня 2015 року.

Після спливу строку дії договору, 15 травня 2015 року, сторони не наполягали на його припиненні, внаслідок чого його було поновлено на такий же строк.

До липня 2015 року відповідач виконував свої обов'язки за договором, а з липня 2015 року орендна плата сплачувалась не в повному обсязі, а згодом відповідач взагалі припинив сплачувати орендну плату.

На час подання позову заборгованість з орендної плати за період з червня по серпень 2015 року становила 65 744,18 грн, яку позивач просила суд стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» на її користь.

Рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 24 лютого 2016 року у складі судді Вільямовської Н. О. позов ОСОБА_4 задоволено.

Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_4 орендну плату за період з червня по серпень 2015 року в сумі 65 744,18 грн та судовий збір в розмірі 657,45 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач не надав доказів виконання обумовленого договором оренди обов'язку сплати орендної плати та повернення приміщення до 15 травня 2015 року, а також доказів завчасного звернення до орендодавця з повідомленням про намір припинити орендні правовідносини до закінчення строку дії договору.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року задоволено апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк», скасовано рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 24 лютого 2016 року.

Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» судовий збір у розмірі 723,18 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що з набуттям у 2013 році права власності ОСОБА_4 на об'єкт оренди, договір позички від 01 липня 2010 року припинився у зв'язку з поєднанням в одній особі наймача та наймодавця, а тому з цього ж часу припинились і правовідносини за договором суборенди від 24 липня 2008 року із додатковою угодою від 16 червня 2011 року, тому у відповідача відсутні зобов'язання по сплаті орендної плати.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 просить скасувати судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що після набуття позивачем спірного приміщення у власність відповідач продовжував ним користуватись, сплачуючи при цьому орендну плату. З набуттям права власності на вказане нерухоме майно, відповідно до умов договору суборенди, всі права та обов'язки по його виконанню перейшли до позивача як нового орендодавця. Банк як орендар у порушення вимог закону відмовився від обов'язків за договором оренди в односторонньому порядку.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

28 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суди установили, що 24 липня 2008 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 як орендодавцем, ПАТ КБ «ПриватБанк» як орендарем та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5 як власником було укладено договір № 2 суборенди приміщення (а.с. 5), предметом якого є надання орендареві в тимчасове користування приміщення загальною площею 96 кв.м, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, для ведення банківської діяльності.

16 червня 2011 року до договору № 2 була укладена додаткова угода (а.с. 8), згідно з якою внесено зміни до вказаного договору, внаслідок чого в подальшому орендодавцем виступила фізична особа ОСОБА_4 без статусу підприємця.

В цей же день відповідно до акта здачі-приймання приміщення від 16 червня 2011 року (а.с. 9) спірне приміщення було передано в користування від фізичної особи ОСОБА_4 до ПАТ КБ «ПриватБанк».

На момент укладення договору № 2 суборенди приміщення від 24 липня 2008 року та додаткової угоди до нього від 16 червня 2011 року власником приміщення був ОСОБА_5, який на підставі договорів позички від 01 липня 2010 року та 01 лютого 2012 року надав це приміщення у користування ОСОБА_4

17 жовтня 2013 року право власності на орендоване майно перейшло від ОСОБА_5 до ОСОБА_4, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с. 63).

Відповідно до виписки ПАТ КБ «ПриватБанк» від 17 вересня 2015 року № 150917/265 (а.с. 10), останній платіж за оренду відповідач здійснив 08 липня 2015 року в сумі 8 669,56 грн за період з 01 червня 2015 року по 10 червня 2015 року.

В подальшому відповідач припинив платежі по оренді з 11 червня 2015 року і по комунальним послугам з 01 липня 2015 року, пояснивши це зміною обставин, якими він керувався при укладенні договору, внаслідок чого він прийняв рішення про припинення договору суборенди.

Положеннями частини другої статті 638 ЦК України передбачено, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до положень статті 606 ЦПК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Частиною першою статті 827 ЦК України визначено, що за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.

Відповідно до частини третьої статті 827 ЦК України до договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Частиною першою статті 770 ЦК України встановлено, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

Статтею 774 ЦК України визначено, що передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. До договору піднайму застосовуються положення про договір найму.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, керуючись статтею 606 ЦПК України, дійшов правильного висновку про те, що з набуттям у 2013 році права власності ОСОБА_4 на об'єкт оренди, яким вона користувалась за договорами позички від 01 липня 2010 року та від 01 лютого 2012 року, дія договору позички припинилась у зв'язку з поєднанням в одній особі наймача та наймодавця, а тому з цього ж часу припинилась і суборенда за договором суборенди від 24 липня 2008 року, з урахуванням змін внесених до нього додатковою угодою від 16 червня 2011 року.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідно до п. 7.1. договору суборенди у разі зміни власника майна всі права та обов'язки по цьому договору переходять до нового власника, є безпідставними з таких підстав.

Положення частини першої статті 770 ЦК України про перехід прав та обов'язків наймодавця у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника стосуються лише договору найму.

Тобто, у світлі обставин справи, що переглядається, - договору позички нерухомого майна від 01 лютого 2012 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, зобов'язання на майбутнє ОСОБА_4 перед ОСОБА_5 припинилися на підставі частини першої статті 606 ЦК України внаслідок поєднання боржника і кредитора в одній особі.

Тобто, відбувся перехід прав та обов'язків від ОСОБА_5, як позичкодавця за договором позички нерухомого майна від 01 лютого 2012 року, до ОСОБА_4, як нового власника майна, що було предметом договору позички, стосовно прав та обов'язків ОСОБА_4, як користувача за договором позички.

Теза суду апеляційної інстанції на те, що правила, передбачені частиною першою статті 770 ЦК України стосуються переходу права власності від орендодавця до іншої особи, яка не є стороною договору найму, є безпідставною, оскільки це суперечить змісту вказаної норми, однак на правильність висновків суду щодо припинення правовідносин за договорами позички та суборенди не впливає.

Посилання в касаційній скарзі на положення статті 785 ЦК України є також безпідставними, оскільки зазначеною нормою визначено обов'язок наймача щодо повернення речі у разі припинення договору найму, а також передбачено право наймодавця вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

У справі, яка переглядається, зазначені вимоги ОСОБА_5 до складу позовних включені не були, щодо них судові рішення судами першої та апеляційної інстанцій не ухвалювалися. З огляду на це, є помилковим висновок суду першої інстанції про те, що однією із норм права, які регулюють спірні правовідносини, є стаття 785 ЦК України.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що банк продовжував користуватися орендованим приміщенням та сплачувати орендну плату колегія суддів дійшла таких висновків.

З огляду на положення пункту 1 частини другої статті 11, частини четвертої статті 203, статті 207, пункту 2 частини першої статті 208, частини другої статті 509, частини першої та другої статті 631 ЦК України такі дії банку не породжують договірних відносин, а лише вказують на те, що непред'явлення з 17 жовтня 2013 року банком, який вважав себе боржником, вимоги до уявного кредитора про надання доказів того, що виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, покладало на банк ризик наслідків непред'явлення такої вимоги (частина друга статті 527 ЦК України).

Безпідставними є також доводи касаційної скарги про неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язання за поновленим, на думку позивача, договором.

Оскільки в силу прямої вказівки закону (частина друга статті 774 ЦК України) строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму, у разі припинення останнього на підставі частини першої статті 606 ЦК України внаслідок поєднання боржника і кредитора в одній особі, правила статті 764 ЦК України на правовідносини з договору піднайму не поширюються.

За таких обставин суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку, щоз огляду на відсутність, починаючи з 17 жовтня 2013 року, оферти та акцепту, в аспекті положень статті 11, частин першої та другої статті 14, частин першої та другої статті 509 ЦК України нових договірних зобов'язань у ПАТ КБ «ПриватБанк», як фактичного користувача нерухомого майна, перед фізичною особою ОСОБА_4, як власником цього майна, не виникло.

Разом з тим позивач не позбавлена можливості захистити свої права у інший спосіб, на загальних підставах.

Судове рішення апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

При цьому колегія суддів враховує положення частини другої статті 410 ЦПК України, згідно із якою не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 14 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий С. Ф. Хопта

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В.Синельников

Ю. В. Черняк