Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.04.2023 року у справі №127/34634/21
Постанова КЦС ВП від 26.04.2023 року у справі №127/34634/21
Постанова КЦС ВП від 26.04.2023 року у справі №127/34634/21

Постанова

Іменем України

26 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 127/34634/21

провадження № 61-9033св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Вінницького апеляційного суду від 11 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Панасюка О. С., Берегового О. Ю., Ковальчука О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив припинити право відповідачки на користування квартирою АДРЕСА_1 та виселити її.

Позовна заява обґрунтована тим, що 24 жовтня 2004 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_1 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 . У 2009 році він одружився з ОСОБА_2 , тоді ж вона вселилася у цю квартиру. У серпні 2019 року сторони розірвали шлюб, проте ОСОБА_2 добровільно з квартири не виселилася, що унеможливлює користування та розпорядження ним власним нерухомим майном.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 04 травня 2022 року позов задоволено. Припинено право ОСОБА_2 на користування квартирою АДРЕСА_1 та виселено ОСОБА_2 з цієї квартири. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 816,00 грн на відшкодування судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 , а відповідачка із 27 серпня 2019 року перестала бути членом сім`ї власника квартири і не має права на сервітут (право користування чужим майном). Тому ОСОБА_2 належить визнати такою, що втратила право користування спірною квартирою, та виселити без надання іншого житла. Відповідачка є власником іншого житлового помешкання та згідно зі статтею 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має права власника, тому суд не прийняв її посилання на те, що в зазначеному житловому помешканні мешкають інші особи, що позбавляє її яких-небудь прав на нього.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 11 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 травня 2022 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 2 724,00 грн на відшкодування судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що квартира, з приводу користування якою виник спір, загальною площею 62,9 кв. м, має три жилі кімнати, доказів неможливості використання позивачем спірної квартири для власного проживання, зокрема при наявності стосунків з іншою жінкою, які мають характер сімейних, на що посилався ОСОБА_1 у позові, у справі немає. Натомість відповідачка має тривалий зв`язок із цією квартирою саме як з «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), у зв`язку з чим у неї сформовані сталі соціальні зв`язки та усталений спосіб життя. Водночас значна віддаленість належного їй на праві власності жилого будинку в с. Мазурівка Жмеринського (раніше Шаргородського) району Вінницької області від зареєстрованого та фактичного місця проживання не дають можливості вважати доведеним, що позбавлення ОСОБА_2 цього житла (визнання такою, що втратила право користування квартирою та виселення) забезпечить баланс інтересів сторін за умови, що право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідачки, проте позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права відповідачки на житло.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У вересні 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 через засоби поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Вінницького апеляційного суду від 11 серпня 2022 року, з пропуском строку на касаційне оскарження, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, заявник просить скасувати оскаржувану постанову повністю та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Матеріали касаційної скарги містять клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження постанови апеляційного суду.

Як підставу касаційного оскарження сторона позивача зазначає неправильне застосування судами норми матеріального права, зокрема неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18, від 22 грудня 2021 року у справі № 581/489/20 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)). Заявник також посилається на порушення судами норм процесуального права, зокрема суди не дослідили докази та не встановили фактичних обставин справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Окрім цього, у касаційній скарзі заявник вказує на те, що відповідачка вселилася у спірну квартиру як член сім`ї власника спірної квартири і набула право користування чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом; позивач є власником спірного житлового приміщення; відповідачка спільним побутом із позивачем не пов`язана, тому її право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України; відповідачка під час розгляду справи в судах не надавала письмових заперечень проти позовних вимог позивача та не долучала жодних доказів на спростування доводів позивача, зазначених ним у позовній заяві; відповідачка підтвердила, що вона є власником іншої нерухомості - житлового будинку загальною площею 107,0 кв. м у с. Гибалівка Шаргородського району Вінницької області, проте у справі відсутні будь-які докази неможливості проживання у вказаному будинку; відповідачка упродовж тривалого часу не працює, є пенсіонеркою; апеляційний суд не обґрунтував, яким чином віддаленість належного ОСОБА_2 житлового будинку від спірної квартири впливатиме на спосіб життя відповідачки; апеляційний суд виніс оскаржувану постанову з порушенням балансу інтересів сторін, оскільки справедливий баланс встановлено однобічно і лише на користь відповідачки, яка, маючи у власності житло, відмовляється від звільнення квартири, яка належить позивачу на праві приватної власності, внаслідок чого порушено законні права та інтереси позивача як власника майна.

Відзиви на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 27 вересня 2022 року задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про поновлення строку на касаційне оскарження та поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Вінницького апеляційного суду від 11 серпня 2022 року, відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано з Вінницького міського суду Вінницької області матеріали цивільної справи № 127/34634/21 та надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У жовтні 2022 року матеріали справи № 127/34634/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 26 жовтня 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладений договір купівлі-продажу, відповідно до якого у власність до позивача перейшла квартира АДРЕСА_1 . Продаж квартири за домовленістю сторін вчинено на суму 97 000,00 грн, сторони підтвердили факт повного розрахунку за продану квартиру.

Згідно з витягом про реєстрацію в Державному реєстрі правочинів від 26 жовтня 2004 року в графі «набувач» зазначено ОСОБА_1 .

У Реєстраційному посвідченні Вінницького обласного об`єднаного бюро технічної інвентаризації зазначено, що квартира АДРЕСА_1 зареєстрована за гр. ОСОБА_1 з правом особистої власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 26 жовтня 2004 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Павлюк І. І., зареєстровано в реєстрі за № 3399 і записано в реєстрову книгу за № 1445/22641.

Відповідно до технічного паспорта на квартиру, що знаходиться у власності громадянина ОСОБА_1 , квартира знаходиться на першому поверсі, складається з трьох кімнат, житлова площа 37,16 кв. м, загальна площа 62,9 кв. м.

Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи, наданою Департаментом адміністративних послуг ВМР, ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 серпня 2019 року розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 17 березня 2009 року у відділі реєстрації актів цивільного стану Вінницького міського управління юстиції Вінницької області, актовий запис № 454.

Сторони перебували у зареєстрованому шлюбі із 17 березня 2009 року до 27 серпня 2019 року.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна ОСОБА_2 є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 .

ОСОБА_1 сплачує за комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_2 .

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає, враховуючи таке.

Відповідно до статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).

Пунктом 1 частини другої та частиною четвертою статті 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з частинами другою та третьою статті 64 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 ЖК України.

Статтею 162 ЖК України встановлено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена сім`ї.

Відповідно до статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Згідно з частинами першою та другою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

За статтею 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном регламентоване зокрема у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60).

Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110).

Крім статті 8 Конвенції, права ОСОБА_1 , як власника житла, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у своїх рішеннях зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц (провадження № 61-29520св18) та від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) вказано, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зазначила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об`єкта нерухомого майна, наявності чи відсутності іншого житла.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що спір з приводу користування житловим приміщенням виник між жінкою та чоловіком, які перебували у шлюбних відносинах, одному з яких - ОСОБА_1 належить на праві особистої приватної власності спірна квартира, а інша - ОСОБА_2 вселилася до цієї квартири як член сім`ї власника і продовжує користуватися нею і після припинення шлюбних відносин, що унеможливлює користування житлом його власником ОСОБА_1 .

Також установлено, що відповідачка має у власності іншу нерухомість - житловий будинок у АДРЕСА_3 .

Верховний Суд, оцінюючи виселення на предмет пропорційності, встановивши, що порушені права позивача - власника житла гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вважає, що у цьому випадку, за обставин цієї справи, де відповідачка має інше житло, виселення ОСОБА_2 зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки між сторонами спору склалися неприязні стосунки, вони не пов`язані спільним побутом, відповідачка вже не є членом сім`ї позивача, має інше житло для проживання, у свою чергу позивач вимушений жити в іншому місці, хоча зареєстрований у спірній квартирі, яка належить йому на праві приватної власності, та сплачує за комунальні послуги.

Інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, яка забезпечена іншим житловим приміщенням, у зв`язку із цим суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог щодо припинення права користування спірною квартирою та виселення з неї ОСОБА_2 .

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають обставинам справи і ґрунтуються на вимогах закону, відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18 (провадження № 61-42856св18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20).

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Апеляційний суд, посилаючись на те, що позивач не довів належними та допустимими доказами неможливість використання спірної квартири для власного проживання, зокрема наявність у нього відносин сімейного характеру з іншою жінкою, не врахував, що позивач є власником спірної квартири, і безпідставно ставити у цьому випадку право володіння та користування спірною квартирою в залежність від існування шлюбних відносин із іншою жінкою.

Спірна трикімнатна квартира АДРЕСА_1 має загальну площу 62,9 кв. м, з яких лише 37,16 кв. м - житлова площа, натомість належний ОСОБА_2 будинок у АДРЕСА_3 , складається з п`яти житлових кімнат, має загальну площу 107,0 кв. м, з яких житлова площа - 79,7 кв. м. (а. с. 20-22). Тобто відповідачка після виселення не стане безхатченком, а матеріали справи не містять доказів, що вона не може використовувати цей об`єкт нерухомості для проживання.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується із посиланням апеляційного суду на тривалий зв`язок відповідачки зі спірною квартирою саме як з «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції та сформовані у зв`язку із цим її сталі соціальні зв`язки та усталений спосіб життя, значну віддаленість належного їй на праві власності жилого будинку від зареєстрованого та фактичного місця проживання, що, на думку апеляційного суду, не дає можливості вважати доведеним, що позбавлення ОСОБА_2 цього житла забезпечить баланс інтересів сторін за умови, що право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідачки, проте позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права відповідачки на житло.

Верховний Суд зауважує, що відповідачка вже не є членом сім`ї позивача, жодних угод між сторонами щодо порядку користування спірним житлом укладено не було, а тому проживання відповідачки та реєстрація її місця проживання у спірній квартирі непропорційно обмежує права позивача. Вказані обставини свідчать про необхідність усунення перешкод власнику квартири. При цьому втручання у право відповідачки на користування спірною квартирою з метою захисту права власності ОСОБА_1 необхідно визнати таким, що відбулось із легітимною метою та з дотриманням принципу пропорційності, оскільки у справі, яка переглядається, інтереси позивача, як власника житлового будинку та користувача цим житлом, перевищують інтереси відповідачки, яка забезпечена іншим житловим приміщенням, що нею не спростовано.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суд першої інстанції, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, проте суд апеляційної інстанції безпідставно скасував рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З огляду на викладене, враховуючи, що оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про задоволення касаційної скарги, скасування постанови апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

З огляду на висновок щодо задоволення касаційної скарги та скасування постанови апеляційного суду, судові витрати відповідачки, пов`язані з розглядом справи, залишаються за нею та не підлягають відшкодуванню.

Водночас із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню понесені позивачем витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 3 632,00 грн.

Керуючись статтями 141 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 11 серпня 2022 року скасувати, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 04 травня 2022 року залишити в силі.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 632,00 грн витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко