Постанова

Іменем України

22 травня 2019 року

м. Київ

справа № 754/8595/17-ц

провадження № 61-34818св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Крата В. І., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державна служба зайнятості,

представник відповідача- Кікін Сергій Омелянович ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2017 року в складі судді Галась І. А. та постанову Апеляційного суду м. Києва від 28 березня 2018 року в складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної служби зайнятості про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати.

Позовна заява мотивована тим, що з 04 липня 2016 року він працював у відповідача на різних посадах. 29 травня 2017 року його було звільнено з посади начальника відділу з питань запобігання та виявлення корупції на підставі

пункту 6 статті 36 КЗпП України. Таке звільнення вважав незаконним, оскільки відповідно до наказу відповідача від 06 березня 2017 року № 18 «Про зміни в організації праці Державної служби зайнятості (Центрального апарату)» фактично у відповідача зміни істотних умов праці не відбулися, було лише введено в дію нові структуру та штатний розпис. Крім того, під час ознайомлення з попередженням про зміну в організації праці та зміну істотних умов праці йому було запропоновано посаду юрисконсула юридичного управління, від якої він був змушений відмовитися, оскільки вказана посада була йому запропонована без врахування вимог статті 42 КЗпП України щодо переважного права на залишення на роботі, така посада не відповідала рівню його кваліфікації та продуктивності праці. При цьому, посада провідного інспектора з питань запобігання та виявлення корупції була запропонована іншій особі. Також, вважав, що при звільненні відповідачем здійснено не правильно розрахунок усіх належних позивачу виплат, зокрема розрахунок таких сум мав здійснюватися із урахуванням його посадового окладу, який він мав з 31 березня 2017 року, у розмірі 8 500,00 грн, а не з урахуванням його старого посадового окладу.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд: скасувати наказ відповідача від 29 травня 2017 року № 173-к «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновити його на посаді провідного інспектора з питань запобігання та виявлення корупції з

29 травня 2017 року; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 29 травня 2017 року; зобов`язати відповідача здійснити виплату усіх належних при звільненні сум, виходячи із посадового окладу в розмірі 8 500,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2017 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду м. Києва від 28 березня

2018 року, відмовлено у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що при звільненні позивача з роботи відповідачем не було порушено вимог чинного трудового законодавства, а тому відсутні підстави для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У червні 2018 рокуОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та задовольнити позовні вимоги.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскільки у Державній службі зайнятості (Центральному апараті) відбулось скорочення чисельності та штату працівників, то звільнення мало бути не на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України, а на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Також, при звільненні здійснено неправильний розрахунок сум, які підлягали сплаті позивачу, оскільки на час звільнення його посадовий оклад у відповідності до наказу Міністерства соціальної політики України від 22 березня 2017 року № 447 «Про умови оплати праці працівників державної служби зайнятості» складав 8 100,00 грн, а не 3 008,00 грн. Вважав, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неналежним чином досліджено надані докази у їх сукупності.

Доводи особи, яка подала заперечення на касаційну скаргу

У липні 2018 року Державна служба зайнятості подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що судові рішення є законними і обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 працював у Державній службі зайнятості з 04 липня 2016 року на посаді провідного інспектора з питань запобігання та виявлення корупції Відділу з питань запобігання та виявлення корупції.

03 жовтня 2016 року ОСОБА_1 було переведено на посаду начальника Відділу з питань запобігання та виявлення корупції, з посадовим окладом 3 395,00 грн на місяць та збереженням раніше встановлених надбавок.

Наказом Державної служби зайнятості від 06 березня 2017 року № 18 «Про зміну в організації праці Державної служби зайнятості (Центрального апарату)» введено в дію структуру та штатний розпис Державної служби зайнятості (Центрального апарату) на 2017 рік. Цього ж дня була створена Комісія з питань працевлаштування працівників, які вивільняються та було проведено засідання вказаної комісії.

06 березня 2017 року ОСОБА_1 було ознайомлено з попередженням про зміну в організації праці та зміни істотних умов праці, а саме виведення (скорочення) посади начальника Відділу з питань запобігання та виявлення корупції. Крім того, позивачу було запропоновано посаду провідного юрисконсульта юридично-договірного відділу Юридичного управління Державної служби зайнятості (Центрального апарату) на період відпустки по догляду за дитиною основного працівника. Також, позивача було попереджено про те, що у разі відмови від запропонованої посади його буде звільнено на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України після закінчення двох місяців з моменту попередження.

29 травня 2017 року ОСОБА_1 відмовився від запропонованої посади.

Наказом Державної служби зайнятості (Центральний апарат) від 29 травня

2017 року № 173-к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Відділу з питань запобігання та виявлення корупції у зв`язку з відмовою від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці.

Частинами третьою та четвертою статті 32 КЗпП України передбачено, що у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці. Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу. Таким чином, зміна істотних умов праці може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність змін в організації виробництва і праці. Якщо такі зміни не вводяться, власник не має права змінити істотні умови праці.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року у справі № 6-2748цс15.

Зміною істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, викликаною змінами в організації виробництва і праці, визнається раціоналізація робочих місць, введення нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і впровадження передових методів.

Зміна істотних умов праці, передбачена частиною третьою статті 32 КЗпП України, за своїм змістом не тотожна звільненню у зв`язку із зміною організації виробництва і праці, скороченням чисельності або штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу, оскільки передбачає продовження роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою, але за новими умовами праці.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що зміни істотних умов праці та зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників у трудових відносинах з працівником мають різні правові наслідки та не можуть ототожнюватися.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про те, що на підприємстві відповідача мали місце зміни істотних умов праці, а не зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, у зв`язку з чим висновок суду про відмову у задоволенні позову є передчасним.

Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України

від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» у справах, пов`язаних зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП, суди повинні з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Судами встановлено, що трудові відносини сторін розірвані за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України. Відмовляючи у задоволенні позову, суди не перевірили доводів позивача, що будь-які зміни істотних умов праці у відповідача не відбулися, фактично була скорочена його посада начальника відділу з питань запобігання та виявлення корупції, та не з`ясували чи були підстави для звільнення за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України, з огляду на скорочення посади позивача.

За правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Отже, вирішуючи спір, суди не перевірили усіх доводів сторін та не надали належної правової оцінки поданим ними доказам, не сприяли всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення, допустили неповноту у з`ясуванні таких обставин та дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами повністю не встановлені, а тому судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 14 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 28 березня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та у подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. М. Коротун

В. І. Крат

В. П. Курило