Постанова

Іменем України

25 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 201/13156/14-ц

провадження № 61-2553 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя - доповідач), Олійник А. С., Усика Г.І.,

учасники справи:

позивачі - ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

представник позивачів - ОСОБА_6,

відповідачі - приватне підприємство «Візит-Дніпро», ОСОБА_7, товариство з обмеженою відповідальністю «Центр міста»,

треті особи - Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Перфілова Олена Анатоліївна,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 грудня 2014 року у складі судді Антонюка О. А. та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2016 року у складі колегії суддів: Максюти Ж. І., Макарова М. О., Прозорової М. Л.,

ВСТАНОВИВ :

У жовтні 2014 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулися до суду з позовом до приватного підприємства «Візит-Дніпро» (далі - ПП «Візит-Дніпро»), ОСОБА_7, товариства з обмеженою відповідальністю «Центр міста» (далі - ТОВ «Центр міста»), треті особи: Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу ПерфіловаО. А. про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування державної реєстрації права власності на майно та визнання майнових прав на нерухоме майно.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до договорів інвестування будівництва позивачам належать майнові права на приміщення НОМЕР_1 і НОМЕР_2 новозбудованого адміністративного комерційного комплексу, що знаходяться на 7-му поверсі будинку АДРЕСА_1.

Відповідно до цих договорів ТОВ «Центр міста» зобов'язалось надати їм у власність вказані приміщення після закінчення будівництва і оформлення документів на них. Будівництво закінчено, проте приміщення їм в передбаченому договором порядку не передані через те, що ПП «Візит-Дніпро» незаконно зареєструвало право власності на вказані приміщення на підставі рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25 травня 2009 року, а 31 січня 2014 року продало ці приміщення ОСОБА_7

Постановою Вищого господарського суду України від 18 серпня 2010 року рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25 травня 2009 року скасовано. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 04 січня 2011 року в задоволенні позову ПП «Візит-Дніпро» про визнання права власності на спірні приміщення відмовлено.

Посилаючись на вказані обставини та з урахуванням уточнень, позивачі просили суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 31 січня 2014 року, укладений між ПП «Візит-Дніпро» та ОСОБА_7; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_7 на вказані приміщення; визнати за кожним із позивачів майнові права на частину приміщень НОМЕР_1, загальною площею 350,2 кв. м, НОМЕР_2, загальною площею 183,7 кв. м комерційно-торговельного комплексу літ. «А-8», що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 8 грудня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачами не доведено обставин, на які посилались на обґрунтування своїх вимог.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2015 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 8 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову з інших підстав.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції не було залучено до участі у справі всіх співвласників спірного об'єкта нерухомості та всіх інвесторів спірних приміщень, без залучення яких неможливо встановити фактичні обставини справи та вирішити спір по суті, а апеляційний суд не має повноважень на залучення до участі у справі інших осіб.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2015 року скасовано, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що висновки апеляційного суду щодо відмови у задоволенні позову є передчасними, оскільки оспорюваним договором купівлі-продажу порушуються майнові права позивачів, які виникли на підставі інвестиційних договорів, які є чинними та ніким не оспорені, то незалежно від залучення до участі у справі інших інвесторів їх право підлягає захисту. У той же час спосіб, у який має відбутись такий захист, має визначити суд з урахуванням змісту позовних вимог та характеру спірних правовідносин.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2016 року рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 8 грудня 2014 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що позивачі не визначились у спосіб, у який має відбутись захист їх порушених прав, згідно змісту позовних вимог та характеру спірних правовідносин.

11 квітня 2016 року ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій інстанції скасувати, та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 мотивована тим, що апеляційний суд, переглядаючи повторно рішення суду першої інстанції, проігнорував висновки та мотиви суду касаційної інстанції, з яких було скасовано попереднє рішення апеляційного суду, які є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанції при новому розгляді справи та ухвалив нове рішення з тих самих підстав.

Крім того, заявник зазначав, що ухвалою касаційної інстанції було встановлено, що оспорюваним договором порушено права позивачів, як інвесторів будівництва адміністративного комерційного комплексу, а також порушено права позивачів, оспорюваним договором на отримання в майбутньому, після введення вказаного комплексу в експлуатацію, відповідного нерухомого майна.

21 квітня 2016 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у даній справі.

24 травня 2017 року ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дану справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

26 січня 2018 року справу № 363/4828/14-ц та матеріали касаційного провадження Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частинами першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25 листопада 2005 року, 30 вересня та 22 грудня 2006 року між приватним підприємством «Центр міста», правонаступником якого є ТОВ «Центр міста», та ОСОБА_5, ОСОБА_4, ОСОБА_9 було укладено договори інвестування будівництва № 2, № 5, № 6 відповідно, за умовами яких останні набули майнові права на приміщення НОМЕР_1 і НОМЕР_2 новозбудованого адміністративного комерційного комплексу, що знаходяться на 7-му поверсі будинку АДРЕСА_1.

09 вересня 2011 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги (цесії) за договором № 6 про інвестування будівництва від 22 грудня 2006 року.

Відповідно до пунктів 3.1.1, 3.1.3 договору про інвестування житлового будівництва ПП «Центр міста» зобов'язалося організувати будівництво адміністративного комерційного комплексу за адресою: АДРЕСА_1, закінчити будівництво в IV кварталі 2008 року, підписати «смотровий ордер», ввести будівлю в експлуатацію у встановленому законодавством порядку впродовж 90 діб з моменту закінчення будівельних робіт, підготувати та передати інвестору всі документи, необхідні для отримання останнім в Міжміському бюро технічної інвентаризації м. Дніпропетровська свідоцтва про право власності, витягу про реєстрацію права власності та технічного паспорта на об'єкт інвестування.

Розпорядженням Дніпропетровського міського голови від 14 січня 2009 року № 4-р адміністративного комерційному комплексу по АДРЕСА_1 присвоєно нову адресу - АДРЕСА_1.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 25 травня 2009 року за ПП «Візит-Дніпро» визнано право власності на об'єкт нерухомості, який розташований по АДРЕСА_1.

Постановою Вищого господарського суду України від 18 серпня 2010 року рішення господарського суду Дніпропетровської області від 25 травня 2009 року скасовано. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 04 січня 2011 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16 червня 2011 року, в задоволенні позову ПП «Візит-Дніпро» про визнання права власності на вказаний об'єкт нерухомості відмовлено.

31 січня 2014 року між ПП «Візит-Дніпро» та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу адміністративно-комерційного комплексу по АДРЕСА_1.

Обґрунтовуючи підстави позову, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 посилались на те, що укладеним договором купівлі-продажу від 31 січня 2014 року порушуються їхні права як інвесторів на отримання в майбутньому приміщень НОМЕР_1 і НОМЕР_2 після введення вказаного адміністративного комерційного комплексу в експлуатацію.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

За змістом частин другої-п'ятої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Відповідно до статей 526, 527, 530-532 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з положеннями статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Майном як особливим об'єктом вважаються окремі речі, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки ( частина перша статті 190 ЦК України).

Майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами.

Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» дає визначення поняття «майнові права», які можуть оцінюватися, як будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (стаття 3 Закону).

Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Новостворене нерухоме майно стає об'єктом цивільних правовідносин з моменту завершення будівництва, прийняття до експлуатації або державної реєстрації без урахування того, яким суб'єктом правовідносин здійснено такі дії та на якого суб'єкта цивільних правовідносин або сторону договору зареєстроване новостворене майно.

Захист майнових прав на новостворене майно, прийняте до експлуатації та оформлене (зареєстроване) на іншу особу, у разі невизнання цією особою прав позивача на спірне майно здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, то захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства, зокрема на підставі статті 392 ЦК України.

При цьому рішення суду про захист порушеного права та визнання за позивачем прав на спірне майно є підставою для реєстрації такого права.

Зазначений правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 12 листопада 2014 року № 6-129цс14.

Частиною 1 статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборів контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини першої статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Частиною 1 статті 3 ЦПК України 2004 року визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (стаття 60 ЦПК України 2004 року).

Вирішуючи спір по суті позовних вимог ОСОБА_3, суди попередніх інстанцій не визначились з характером спірних правовідносин, не встановили фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності та дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 через їх недоведеність.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами не було доведено та не надано жодних доказів, які б свідчили про те, що оспорюваний правочин, а саме укладення договору купівлі-продажу слід визнати недійсним з заявлених позивачами підстав.

При цьому судом першої інстанції залишено поза увагою, що рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 04 січня 2011 року, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 16 червня 2011 року, в задоволенні позову ПП «Візит-Дніпро» про визнання права власності на спірний об'єкт нерухомості відмовлено, було взято до уваги майнові права та інтереси, в тому числі, позивачів у цій справі.

Судом першої інстанції зауважено, що надані позивачем ОСОБА_3 невід'ємні додатки до договору, не мають відношення до договору про інвестування від 22 грудня 2006 року № 6, оскільки ним не надано невід'ємну частину договору, а саме: додаток № 2 «Планування об'єкту інвестування», в якому визначається загальна характеристика об'єкту інвестування, з прив'язкою його розміщення на 7-му поверсі. Натомість судом першої інстанції помилково не взято до уваги план 7-го поверху на відм. 22.800 торгово-комерційного комплексу по АДРЕСА_1 (а.с. 63-64, т. 1) та зазначено його найменування «Експлікація приміщень».

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що позивачі, в тому числі позивач ОСОБА_3, не були інвесторами приміщень НОМЕР_1, загальною площею 350,2 кв. м та частини приміщень НОМЕР_2, загальною площею 183,7 кв. м, розташованих на сьомому поверсі адміністративного комерційного комплексу, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, а проінвестували будівництво нежитлових приміщень, площею 91,5 кв.м, 126,4 кв.м та 107,4 кв. м відповідно щодо кожного з позивачів, що розташовані на сьомому поверсі адміністративного комерційного комплексу, розташованого за адресою по АДРЕСА_1, залишивши при цьому поза увагою, що безпосередньо умовами договорів про інвестування (п. 1.2) передбачено, що зазначені площі на момент укладення договорів визначаються будівельними кресленнями у відповідності до планувального рішення (додаток 2) та підлягають уточненню за результатами контрольних замірів в момент підписання акта приймання-передачі з відповідними корегуваннями сумарної площі та суми договору на підставі договірної вартості одиниці площі.

Судами першої та апеляційної інстанцій не було враховано, що об'єкти, які проінвестовані позивачами були частиною об'єкту, який був предметом оспорюваного договору купівлі-продажу.

Судами першої та апеляційної інстанцій належним чином не враховано також, що на момент укладення оспорюваного договору об'єкт нерухомості, де знаходяться спірні нежитлові приміщення не був введений у встановленому законом порядку в експлуатацію, адже таких відомостей матеріали справи не містять.

Договори інвестування будівництва, укладені між ТОВ «Центр міста» та позивачами у встановленому законом порядку не були визнані недійсними.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" рішення Європейського суду з прав людини підлягають застосуванню судами як джерела права.

У Рішенні Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб («Беєлер проти Італії», «Онер'їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», «Москаль проти Польщі»). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії» від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси («Онер'їлдіз проти Туреччини», та «Беєлер проти Італії»).

Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків («Лелас проти Хорватії»).

Суд нагадує, що втручання у право на мирне володіння майном є сумісним з вимогами статті 1 Першого протоколу, коли воно законне і не свавільне («Ятрідіс проти Греції»). Зокрема, друге речення першого пункту дозволяє позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» («Україна-Тюмень проти України»).

Вирішуючи спір по суті позовних вимог в частині визнання оспорюваного договору недійсним з підстав порушення відповідачем ТОВ «Візит-Дніпро» положень статей 203, 215 ЦК України при його укладенні, а саме відсутності у останнього, як власника, права на продаж спірних приміщень, суд першої інстанції, відмовивши у задоволенні вказаних позовних вимог, в порушення статей 212-215 ЦПК України 2004 року, не перевірив достатній обсяг прав та обов'язків відповідача ТОВ «Візит-Дніпро» при укладенні цього правочину.

Сама по собі наявність запису № 21869331210 від 21 листопада 2013 року про належність ТОВ «Візит-Дніпро» частини комерційно-торгівельного комплексу, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не свідчить про достатній обсяг прав ТОВ «Візит-Дніпро» на цей об'єкт.

Оспорюваний договір впливає на права та інтереси позивача ОСОБА_3, який внаслідок рішення суду, яке в подальшому було скасовано втратив право на отримання в майбутньому у власність проінвестоване житлове приміщення, тому цей договір підлягає визнанню недійсним.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог ОСОБА_3 про скасування державної реєстрації права власності на майно та визнання майнових прав на нерухоме майно ухвалені з дотриманням вимог процесуального права.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не оскаржуються, а отже не є предметом перегляду у суді касаційної інстанції.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до Приватного підприємства «Візит-Дніпро», ОСОБА_7, Товариства з обмеженою відповідальністю «Центр міста», треті особи: Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Перфілова О. А. в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним скасувати та прийняти нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_3 до Приватного підприємства «Візит-Дніпро», ОСОБА_7, Товариства з обмеженою відповідальністю «Центр міста», треті особи: Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Перфілова О. А. в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним задовольнити.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу, укладений 31 січня 2014 року між Приватним підприємством «Візит-Дніпро» та ОСОБА_7 щодо купівлі-продажу частини комерційно-торгівельного комплексу літ. А-8, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, яке знаходиться на сьомому поверсі будівлі літ. А-8 номери приміщень НОМЕР_1, загальною площею 350,2 кв.м, НОМЕР_2, загальною площею 183,7 кв.м, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Перфіловою Оленою Анатоліївною, зареєстрований в реєстрі за № 391.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 08 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2016 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до Приватного підприємства «Візит-Дніпро», ОСОБА_7, Товариства з обмеженою відповідальністю «Центр міста», треті особи: Реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Перфілова Олена Анатоліївна про скасування державної реєстрації права власності на майно та визнання майнових прав на нерухоме майно залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник Г. І. Усик