Постанова

Іменем України

20 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 727/967/16-ц

провадження № 61-14293св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко Марина Олександрівна,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Штефанчук Світлани Василівни на постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 червня 2019 року у складі колегії суддів: Одинака О. О., Кулянди М. І., Половінкіної Н. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О., про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу квартири та договору довічного утримання, посилаючись на те, що 28 січня 2016 року ОСОБА_2, діючи від імені його батька ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, на підставі довіреності від 16 січня 2016 року, уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу двокімнатної квартири АДРЕСА_1. Вважає, що скориставшись безпорадним станом ОСОБА_4, ОСОБА_2 умисно здійснив продаж належної довірителю квартири за 15 000 грн, тобто за ціною, яка була значно нижчою порівняно з цінами, що склалися на ринку нерухомого майна на момент укладення вищевказаного договору. В порушення вимог статті 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) ОСОБА_2 вчинив правочин від імені його батька у своїх інтересах та всупереч інтересам довірителя. Договір купівлі-продажу був укладений внаслідок зловмисної домовленості представника з другою стороною - ОСОБА_3. Крім того, підписуючи довіреність, ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. В подальшому за договором довічного утримання від 01 лютого 2016 року ОСОБА_3 передала спірну квартиру у власність ОСОБА_2. Своїми протиправними діями відповідачі фактично позбавили його права на спадщину після смерті батька ОСОБА_4. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати недійсною довіреність від 13 січня 2016 року, посвідчену приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О. (реєстровий № 165), яка видана ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_2 для представництва перед третіми особами; визнати недійсним договір купівлі-продажу двокімнатної квартири АДРЕСА_1, посвідчений 28 січня 2016 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О. (реєстровий № 395); визнати недійсним договір довічного утримання (догляду), посвідчений 01 лютого 2016 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О. (реєстровий № 482), за яким ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 вказану вище квартиру.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 05 квітня 2019 року у складі судді Чебан В. М. позов задоволено. Визнано недійсною довіреність, посвідчену 13 січня 2016 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О. (реєстровий № 165), якою ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_2 або ОСОБА_3 на здійснення повноважень від його імені. Визнано недійсним договір купівлі-продажу двокімнатної квартири АДРЕСА_1, посвідчений 28 січня 2016 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О. (реєстровий № 395). Визнано недійсним договір довічного утримання (догляду), за яким ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1, посвідчений 01 лютого 2016 року приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О. (реєстровий № 482). Вирішено витання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що підписуючи 13 січня 2016 року довіреність на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій, надавати їм оцінку та керувати ними внаслідок психічного розладу. Договір купівлі-продажу квартири від 28 січня 2016 року був укладений внаслідок зловмисної домовленості представника ОСОБА_4 з другою стороною - ОСОБА_3. Факт отримання ОСОБА_4 грошових коштів за продаж квартири не підтверджено належними та допустимими доказами. Договір купівлі-продажу вчинено за два дні до смерті довірителя, в той час, коли він не вставав з ліжка та не міг розпоряджатися своїми коштами. Враховуючи, що від імені продавця діяла особа на підставі недійсної довіреності, оспорювані договори купівлі-продажу квартири та довічного утримання також підлягають визнанню недійсними.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 18 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 05 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено витання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що задовольняючи позов, суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 обрано неправильний та неефективний спосіб захисту, оскільки права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і набувача. Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову. Також помилковим є висновок місцевого суду про можливість визнання недійсною довіреності за статтею 225 ЦК України, оскільки для визнання правочину недійсним на підставі частини першої цієї статті, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях. Крім того, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також - наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. У справі, яка переглядається, позивач не надав належних та допустимих доказів вчинення договору купівлі-продажу спірної квартири в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою. Сам по собі факт продажу квартири представником ОСОБА_4 своїй матері за заниженою вартістю не доводить наявність зловмисної домовленості між вказаними особами, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 22 травня 2019 року у справі № 554/9882/15-ц. Як вбачається зі змісту довіреності, ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_2 на розпорядження всім належним йому рухомим та нерухомим майном, в тому числі шляхом укладення договорів купівлі-продажу такого майна. Отже, відчужуючи спірну квартиру, ОСОБА_2 діяв у межах наданих йому довірителем повноважень та в інтересах останнього.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

В липні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Штефанчук С. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 червня 2019 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 05 квітня 2019 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору. Спірну квартиру було продано за заниженою вартістю, її покупцем стала ОСОБА_3, яка є матір'ю повіреного ОСОБА_2. Отже, представник ОСОБА_4 фактично діяв у своїх інтересах та всупереч інтересам довірителя. Укладаючи договір купівлі-продажу, відповідачі розуміли, що, попри відсутність потреби у відчуженні житла, ОСОБА_4 перебував у безпорадному стані та не усвідомлював значення своїх дій. Вказаний правочин був вчинений внаслідок зловмисної домовленості відповідачів, без узгодження ціни продажу з власником майна та без передачі останньому грошових коштів. Зазначаючи, що захист прав ОСОБА_1, який вважає себе власником спірної квартири, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, апеляційний суд залишив поза увагою те, що визнання правочину недійсним як спосіб захисту цивільних прав може бути застосований у випадках, коли необхідно відновити становище, що існувало до укладення правочину. Визнаючи один висновок судово-психіатричної експертизи обґрунтованим та відхиляючи інший, суд апеляційної інстанції не мотивував свої дії та не зазначив правові аргументи на спростування такого доказу.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 31 липня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Чернівці.

22 серпня 2019 року справа № 727/967/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що згідно з витягом про державну реєстрацію прав від 28 вересня 2012 року № 35657885 та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03 лютого 2014 року № ~organization0~ квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_4

13 січня 2016 року ОСОБА_4 звернувся до приватного нотаріуса Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О. із заявою, в якій просив посвідчити довіреність на розпорядження його рухомим та нерухомим майном. В заяві зазначено, що довіреність ним прочитана, зрозуміла та відповідає його волі.

Цього ж дня приватним нотаріусом Хоменко М. О. було посвідчено довіреність від 13 січня 2016 року, згідно з якою ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_2 або ОСОБА_3 (кожен з них діє самостійно незалежно один від одного) на представництво своїх інтересів перед третіми особами, зокрема: вчиняти будь-які дії щодо належного йому рухомого та/або нерухомого майна, визначаючи в усіх випадках суми, терміни та інші умови на власний розсуд; укладати всі дозволені законом угоди цивільно-правового характеру, в тому числі купівлі-продажу, дарування, міни, ренти, найму (оренди) тощо. В довіреності зазначено, що вона прочитана довірителю вголос, зміст її зрозумілий та відповідає його внутрішній волі.

28 січня 2016 року між ОСОБА_4, від імені якого на підставі вищевказаної довіреності діяв ОСОБА_2, та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Продаж вчинено за 15 000 грн.

Довідкою про причину смерті від 01 лютого 2016 року № 111 та свідоцтвом про смерть від 02 лютого 2016 року серії НОМЕР_1 підтверджується, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, причиною смерті є набухання речовини головного мозку, алкогольна енцефалопатія, синдром Гайе-Верніке.

За висновком судово-медичного експерта Сливки І. В., складеним 15 лютого 2016 року, смерть ОСОБА_4 настала від гострого отруєння етанолом, про що свідчить гіпертоксична концентрація етилового спирту в крові (4,80 ‰).

Згідно з довідкою Комунального житлово-експлуатаційного підприємства № 5 Чернівецької міської ради від 04 лютого 2016 року № 530 до дня своє смерті ОСОБА_4 був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1.

Єдиним спадкоємцем першої черги майна померлого ОСОБА_4, який прийняв спадщину в установленому законом порядку, є його син ОСОБА_1

01 лютого 2016 року між відповідачами було укладено нотаріально посвідчений договір довічного утримання (догляду), за яким ОСОБА_3 передала у власність спірну квартиру своєму сину ОСОБА_2.

Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 12 лютого 2016 року № 53104761 підтверджується, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2. Підстава виникнення права власності: договір довічного утримання (догляду) від 01 лютого 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О.

Вирішуючи цей спір, суд першої інстанції за клопотанням сторони позивача ухвалою від 14 липня 2016 року призначив у справі посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручив Комунальній медичній установі "Чернівецька обласна психіатрична лікарня".

За висновком судово-психіатричного експерта від 01 лютого 2017 року № 88 ОСОБА_4 за життя станом на 13 січня 2016 року виявляв ознаки психічного розладу у формі розладів психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю. За своїм психічним станом ОСОБА_4 станом на 13 січня 2016 року та 28 січня 2016 року не міг усвідомлювати значення своїх дій, надавати їм оцінку та керувати ними.

За клопотанням сторони відповідача ухвалою від 20 жовтня 2017 року місцевий суд призначив у справі повторну посмертну судово-психіатричну експертизу, проведення якої доручив Українському науково-дослідному інституту соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я України.

Згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 07 грудня 2017 року № 53 на момент складання довіреності від 13 січня 2016 року ОСОБА_4 виявляв психічний розлад у формі синдрому залежності від алкоголю, за своїм психічним станом був здатний усвідомлювати значення дій та керувати ними. Дати відповідь на питання про психічний стан ОСОБА_4 та його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними станом на 28 січня 2016 року не є можливим, оскільки в матеріалах справи немає даних про те, що цього дня ОСОБА_4 особисто вчиняв будь-які юридично значимі дії.

Відхиляючи як доказ висновок повторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 07 грудня 2017 року № 53, місцевий суд зазначив, зокрема, що у цьому висновку не надано відповіді на всі питання, поставлені судом перед експертами, не в повній мірі надано оцінку медичній документації, не враховані протиріччя та розбіжності в поясненнях свідків, дослідницька частина та підсумкові відповіді є суперечливими, не вказано причин розбіжностей з висновком первинної експертизи.

Не погоджуючись з наведеними судом першої інстанції аргументами на спростування висновку повторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 07 грудня 2017 року № 53, апеляційний суд вказав, що відсутність у цьому висновку відповіді на всі питання не свідчить про його необґрунтованість. Зокрема, з мотивувальної частини дослідження вбачається, що експерт навів переконливі обґрунтування ненадання відповіді на питання щодо психічного стану ОСОБА_4 та його здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними станом на 28 січня 2016 року (день укладення довірителем договору купівлі-продажу). Крім того, суд першої інстанції не врахував, що показання свідків мають лише побічне значення для встановлення того, чи могла особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок від 07 грудня 2017 року № 53, складений експертами Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я України, є обґрунтованим та таким, що відповідає іншим матеріалам справи і не викликає сумнівів у його правильності.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Частиною 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частини 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню (стаття 745 ЦК України).

Згідно з частинами 1 -3 , 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частинами 1 -3 , 5 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені Статтею 215 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

В силу приписів статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.

Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Сутність та правова природа загальноцивільного представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Відповідно до статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє.

Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Тобто правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.

При цьому словосполучення "у своїх інтересах" слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

Зазначена норма права презюмує також добросовісність поведінки особи-представника, який діє від імені іншої особи на підставі довіреності або в силу своїх повноважень.

Частиною 1 статті 225 ЦК України передбачено, що правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Для визнання правочину недійсним на підставі, яка передбачена зазначеною нормою, повинна бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Тобто для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України).

Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною 1 статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19).

Згідно з частиною 1 статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

За змістом зазначеної правової норми необхідними ознаками правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином, має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

Під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя, та бажав (або свідомо допускав) настання негативних наслідків для довірителя. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову, - від представника чи від другої сторони правочину.

Головне, що характеризує цей правочин, - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на вчинення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв'язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють. Критерій "зловмисності" не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Зазначене відповідає правовим висновкам, висловленим Верховним Судом у постановах від 07 серпня 2019 року у справі № 753/7290/17 (провадження № 61-11158св19), від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14-ц (провадження № 61-16084св18) та від 04 листопада 2020 року у справі № 370/2309/18 (провадження № 61-12793св19).

Згідно з частиною 1 статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороною недійсного правочину. Норма частини 1 статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. Тобто права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, а такий захист можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Отже, суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним.

Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір з порушенням закону, а й коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, провадження № 14-651цс18).

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини 2 статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною 1 статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина 1 статті 1269 ЦК України).

Разом з тим незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина 5 статті 1268 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12) викладено правовий висновок про те, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина 2 статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Таким чином, оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що ОСОБА_1 не надав належних доказів на підтвердження обставин, які є підставою для визнання недійсними оспорюваних правочинів за статями 225, 232 ЦК України. При цьому позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призведе до поновлення його порушених прав, оскільки особа, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, може захищати свої права шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача.

Верховний Суд погоджується з такими висновками апеляційного суду, так як обраний позивачем спосіб захисту цивільного права з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, не призведе до захисту його порушеного чи оспорюваного права або інтересу, оскільки право власності на майно, яке було передано за угодою щодо його відчуження поза волею власника (спадкодавця позивача), не набувається, в тому числі й добросовісним набувачем, в якого це майно може бути витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним майна.

Враховуючи викладене, не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про помилковість висновку суду апеляційної інстанції про те, що ефективним способом захисту прав позивача як спадкоємця після смерті свого батька ОСОБА_4 є пред'явлення до суду віндикаційного позову з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, а не вимоги про визнання недійсними оспорюваних правочинів.

Крім того, недійсність довіреності як правочину має бути встановлена під час вирішення позову, який відповідатиме належному способу захисту порушених прав.

При цьому у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність правочину в мотивувальній частині судового рішення.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що спірну квартиру було продано за заниженою вартістю, її покупцем стала ОСОБА_3, яка є матір'ю повіреного ОСОБА_2, а тому правочин був вчинений внаслідок зловмисної домовленості відповідачів та всупереч інтересам довірителя, не заслуговують на увагу, оскільки зі змісту довіреності від 13 січня 2016 року вбачається, що ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії щодо належного йому рухомого та/або нерухомого майна, визначаючи в усіх випадках суми, терміни та інші умови на власний розсуд. Тобто довіритель надав відповідачу повноваження самостійно визначати як ціну, так і покупця квартири. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним.

Доводи касаційної скарги про те, що визнаючи обґрунтованим один висновок судово-психіатричної експертизи та відхиляючи інший, суд апеляційної інстанції не мотивував свої дії, є неспроможними, оскільки, не погоджуючись з наведеними місцевим судом аргументами на спростування висновку повторної посмертної судово-психіатричної експертизи від 07 грудня 2017 року № 53, апеляційний суд вказав, що відсутність у цьому висновку відповіді на всі питання не свідчить про його необґрунтованість. Зокрема, з мотивувальної частини дослідження вбачається, що експерт навів переконливі мотиви щодо ненадання відповіді на питання про психічний стан ОСОБА_4 та його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними станом на 28 січня 2016 року (день укладення довірителем договору купівлі-продажу). Крім того, показання свідків мають лише побічне значення для встановлення того, чи могла в конкретний момент вчинення правочину особа розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок від 07 грудня 2017 року № 53, складений експертами Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я України, є обґрунтованим та таким, що відповідає іншим матеріалам справи і не викликає сумнівів у його правильності. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин положення статті 1268 ЦК України, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно зі статтею 1218, частиною 5 статті 1268 ЦК України до складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Отже, якщо спірне майно було відчужене від імені ОСОБА_4 поза його волею, то він мав право домагатися відновлення свого права на нього. Прийнявши в установленому законом порядку спадщину, позивач з часу її відкриття набув речові права на успадковане майно і, відповідно, право на захист цих прав, в тому числі й на витребування майна від добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 761/31879/15-ц, провадження № 61-16569св18).

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський Суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Штефанчук Світлани Василівни залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 18 червня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко