Історія справи

Постанова КЦС ВП від 25.07.2023 року у справі №522/12835/19
Постанова КЦС ВП від 25.07.2023 року у справі №522/12835/19
Постанова КЦС ВП від 25.07.2023 року у справі №522/12835/19

Постанова

Іменем України

25 липня 2023 року

місто Київ

справа № 522/12835/19

провадження № 61-2345св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Одеська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2020 року, постановлене суддею Бондарем В. Я., та постанову Одеського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Погорєлової С. О., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Департамент комунальної власності Одеської міської ради

(далі - Департамент комунальної власності, Департамент) 29 липня 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Одеська міська рада, у якому просив стягнути з відповідача на користь територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, від імені якої діє Департамент, суму відшкодування збитків у розмірі 815 232, 00 грн.

Позивач обґрунтовував позов тим, що нежитлове підвальне приміщення, загальною площею 136, 00 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , є комунальною власністю територіальної громади міста Одеси. Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 травня 2007 року у справі № 2-4635/2007 задоволено позов ОСОБА_2 про визнання права власності на зазначене нежитлове приміщення. В подальшому це судове рішення було скасовано, проте до цього моменту, 22 серпня 2007 року ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 спірне приміщення, який 30 листопада 2007 року продав його ОСОБА_1 .

Департамент звертав увагу на те, що рішенням від 22 листопада 2018 року у справі № 522/13468/12 Приморський районний суд м. Одеси відмовив у задоволенні його позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна з тих підстав, що спірний об`єкт нерухомості в результаті здійснених поліпшень не може бути витребуваний в первісному стані. Суд роз`яснив йому право на відшкодування шкоди у розмірі вартості такого приміщення без врахування вартості невід`ємних поліпшень.

Позивач вважав, що шкода завдана йому з вини ОСОБА_1 , який у період з 03 грудня 2007 року до 29 липня 2016 року користувався спірним нежитловим приміщенням та здійснив невід`ємні поліпшення, які стали підставою для відмови у задоволенні позову про витребування майна.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 30 листопада 2020 року Приморський районний суд м. Одеси залишив без задоволення позов Департаменту комунальної власності.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що спірне майно відчужено іншою особою, яка не є учасником справи. Позивач не навів аргументів з приводу незаконності чи неправомірності набуття права власності на спірне приміщення ОСОБА_1 , тому потрібно вважати, що відповідач набув право власності на підвальне приміщення у встановленому законом порядку. Департамент не надав доказів на підтвердження того, що саме відповідач здійснював поліпшення приміщення, а також того, що йому належало спірне майно на час звернення до суду із позовом або ж до 27 жовтня 2017 року, тобто до часу здійснення останніх об`ємно-планувальних та конструктивних дій відповідно до висновку експерта.

Суд першої інстанції дійшов переконання, що позивач не довів вину ОСОБА_1 у завданні шкоди та наявність його неправомірних дій, оскільки відповідач немає стосунку до вибуття спірного нежитлового приміщення з власності територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради, а дії щодо проведення робіт в нежитловому приміщенні, за умови їх проведення ОСОБА_1 , не оспорювалися.

Постановою від 18 жовтня 2022 року Одеський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності.

Апеляційний суд змінив рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2020 року, виклав його мотивувальну частину в редакції своєї постанови.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що обґрунтовування судом першої інстанції оскаржуваного судового рішення недоведеністю позовних вимог є помилковим. Правовою підставою відмови в задоволенні позовних вимог є неналежний суб`єктний склад учасників справи, а саме незалучення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до участі у справі, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову Департаменту комунальної власності.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Департамент комунальної власності 13 лютого 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року, позов задовольнити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Департамент, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначив те, що:

- суд першої інстанції не застосував правовий висновок Верховного Суду України, зроблений у постанові від 16 квітня 2014 року у справі № 6-14цс13, відповідно до якого майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею;

- суд першої інстанції не надав оцінку доводам позивача про протиправність дій відповідача, не застосував частини першу та четверту статті 82 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) щодо преюдиційності встановлення судовим рішенням обставин, не дослідив докази у справі;

- суд першої інстанції не врахував висновки, сформульовані у рішенні Приморського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2018 року у справі № 522/13468/12 про те, що Департамент може вимагати захисту свого права шляхом пред`явлення позову про відшкодування вартості майна без урахування вартості невід`ємних поліпшень.

- суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), про те, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, встановлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору;

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу від інших учасників справи до Верховного Суду не надійшли.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 10 березня 2023 року Верховний Суд поновив Департаменту комунальної власності строк на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року та відкрив касаційне провадження у справі.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що нежиле приміщення підвалу, загальною площею 136, 00 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , належало територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності на підставі рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 05 липня 2004 року № 370.

Заочним рішенням від 10 травня 2007 року у справі № 2-4635/2007 Приморський районний суд м. Одеси визнав за ОСОБА_2 право власності на підвальне приміщення, площею 136, 00 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

22 серпня 2007 року ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 підвальне приміщення № 111, площею 136, 00 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а останній 30 листопада 2007 року продав це приміщення ОСОБА_1 .

В подальшому, ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2011 року у справі № 2-3446/11 скасовано заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 травня 2007 року у справі № 2-4635/2007, суд позов ОСОБА_2 залишив без розгляду.

У результаті оскарження зазначеної ухвали згадану справу було направлено для продовження розгляду по суті, Приморський районний суд м. Одеси 23 грудня 2014 року ухвалив рішення у справі № 2-3446/11, яким задовольнив позов ОСОБА_2 , визнав за ним право власності на підвальне приміщення № 111, площею 136, 00 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням від 22 лютого 2016 року Апеляційний суд Одеської області скасував рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 грудня 2014 року та ухвалив нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 .

Згідно з висновком експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 05 листопада 2018 року № 5355, наданого на виконання ухвали суду у справі № 522/13468/13-ц, ринкова вартість підвального приміщення, площею 136, 00 кв. м, на АДРЕСА_1 станом на 10 травня 2007 року складала 161 432, 00 дол. США або 815 232, 00 грн за курсом Національного банку України 505, 50 грн = 100, 00 дол. США; виконані будівельні роботи у нежитловому приміщенні є невід`ємним поліпшенням, які не можуть бути відділені від цього приміщення без завдання йому шкоди.

Рішенням від 22 листопада 2018 року у справі № 522/13468/13-ц Приморський районний суд м. Одеси відмовив Одеській міській раді в задоволенні позову до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна у зв`язку з неможливістю витребування підвального приміщення, загальною площею 136, 00 кв. м, на АДРЕСА_1 , у первісному технічному стані, оскільки здійснені у ньому поліпшення є невід`ємними, а приміщення відповідно - перетвореним. Суд наголосив, що міська рада не позбавлена можливості захистити своє право шляхом заявлення вимоги про відшкодування вартості нерухомого майна без урахування вартості невід`ємних поліпшень.

Право, застосоване судом

Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (пункт 8 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування шкоди підлягають наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

За змістом частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про відшкодування збитків, пред`явленого до ОСОБА_1 , за недоведеністю складу цивільного правопорушення, а саме вини та протиправності дій відповідача у спричиненні позивачу шкоди.

Суд апеляційної інстанції змінив рішення суду першої інстанції, виклавши його мотивувальну частину у редакції своєї постанови, оскільки вважав, що правовою підставою відмови в задоволенні позову є неналежний суб`єктний склад учасників справи, а саме незалучення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до участі у справі, а не недоведеність позовних вимог, як помилкова виснував суд першої інстанції.

Отже, суд першої інстанції відмовив в позові щодо суті вимог, а суд апеляційної інстанції відмовив за неналежністю складу відповідачів.

Верховний Суд врахував, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача).

Згідно зі статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

У постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що за результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та постановляє рішення щодо суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20) зазначено, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням потрібного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

У справі, що переглядається, апеляційний суд зробив висновок про те, що для встановлення особи, яка завдала майнову шкоду позивачу, до участі у справі мали бути залучені усі сторони договорів, за умовами яких підвальне приміщення вибуло з володіння Департаменту, а не тільки ОСОБА_1 як кінцевий набувач спірного майна. Виключно у такому випадку суд мав змогу дослідити увесь ланцюг дій набувачів спірного майна з метою з`ясування того, хто саме з них своїми протиправними діями завдав майнову шкоду позивачу.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що неналежний склад відповідачів є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Висновків щодо суті вирішення спору апеляційний суд не зробив.

У касаційній скарзі Департамент посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Надаючи оцінку доводам, наведеним у касаційній скарзі, Верховний Суд врахував, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зроблено висновки про те, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність потрібно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) Велика Палата Верховного Суду наголосила, що незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. Суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом потрібно керуватися при вирішенні спору. Отже саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для постановлення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Верховний Суд звертає увагу на те, що наведені висновки, які Департамент комунальної власності зазначив у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду сформулювала за наслідками вирішення спорів у справах № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) та № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) щодо суті.

У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції не зробив висновків щодо суті вирішення спору, що виник між Департаментом та ОСОБА_1 стосовно відшкодування збитків. Апеляційний суд виснував, що позов пред`явлено не до всіх осіб, які мають відповідати за ним, тому відмовив у його задоволенні з процесуальних підстав, а саме: через неналежний суб`єктний склад відповідачів, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Інших підстав для відмови в позові суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не зазначив, оскільки передусім суд має з`ясувати коло учасників справи, і якщо склад учасників є неналежним, то суд відмовляє в позові саме з цієї підстави та не розглядає спір по суті. Відтакнаведені заявником у касаційній скарзі постанови Великої Палати Верховного Суду не є релевантними, а висновки, викладені в них, не підлягають врахуванню у справі, що переглядається.

Отже, наведена заявником підстава касаційного оскарження постанови апеляційного суду, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, не підтвердилася.

Заявник у касаційній скарзі не зазначив інших підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду, визначених у пунктах 2 та 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Також Департамент не оскаржує постанову апеляційного суду з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 ЦПК України.

З огляду на те, що в касаційній скарзі немає жодного доводу про незаконність та необґрунтованість висновків апеляційного суду щодо неналежного складу відповідачів та відмови в задоволенні позову лише з цих мотивів, а також враховуючи, що підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги, передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України, Верховний Суд не встановив, тому немає підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Верховний Суд врахував, що інші доводи касаційної скарги стосуються порушень норм матеріального та процесуального права, допущених виключно судом першої інстанції, який розглянув спір по суті та відмовив Департаменту в задоволенні позову за недоведеністю.

Так, у касаційній скарзі заявник наголосив, що суд першої інстанції не застосував правовий висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 16 квітня 2014 року у справі № 6-14цс13, неповно з`ясував обставини справи, не врахував преюдиційні обставини, встановлені рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2018 року у справі № 522/13468/12, та не дослідив докази.

Тобто, наведені доводи касаційної скарги стосуються вирішення судом першої інстанції спору по суті.

Втім, у справі, що переглядається, апеляційний суд змінив рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2020 року, виклав його мотивувальну частину у редакції своєї постанови, оскільки правовою підставою для відмови в позові, на переконання суду апеляційної інстанції, є неналежний суб`єктний склад відповідачів, а не недоведеність позовних вимог, як помилково вважав суд першої інстанції.

Оскільки апеляційний суд спір по суті не вирішував, тому без спростування заявником висновку апеляційного суду щодо необхідності зміни мотивів відмови в задоволенні позову, Верховний Суд не може переглянути рішення суду першої інстанції.

Для того, щоб вирішити питання, чи є обґрунтованими доводи касаційної скарги в частині тверджень про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення цим судом норм процесуального права, Верховний Суд має спочатку зробити висновки про обґрунтованість доводів скарги в частині, що стосується оскарження постанови апеляційного суду, та відповідно про наявність підстав для її скасування.

Проте, у справі, що переглядається, Департамент комунальної власності не навів належних підстав для касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції.

Тож, оскільки заявник не зазначив, а Верховний Суд не встановив передбачених ЦПК України підстав для скасування постанови апеляційного суду, якою змінено мотиви відмови в позові, тому немає підстав для касаційного перегляду рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Переглянувши у касаційному порядку оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанову суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстав для розподілу судових витрат Верховний Суд не встановив.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2020 року в незміненій частині та постанову Одеського апеляційного суду від 18 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак