Постанова

Іменем України

23 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 761/4564/19

провадження № 61-2545св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , правонаступником якої є ОСОБА_2 , Третя київська міська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рвач Жанна Василівна, відділ реєстрації актів цивільного стану Шевченківського управління юстиції міста Києва,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Білошапка Оксана Василівна, на рішення Шевченківського районного суду

м. Києва, в складі судді Юзькової О. Л., від 25 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду, в складі колегії суддів: Оніщук М. І.,

Шебуєвої В. А., Верланова С. М., від 02 лютого 2022 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , правонаступником якої є

ОСОБА_2 , Третьої київської міської державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рвач Ж. В., відділу реєстрації актів цивільного стану Шевченківського управління юстиції міста Києва про визнання заповіту недійсним.

Позов мотивований тим, що 21 січня 2004 року її батько ОСОБА_4 уклав шлюб з ОСОБА_3

11 лютого 2008 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Рвач Ж. В. посвідчила заповіт, реєстровий номер 1291, відповідно до умов якого ОСОБА_4 заповідав ОСОБА_3 все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі те, що йому буде належати на день смерті і на що він за законом буде мати право.

Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи, яка була призначена в межах кримінального провадження відповідно до постанови заступника начальника СВ ВП № 3 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві

від 06 лютого 2018 року та виконана, відповідно, 27 квітня 2018 року, ОСОБА_4 на час укладення шлюбу від 21 січня 2004 року страждав хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку судинного генезу з інтелектуально-мнестичним зниженням та афатичними порушеннями, а на час складення заповіту від 11 лютого

2008 року - страждав хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку судинного генезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та афатичними порушеннями. Станом на 21 січня 2004 року ОСОБА_4 за своїм психічним станом не усвідомлював сповна значення своїх дій та не міг керувати ними, а станом на 11 лютого 2008 року - не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 відповідно до вимог статті

1257 ЦК України просила суд визнати недійсним заповіт ОСОБА_4

від 11 лютого 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рвач Ж. В., зареєстрований в реєстрі за

№ 1291.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня

2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що висновок експертизи від 27 квітня 2018 року № 306, яка була призначена в межах кримінального провадження № 12017100100012362, не є належним доказом у справі, оскільки був отриманий з порушенням положень частини першої статті 222 КПК України, а саме: висновок експертизи наданий до суду без попереднього письмового дозволу слідчого або прокурора. Крім того, у вказаному висновку відсутні відомості про те, що експерти попереджені про відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Посилання позивача на те, що волевиявлення спадкодавця не було вільним і не відповідало його волі, оскільки 11 лютого 2008 року на час складання оскаржуваного заповіту він не усвідомлював значення свої дій та не міг керувати ними, місцевий суд відхилив з посилання на преюдиційні обставини, встановлені у справі № 2-2720/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним.

Також суд вказав, що оскільки права позивача не порушено, заява про застосування наслідків пропуску позовної давності, подана представником відповідача, задоволенню не підлягає, а тому в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити у зв`язку з їх недоведеністю.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Іщуком Є. М., задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва

від 25 вересня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.

Визнано недійсним заповіт ОСОБА_4 від 11 лютого 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рвач Ж. В., зареєстрований в реєстрі за № 1291.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року № 306, яка була призначена в межах кримінального провадження № 12017100100012362, не можна вважати таким, що не відповідає критеріям належності та допустимості у цивільній справі доказів, оскільки для його використання як доказу подання до суду окремого дозволу слідчого, а також вироку суду, який набрав законної сили у кримінальному провадженні, непотрібно.

Встановивши, що вказаний висновок експертизи, який ОСОБА_1 отримала відповідно до закону в межах кримінального провадження, стосується предмета доказування у цивільній справі, в ньому зазначено, що на час складення заповіту від 11 лютого 2008 року спадкодавець страждав хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку судинного генезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та афатичними порушеннями, внаслідок чого не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними, апеляційний суд дійшов висновку про наявність правових підстав, передбачених частиною другою статті 1257 ЦК України, для визнання заповіту ОСОБА_4 від 11 лютого 2008 року недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат

Білошапка О. В., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення районного суду та постанову апеляційного суду, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

16 лютого 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат

Білошапка О. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2022 року відкрито касаційне провадження і витребувано матеріали справи № 761/4564/19 із суду першої інстанції.

У травні 2022 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування судами норм права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, у постановах Верховного Суду від 11 листопада 2021 року у справі № 910/8482/18, від 10 червня 2020 року у справі № 404/8942/14-ц,

від 17 грудня 2019 року у справі № 641/1793/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 369/12666/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що матеріали справи не містять дозволу слідчого або прокурора на розголошення відомостей досудового розслідування, а підпис експерта про те, що йому відомі статті КК України, його права та обов`язки не є попередженням належних офіційних осіб про відповідальність та її наслідки. Крім того, наявний в матеріалах справи висновок експертизи від 27 квітня 2018 року № 306, складений експертами Київського міського центру судово-психіатричних експертиз, не був завірений слідчим.

Апеляційний суд не надав оцінки висновку посмертної судово-психіатричної експертизи від 05 липня 2013 року № 568, проведеної Київським міським центром судово-психіатричної експертизи на підставі ухвали у справі № 2-2720/11, у якому відсутній висновок про абсолютну неспроможність ОСОБА_4 в момент складання заповіту розуміти значення свої дій та керувати ними, а лише встановлено, що існуючі на той час порушення психічної діяльності істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Крім того, вважає, що суди не дослідили зібрані у справі докази, не надали оцінки неналежному складу відповідачів, а суд апеляційної інстанції не врахував заяву представника відповідача про застосування наслідків пропуску позивачем позовної давності.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи встановлені судами

ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно із заповітом від 11 лютого 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рвач Ж. В. та зареєстрованим в реєстрі за № 1291, ОСОБА_4 на випадок своєї смерті заповів ОСОБА_3 все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті, і на що за законом він матиме право.

Згідно з висновком судово-психіатричної експертизи, яка була призначена в межах кримінального провадження відповідно до постанови заступника начальника СВ ВП № 3 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві від 06 лютого 2018 року та виконана 27 квітня 2018 року, ОСОБА_4 на час укладення шлюбу від 21 січня 2004 року страждав хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку судинного генезу з інтелектуально-мнестичним зниженням та афатичними порушеннями, а на час складення заповіту від 11 лютого 2008 року - страждав хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку судинного генезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та афатичними порушеннями. Станом на 21 січня 2004 року ОСОБА_4 за своїм психічним станом не усвідомлював сповна значення своїх дій та не міг керувати ними, а станом на 11 лютого 2008 року - не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

У листопаді 2009 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_3 , третя особа - Третя київська державна нотаріальна контора, про визнання заповіту недійсним з підстав, встановлених статтею

225 ЦК України (справа № 2-2720/11).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 11 грудня 2013 року у справі № 2-2720/11 позов задоволено. Визнано недійсним заповіт ОСОБА_4 від 11 лютого 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рвач Ж. В., зареєстрований в реєстрі за № 1291.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 06 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2014 року, рішення суду першої інстанції у справі № 2-2720/11 скасоване та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Вказані судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанції мотивовані тим, що проведеною у справі судово-психіатричною експертизою

від 05 липня 2013 року № 568 не встановлено абсолютної неспроможності ОСОБА_4 в момент складання заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а лише вказано, що існуючі на той час порушення його психічної діяльності істотно впливали на здатність усвідомлювати значення своїх дій у керувати ними.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року залучено до участі у справі як правонаступника ОСОБА_3 - ОСОБА_2 .

Позиція Верховного Суду

За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

У відповідності до статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з положеннями статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати значущі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Заповіт може бути визнаний недійсним у тому випадку, коли волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Норми статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд має призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною першою статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Тобто, для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

За частиною першою статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом (допустимість доказів).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (частина перша статті 79 ЦПК України).

Згідно із статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

У частині першій статті 105 ЦПК України зазначено, що призначення експертизи судом є обов`язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов`язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити, у тому числі, психічний стан особи.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалась на висновок судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року № 306, проведеної в межах кримінального провадження № 12017100100012362.

У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2022 року у справі

№ 125/1501/20-ц вказано на допустимість висновку експерта складеного в межах кримінального провадження, як письмового доказу у цивільній справі, оскільки експертиза проведена у кримінальному провадженні містила інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні, незважаючи на те, що на момент розгляду справи вирок у кримінальній справі не ухвалений.

Отже висновок № 306 від 27 квітня 2018 року за результатами судово-психіатричної експертизи, проведеної в межах кримінального провадження може бути письмовим доказом у розглядуваній цивільній справі.

Разом із тим Верховний Суд у постановах від 07 липня 2021 року у справі

№ 420/370/19, від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17,

від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17 наголошував на необхідності застосування категорія стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Відповідно до частини третьої статті 89 ЦПК України суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав, встановлених частиною другою статті 1257 ЦК України, для визнання заповіту ОСОБА_4 від 11 лютого 2008 року недійсним, оскільки висновком судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року № 306, проведеної в межах кримінального провадження, встановлено, що на час складення заповіту від 11 лютого 2008 року спадкодавець страждав хронічним психічним розладом, внаслідок якого не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними.

Разом із тим, врахувавши вказаний доказ (висновок експертизи від 27 квітня 2018 року № 306, проведеної в межах кримінального провадження), апеляційний суд не надав оцінки іншому наявному у справі доказу, а саме - акту від 05 липня 2013 року № 568 посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи, проведеної в ході розгляду цивільної справи

№ 2-2720/11, згідно з яким психічний розлад, яким страждав спадкодавець на момент складання заповіту від 11 лютого 2008 року, істотно впливав на його можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

За наявності двох вказаних доказів, апеляційний суд мав надати оцінку їм обом та з`ясувати з чим пов`язана трансформація позиції експертів щодо психічного стану спадкодавця на час складання оспорюваного заповіту. При цьому враховуючи, що обидва висновки складені одними й тими ж експертами, апеляційний суд мав можливість заслухати в судовому засіданні їх роз`яснення з цього приводу.

Крім того, згідно зі статтею 256 ЦК України особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів (див. mutatis mutandis рішення у справі ««Stubbings and Others v. the United Kingdom» від 22 жовтня 1996 року).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі

№ 367/6105/16-ц зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.

У розглядуваній справі, в суді першої інстанції до ухвалення рішення, представник ОСОБА_3 - адвокат Абросімова О. В. 13 березня

2020 року подала заяву про застосування позовної давності (т. 2 а.с. 81-84).

Суд першої інстанції вважав, що заява про застосування позовної давності не підлягала задоволенню, оскільки позов є необґрунтованим.

Натомість апеляційний суд, вказавши на те, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, не надав оцінки вказаній заяві представника відповідача та не перевірив зазначені в ній обставини щодо пропуску позовної давності.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

З урахуванням наведених обставин, висновок апеляційного суду про задоволення позову є передчасним та недостатньо обґрунтованим, ухвалене апеляційним судом рішення підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 411 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Білошапка Оксана Василівна, задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович