Постанова

Іменем України

24 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 161/20878/19

провадження № 61-11856св21

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Кухлевська Мирослава Валеріївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2021 року в складі судді Крупінської С. С. та постанову Волинського апеляційного суду від 08 червня 2021 року в складі колегії суддів: Киці С. І., Данилюк В. А., Матвійчук Л. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Кухлевська Мирослава Валеріївна, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та квартири, застосування наслідків недійсності цих договорів,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Кухлевська М. В., про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та квартири, застосування наслідків недійсності цих договорів.

На обґрунтування заявлених вимог зазначала, що з 08 червня 1996 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . В даному шлюбі народилося двоє дітей: дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Під час перебування у шлюбі сторонами нажито рухоме та нерухоме майно, до складу якого входила, зокрема, квартира АДРЕСА_1 (далі - квартира) та земельна ділянка площею 0,25 га у с. Новостав Луцького району (далі - земельна ділянка).

ОСОБА_2 виступив засновником (учасником) кількох підприємств: Приватного підприємства «МВ Груп», Приватного підприємства «Вомакс», Приватного підприємства «Західзовнішторг».

04 травня 2016 року позивач видала відповідачу ОСОБА_2 довіреність на вчинення юридично значимих дій, а саме, придбання та реєстрацію на її ім?я майна, яка нотаріально посвідчена.

На початку квітня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя, так як їх шлюбні відносини було припинено, вони спільного господарства не вели. При підготовці справи до судового розгляду було встановлено, що в січні-березні 2019 року ОСОБА_2 , використовуючи довіреність, вчинив ряд правочинів щодо відчуження їх спільного майна, в тому числі спірної квартири та земельної ділянки, уклавши договори купівлі-продажу даного майна зі своєю матір?ю ОСОБА_3 . Також ОСОБА_2 в період укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу відчужував ряд іншого майна подружжя, тим самим намагаючись уникнути його поділу.

Посилаючись на те, що будь-яких коштів від відчуженого майна ОСОБА_1 не отримувала від відповідача, вони на той час вже не проживали однією сім?єю, а тому вважає, що дані договори вчинено за зловмисною домовленістю представника однієї сторони - ОСОБА_2 з другою стороною ОСОБА_3 , (матір?ю відповідача), тому просить суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири та земельної ділянки та застосувати наслідки недійсності договору шляхом скасування запису про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надала доказів які б свідчили про відсутність її волі на укладення оспорюваних договорів, а також про зловмисну домовленість при їх укладенні. Стороною позивача не спростовано зміст доручення від 06 листопада 2016 року, в тому числі право відповідача ОСОБА_2 здійснювати від її імені продаж нерухомого майна. Її твердження в позовній заяві, що доручення надано на вчинення лише юридично значимих дій, а саме: придбання майна на її ім`я і тільки, є її суб`єктивним судженням, бо зміст доручення є ширшим і наділяє повіреного на вчинення різного роду дій.

Постановою Волинського апеляційного суду від 08 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що судом на підставі поданих доказів не встановлено, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. У даному випадку воля довірителя була направлена на вчинення представником усього комплексу юридично значущих дій, що стосуються вчинення правочинів. Доказів того, що в даному випадку має місце умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, розходження волі довірителя та волевиявленням представника при укладенні оспорюваних договорів на час їх укладення, матеріали справи не містять. Також не встановлено, що існував умисел в діях представника - відповідача ОСОБА_2 щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють - позивача ОСОБА_1 ; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить справу передати на розгляд Великої палати Верховного Суду та скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2021 року та постанову Волинського апеляційного суду від 08 червня 2021 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, не враховано висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 370/2309/18.

Суди не надали правової оцінки діям ОСОБА_2 , який використовував довіреність не відразу після її видачі, а лише після того як позивач повідомила про намір розірвати шлюб та розділити спільне нажите майно. Факт скасування позивачем довіреності та звернення до суду з позовом свідчить про відсутність у позивача волі на відчуження квартири та земельної ділянки. При цьому, зазначає, що ніколи не висловлювала ні усно, ні письмово намірів про продаж спірного майна. Довіреність носила загальний характер.

Потягом кількох днів ОСОБА_2 відчужив практично все майно на користь своєї матері. ОСОБА_2 свідомо уклав оспорювані договори купівлі-продажу на шкоду позивача. ОСОБА_3 , як набувач майна за договорами, не могла не розуміти, що набуваючи у власність спірну земельну ділянку та квартиру, діє в супереч волі позивача. Обидва відповідачі розуміли протиправність своїх дій і те, що позивачу буде завдана шкода у вигляді втрати належних її часток у спільному майні.

По оспорюваних договорах не було реальної передачі коштів. Суди не врахували, що відсутність оплати є однією з умов для визнання недійсним правочину на підставі статті 232 ЦК України. Саме такий правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі № 182/3593/17.

Суди першої й апеляційної інстанцій не дотрималися встановленого нормами процесуального права принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі.

Також зазначає, що відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 310/6076/16, кваліфікація правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, передбачає встановлення таких умов: 1) від імені однієї із сторін правочину виступав представник; 2) зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; 3) відсутність волі довірителя на вчинення правочину; 4) існування умислу в діях представника щодо зловмисної домовленості; 5) настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; 6) існує причинний зв`язок між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Наведені умови підлягають обов`язковому дослідженню судом, а результат такого дослідження має відображатися у мотивувальній частині рішення.

Місцевий суд не з`ясовував та не досліджував питання чи настали для позивача несприятливі наслідки в результаті укладення оспорюваних договорів. В постанові апеляційного суду зазначено, що несприятливі наслідки для позивача не настали, оскільки було відчужено майно, яке не використовувалось власниками, в тому числі і позивачем. При цьому факт використання/невикористання майна не має правового значення при вирішенні питання про визнання правочину недійсним. Крім того цей висновок апеляційного суду стосувався виключно договору купівлі-продажу квартири. Будь-якої оцінки наслідків відчуження земельної ділянки ні в рішенні місцевого суду, ні в постанові апеляційного суду не надано. Дане питання не досліджувалося судами попередніх інстанцій.

Щодо підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду зазначає таке.

Верховний Суд неодноразово у своїх постановах надавав тлумачення та викладав висновки щодо практичного застосування статті 232 ЦК України. Зокрема в постановах від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15, від 14 листопада 2018 року у справі № 383/148/15, від 04 листопада 2020 року у справі № 370/2309/18, від 14 квітня 2021 року у справі № 760/34776/19 та інших Верховний Суд зазначав, що кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення таких умов: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Тобто суд касаційної інстанції констатував, що вчинення правочину має відбуватися на підставі наявних (дійсних) повноважень представника. Тобто таких, які охоплюються довіреністю та не виходять за її межі. Визнання правочину як такого, що вчинений представником з перевищенням повноважень або без повноважень регулюється зовсім іншою нормою матеріального права, а саме статтею 241 ЦК України.

Разом з тим, наявні непоодинокі випадки, коли Верховний Суд, цитуючи наведені вище правові висновки, приходить до діаметрально протилежного висновку, що наявність нескасованої довіреності, якою передбачалося право повіреного вчиняти правочини щодо розпорядження майном свідчить про відсутність підстав для визнання правочину недійсним за статтею 232 ЦК України (правові висновки викладені в постановах від 18 липня 2018 року у справі № 357/6663/16, від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14; від 13 квітня 2021 року у справі № 531/487/18).

Аналогічна ситуація склалася і у цій справі № 161/20878/19. В оскаржуваній постанові апеляційний суд стверджував, що відповідач ОСОБА_2 діяв на підставі та в межах повноважень, наданих йому позивачем і (як наслідок) не мала місце зловмисна домовленість.

Тобто, існують різні позиції в частині визначення обсягу повноважень представника при кваліфікації правочинів за статтею 232 ЦК України навіть в межах однієї постанови касаційного суду.

На даний час немає остаточної відповіді на такі питання:

- чи необхідно при кваліфікації правочину як такого, що вчинений за зловмисною домовленістю, щоб представник на момент його вчинення діяв в межах наданих

йому повноважень по довіреності?

- чи необхідно щоб довіреність на момент вчинення такого правочину була дійсною (не скасованою)?

- чи можливо кваліфікувати правочин за статтею 232 ЦК України, якщо він вчинений представником на підставі «загальної довіреності» (з правом вчинення будь-яких правочинів без їх конкретизації) чи на підставі довіреності, яка делегує повноваження на вчинення лише конкретного правочину?

На даний час, через наявність суперечливих висновків касаційного суду, втрачається практичний сенс норми матеріального права - статті 232 ЦК України.

За наявної ситуації, якщо представник діяв в межах наданих йому повноважень, але проти волі та інтересів довірителя, останній позбавлений можливості ставити питання про визнання такого правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України.

Так само позивач не зможе заявити про недійсність правочину згідно статті 241 ЦК України, оскільки представник діятиме в межах наданих йому повноважень по довіреності.

Тому позивач вважає, що наявні всі підстави для передачі справи № 161/20878/19 на вирішення Великої Палати Верховного Суду.

Доводи інших учасників справи

У серпні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій - законними та обґрунтованими. Зазначає, що касаційна скарга не містить підстав неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального чи порушення норм процесуального права. Просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано із Луцького міськрайонного суду Волинської області матеріали справи № 161/20878/18.

У серпні 2021 року витребувана цивільна справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають в шлюбі з 08 червня 1996 року (т. 1 а. с. 19).

04 травня 2016 року ОСОБА_1 видано довіреність на ім`я ОСОБА_2 , яка нотаріально посвідчена. Відповідно до довіреності ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси з усіма необхідними повноваженнями у будь яких органах, з усіх без винятку питань, що стосуватимуться розпорядженням будь-яким належним їй нерухомим майном та/або рухомим в тому числі, але не виключно корпоративними правами (т. 1 а. с. 22).

Діючи на підставі вищезазначеної довіреності, ОСОБА_2 як представник ОСОБА_1 14 лютого 2019 року уклав договори купівлі-продажу спірної квартири та земельної ділянки, відповідно до яких продав спірне майно ОСОБА_3 (т. 1 а. с. 27-29, 39-42).

Судом першої інстанції встановлено, що спірна квартира не використовувалася подружжям для проживанням сім`ї, оскільки фактично сторони проживали за іншою адресою. З пояснень в суді встановлено, що спірна квартира слугувала офісом для відповідача, а всіма питаннями фінансово-господарської, підприємницької діяльності займався ОСОБА_2 і позивач повністю йому довіряла, що підтверджується виданою йому довіреністю у 2016 році. При цьому позивач не вимагала звітів.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з частинами першою, третьою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Відповідно до частин другої, третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Повноваження представника фізичної особи може здійснюватися за довіреністю, якою є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, що встановлено статтею 239 ЦК України.

Статтею 248 ЦК України визначено, що представництво за довіреністю припиняється в тому числі у разі скасування довіреності особою, яка її видала. У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов`язаний негайно повернути довіреність.

Відповідно до статті 249 ЦК України особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частинами першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою і шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

За змістом зазначеної правової норми необхідними ознаками правочину, вчиненого в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином, має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

Під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним.

Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя, та бажав (або свідомо допускав) настання негативних наслідків для довірителя. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову, - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин, -наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на вчинення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє.

Кваліфікація правочину, як вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють.

Критерій «зловмисності» не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Зазначене відповідає правовим висновкам, висловленим Верховним Судом у постановах від 19 листопада 2021 року у справі № 383/302/20, від 07 серпня 2019 року у справі № 753/7290/17, від 05 серпня 2020 року у справі № 638/2324/14-ц та від 04 листопада 2020 року у справі № 370/2309/18.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Вищезазначені процесуальні норми передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Отже, доведеність факту вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, полягає у тому, що такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що третя особа - контрагент за договором, діяв за домовленістю із представником сторони оспорюваного правочину, внаслідок такої домовленості оспорюваний договір укладено на таких умовах, які не відповідають волі довірителя; умови договору, укладеного представником, очевидно, є невигідними для довірителя, а вигоду отримує тільки сторона - контрагент.

Суди встановили, що довіреністю від 04 травня 2016 року ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 представляти її інтереси з усіма необхідними повноваженнями у будь яких органах, з усіх без винятку питань, що стосуватимуться розпорядженням будь-яким належним їй нерухомим майном та/або рухомим в тому числі, але не виключно корпоративними правами.

Вказана довіреність на момент укладання договорів купівлі-продажу квартири та земельної ділянки від 14 лютого 2019 року була дійсною та не була припинена.

З огляду на викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивачкою було добровільно видано довіреність, якою вона уповноважила ОСОБА_2 на розпорядження будь-яким належним їй нерухомим майном, при цьому діяв не в особистих інтересах, а в інтересах позивачки, а також враховуючи, що нею не доведено зловмисної домовленості між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову. Крім того, позивач не довела, що оспорювані договори купівлі-продажу укладені представником на невигідних для неї умовах і такі договори суперечить її інтересам.

Видаючи довіреність, позивач мала усвідомлювати, що наділила ОСОБА_2 правом, зокрема, продажу нерухомого майна будь-якій особі на умовах, визначених повіреним на власний розсуд, тому доводи касаційної скарги про те, що позивач не знала, що було вчинено правочин з продажу її квартири та земельної ділянки та що з нею не погоджувались умови продажу такого майна, вона не отримувала грошові кошти від продажу квартири та земельної ділянки є безпідставними.

Також позивач не надала доказів про те, що в даному випадку має місце умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, розходження волі довірителя та волевиявленням представника при укладенні оспорюваних договорів на час їх укладення.

Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що укладення договору купівлі-продажу, в ситуації коли від імені продавця діє її чоловік, а покупцем - мати відповідача, саме по собі не свідчить, що мала місце зловмисна домовленість представника із іншою стороною - покупцем. Такі висновки містяться і в у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 554/10202/13-ц (провадження № 61-30808св18).

Встановивши, що позивачем не доведено підстав, передбачених статтею 232 ЦК України, для визнання договорів купівлі-продажу від 14 лютого 2019 року недійсними, суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову, оскільки за змістом довіреності від 04 травня 2016 року довіритель мав право на укладення договорів купівлі-продажу.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі № 182/3593/17, від 04 листопада 2020 року у справі № 370/2309/18, від 17 липня 2019 року у справі № 310/6076/16 не можуть бути прийнято до уваги, оскільки у зазначених справах встановлені інші фактичні обставини справи.

Так у постанові Верховного Суду від 21 лютого 2020 року у справі № 182/3593/17 встановлено, що представник (мати дружини позивача), діючи на підставі довіреності від позивача, уклала угоду купівлі-продажу квартири, відповідно до якого продала квартиру своєму чоловіку, який в подальшому подарував квартиру своїй донці (дружині позивача), що свідчить про намір укладення договору купівлі-продажу квартири, у подальшому, в інтересах третьої особи, оскільки квартира була відчужена представником саме у той період часу, коли подружні стосунки позивача з дружиною (донькою відповідачів) погіршилися. Крім того, суди встановили, що довіритель зазначений правочин купівлі-продажу не схвалював, грошових коштів від продажу своєї квартири не отримував, що не заперечували відповідачі, пояснивши, що позивач до них з цього приводу не звертався. Крім того суду встановили, що ціна квартири, визначена у договорі купівлі-продажу, не відповідала її ринковій вартості, що підтверджувалося довідкою суб`єкта оціночної діяльності.

У постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 370/2309/18 зроблено висновок про те, що саме сукупність доводів позивача про те, що довіритель був інвалідом першої групи, не мав у власності чи користуванні іншого наявного у нього житла, окрім Ѕ частини спірного житлового будинку, що була предметом договору купівлі-продажу; відсутність у повіреного наданого їй довірителем оригіналу правовстановлюючого документа, дублікат якого вона отримала на підставі довіреності; тісний родинний зв`язок повіреного з повіреним покупця (її дочки), яка є сестрою повіреного та тіткою покупця, виникнення негативних наслідків для довірителя, оскільки внаслідок укладення оспорюваної угоди він був позбавлений права власності на житло, яке було єдиним його місцем проживання (став безхатченком), та оцінка судом першої інстанції наявних у справі доказів, що підтверджують зазначені обставини у їх взаємозв`язку, вказують на обґрунтованість висновку суду першої інстанції про доведеність позовних вимог про визнання оспорюваної угоди недійсною.

У постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 310/6076/16 касаційний суд дійшов висновку, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що хоча позивач добровільно видала довіреність, якою уповноважила ОСОБА_2 укладати всі передбачені законом договори, зокрема продавати нерухоме майно, ОСОБА_2 після погіршення відносин із довірителем, діючи всупереч інтересам позивача, уклала 15 вересня 2015 року договір купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку на користь своєї родички ОСОБА_3 (яка судове рішення не оскаржує), кошти від якої не отримувала і не збиралась отримувати, а про укладення договору не повідомила довірителя, не маючи наміру передавати будь-які кошти за наслідками укладеного договору. Вчиняючи правочин, предметом якого є 1/2 частина спірного будинку, ОСОБА_2 діяла за попередньою недобросовісною домовленістю зі своєю родичкою ОСОБА_3 , що відповідачі фактично визнали під час розгляду справи в суді першої інстанції, внаслідок чого для позивач, яка скасувала довіреність 29 жовтня 2015 року, настали негативні наслідки. Довіреністю від 02 вересня 2015 року ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 управляти всім її майном, з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось, без права розпорядження (відчуження) цим майном, що також підтверджує відсутність волевиявлення позивача на продаж належної їй частини спірного будинку.

Однак таких фактичних обставин у справі яка переглядається не встановлено.

Позивач не надала доказів про те, що був умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості з третьою особою, внаслідок такої домовленості оспорювані договори укладене на таких умовах, які не відповідають волі довірителя, умови договору, укладеного представником, очевидно, є невигідними для довірителя, а також існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками.

Крім того позивач не надала доказів про те, що оцінка квартири та земельної ділянки, яка встановлена у договорах купівлі-продажу не відповідає ринковим цінам, є заниженою, що могло би свідчати про те, що такі правочини мають негативні наслідки для позивача.

Верховний суд звертає уваги, що в разі доведення позивачем неотримання коштів від продажу спірного майна, довіритель не позбавлений права на їх стягнення.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не з`ясовували та не досліджував питання чи настали для позивача несприятливі наслідки в результаті укладення оспорюваних договорів, є безпідставним, оскільки кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, при цьому, що у процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає, тобто доведення вказаних обставин покладено на позивача у цій частині.

Однак матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що в результаті укладення оспорюваних договорів настали для позивача несприятливі наслідки. Таких доводів не містить і касаційна скарга.

Судами вірно враховано, що оскаржувана квартира не використовувалася подружжям для проживанням сім`ї, спірна квартира використовувалася відповідачем як офіс. Щодо не зазначення судами мотивів відносно відчуження земельної ділянки, не може буту підставою для скасування оскаржуваних рішень, оскільки позивачем не надано належних доказів, які б свідчили про те, що в результаті відчуження спірної земельної ділянки для позивача настали несприятливі наслідки.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, доводи сторін спору, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договорів купівлі-продажу спірної квартири та земельної ділянки від 14 лютого 2019 року, з підстав, викладених у статті 232 ЦК України.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Згідно з частиною четвертою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Виключна правова проблема як така має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного показників. Кількісний показник означає, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа має принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Європейський суд з прав людини дотримання принципу правової визначеності пов`язує із забезпеченням єдності судової практики. Однак він не наполягає на її незмінності, оскільки неспроможність забезпечити динамічний та еволюційний підхід у тлумаченні може призвести до ризику створення перепон при проведенні реформ або запровадженні покращень.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, враховується: наявність «глибоких та довгострокових розходжень» у відповідній судовій практиці національних судів; чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей та чи були такі механізми запроваджені, якщо так, то чи були вони ефективні.

Фактичні обставини і правовідносини у справах, на які посилається заявник, та у справі, яка є предметом цього касаційного перегляду, є різними. Крім того у справі, що переглядається, та у постановах Верховного Суду зроблені аналогічні висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову про визнання правочину недійсним внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

Колегія суддів звертає уваги, що Верховний Суд неодноразово зазначав, що чинність довіреності, на підставі якої діяла особа як представник довірителя, є однією із обов`язкових ознак, яка лише при наявності інших ознак може свідчити про підстави недійсності оспорюваного договору, а не навпаки.

Наведені зявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду в розумінні приписів статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, які містять виключну правову проблему та мають значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а тому у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду слід відмовити.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

РішенняЛуцького міськрайонного суду Волинської області від 03 лютого 2021 року та постанову Волинського апеляційного суду від 08 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. А. Калараш

О. С. Ткачук