Постанова

Іменем України

21 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 757/35987/20-ц

провадження № 61-1659св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про відшкодування майнової та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про стягнення із Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») реальних збитків у розмірі 77 682,00 грн, упущеної вигоди у розмірі 28 193,66 євро та моральної шкоди у розмірі 24 200,00 євро.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що 23 грудня 2016 року уклала із відповідачем договір № SАМDNWFD0071426925701 «Вклад «Субординований» на 5 років», предметом якого було розміщення коштів на депозитному вкладі строком на 5 років у іноземній валюті в розмірі 242 000,00 євро за ставкою 8 % річних зі строком повернення депозиту 23 грудня 2021 року, та внесла на відкритий відповідачем за договором вкладний рахунок відповідну суму коштів у іноземній валюті.

Позивач посилалася на те, що 27 червня 2020 року на її адресу надійшов рекомендований лист № 4930012023032 від АТ КБ «ПриватБанк»із повідомленням про розірвання договору і закриття рахунку від 18 червня 2020 року № 20.1.0.0.0/7-20200618/1494 з посиланням на статті 10, 11 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», а також статтю 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у зв`язку із прийняттям банком рішення про встановлення їй неприйнятно високого рівня ризику.

ОСОБА_1 стверджувала, що неправомірно розірвавши договір банківського вкладу за 533 дні до дати закінчення договору в односторонньому порядку, відповідач завдав їй збитків у розмірі 28 193,66 євро у вигляді упущеної вигоди - неотриманих відсотків за 533 дні.

03 липня 2020 року вона звернулася до відповідача із заявою про виплату готівкою грошових коштів, що знаходилися на її рахунках, однак станом на день складання позову відповіді на вказану заяву не отримала, а 08 липня 2020 року відповідач без її згоди здійснив продаж валютних коштів, що були розміщені на її депозитному вкладі за курсом НБУ - 30,409 грн за 1 євро та перерахував на її поточний рахунок у АТ «Райффайзен Банк Аваль» грошові кошти у гривневому еквіваленті у розмірі 7 358 978,00 грн.

Позивач стверджувала, що при здійсненні нею операції з купівлі валюти у розмірі, що дорівнює сумі депозитного вкладу у АТ «Райффайзен Банк Аваль», вона була змушена сплатити за купівлю 242 000,00 євро гривневий еквівалент у розмірі 7 436 660,00 грн (курс 30,73 грн з 1 євро), у зв`язку із чим при конвертації гривні у євро зазнала втрат на курсі валют у розмірі 77 682,00 грн.

Позивач посилалася на те, що протиправною поведінкою відповідача їй було спричинено моральну шкоду, яка полягала у нервових розладах та душевних стражданнях, порушенні звичного укладу життя. Моральну шкоду від протиправної поведінки відповідача позивач оцінила у 24 200,00 євро, що становить 10 % від коштів, внесених нею на депозитний рахунок банку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року позов задоволено частково. Стягнено із АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 28 196,66 євро збитків (упущеної вигоди), 77 682,00 грн реальних збитків, 3 000,00 грн компенсації завданої моральної шкоди, здійснено розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що банком не було надано доказів дотримання процедури встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику, здійснення позивачем незаконних фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансування тероризму чи фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення. Суд вважав, що банк не мав правових підстав для дострокового розірвання в односторонньому порядку укладеного із позивачем депозитного договору.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року задоволено апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк». Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2021 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова суду мотивована тим, що банк мав право на односторонню відмову від договору, укладеного з позивачем, та дотримався процедури повідомлення позивача про необхідність надання документів та про наслідки ненадання таких документів, які передбачені Законом.

При цьому позивач не заявляла до банку позовних вимог про визнання неправомірним рішення про встановлення їй неприйнятно високого рівня ризику, а також не було заявлено у цій справі вимоги про визнання недійсною односторонньої відмови банку від договору банківського вкладу.

Крім того, позивач не надала суду доказів направлення банку заяви

від 03 липня 2020 року про виплату їй готівкою грошових коштів, які знаходилися на її рахунках у банку. Надана суду першої інстанції копія заяви ОСОБА_1 від 03 липня 2020 року не містить відмітки банку про отримання заяви. Під час судового розгляду представник відповідача заперечував отримання банком вказаної заяви.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача шкоди у сумі 77 682,00 грн, завданої неправомірним перерахуванням відповідачем на рахунок позивача у АТ «Райффайзен Банк Аваль» грошових коштів у національній валюті України, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки у заяві від 06 липня 2020 року міститься примітка про те, що у разі необхідності здійснення за рахунками фінансових операцій з обміну іноземної валюти в національну валюту України (гривню) клієнт не заперечує проти проведення банком таких операцій за офіційним курсом Національного банку України на дату проведення фінансової операції. Тому, перераховуючи грошові кошти на рахунок ОСОБА_1 у АТ «Райффайзен Банк Аваль», зазначений нею у заяві від 06 липня 2020 року, відповідач правомірно провів обмінну операцію іноземної валюти у національну валюту України.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що під час судового розгляду справи не було встановлено, що дії відповідача були неправомірними, грошові кошти перераховані на рахунок позивача, відкритий у АТ «Райффайзен Банк Аваль», і позивачем не надано доказів, що договір, який нею укладений із вказаним банком, не передбачає виплату процентів або розмір процентів є меншим, ніж був передбачений у розірваному договорі, тому суд дійшов висновку про те, що вимоги про стягнення з відповідача упущеної вигоди у розмірі 28 193,66 євро задоволенню не підлягають.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просить скасувати вказану постанову, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Підставами касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає пункти 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

На думку скаржника, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про право відповідача на односторонню відмову від договору з причини ненадання позивачем документів, оскільки договір було достроково розірвано з позивачем із інших підстав, а саме: у зв`язку із прийняттям відповідачем рішення про встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику, що підтверджується повідомленням від 18 червня 2020 року.

Скаржник зазначала, що у постанові суду апеляційної інстанції йдеться про правомірність відмови відповідача від договору без зазначення конкретних правових підстав та з посиланням на відсутність вимоги про визнання неправомірним рішення про встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику та не заявлення вимоги про визнання недійсною односторонню відмову банку від договору.

Однак письмовими поясненнями відповідача від 22 вересня 2021 року підтверджується, що позивачем подано до суду позовну заяву із вимогою про визнання одностороннього правочину про розірвання договорів із позивачем недійсними (справа № 757/57488/20-ц). Судове рішення у вказаній справі не набрало законної сили, про що позивач повідомив суд апеляційної інстанції.

Щодо відсутності вимоги про визнання неправомірним рішення про встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику позивач у судовому засіданні повідомляв, що Верховний Суд у постанові

від 25 квітня 2019 року у справі № 910/1555/18 вказав, що вимога позивача про скасування через протиправність рішення відповідача щодо віднесення позивача до категорії з високим ризиком не є ефективним способом відновлення порушеного права позивача і не є правильно обраним способом захисту прав.

Одностороння відмова від договору може бути лише у випадках, передбачених законом або договором, і повинна бути обґрунтованою та ґрунтуватися на законі або договорі.

Суд апеляційної інстанції на підставі недопустимих доказів, поданих у суді апеляційної інстанції, не спростувавши встановлені судом першої інстанції обставини, дійшов протиправного висновку про право банку на односторонню відмову від договору.

Також суд апеляційної інстанції не спростував встановлені судом першої інстанції обставини щодо відсутності доказів дотримання процедури встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику, здійснення позивачем незаконних фінансових операцій, які можуть бути пов`язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванням тероризму чи фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення.

Право банку відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є абсолютним, а умовним, таким, що залежить від настання певних визначених законом обставин, тобто лише за умови встановлення клієнту неприйнятно високого ризику внаслідок проведення внутрішньої перевірки. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду

від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/21320/17, від 29 квітня 2020 року у справі № 910/3245/19.

Суд апеляційної інстанції не зазначив у оскаржуваній постанові належні докази, що підтверджують існування правових підстав для встановлення позивачу неприйнятно високого ризику, а лише обмежився посиланням на докази, що були додані до суду апеляційної інстанції (запит від 28 квітня 2020 року та реєстр відправки рекомендованих листів).

У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі

№ 761/28762/18 зазначено, що за відсутності обставин, які б свідчили про те, що банком при встановлені позивачу неприйнятно високого рівня ризику було дотримано процедури, встановлені законодавством та/або внутрішніми документами банку, що підтверджується відповідними доказами, розірвання договорів є неправомірним.

За змістом положень статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 10 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (у редакції, чинній до 28 квітня 2021 року) банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин з клієнтом у разі встановлення йому неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику (пункт 30 постанови Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 910/13595/20).

Разом з тим право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договорів з вказаних підстав не може бути необмеженим, у зв`язку із чим необхідним є дослідження підстав та обґрунтованості встановлення клієнту відповідної категорії ризику, виходячи з обставин кожної конкретної справи.

Наведене відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 05 березня 2020 року у справі № 910/7161/19, від 25 квітня 2019 року у справі № 910/1555/18, від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/21320/17 та від 29 квітня 2020 року у справі № 910/3245/19.

Порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права полягає у тому, що в оскаржуваній постанові суд вказав на встановлений факт щодо направлення позивачу запиту від 28 квітня 2020 року, про що було зазначено у рішенні суду у справі № 757/35265/20, та посилаючись на частину першу статті 18 ЦПК України та на той самий склад суду, що і в цій справі, дійшов висновку про відсутність підстав це не враховувати.

На думку касатора, суд апеляційної інстанції на підставі частини сьомої статті 82 ЦПК України повинен був перевірити та надати правову оцінку факту направлення та вручення позивачу листа-запиту від 28 квітня 2020 року, оскільки правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду. Аналогічні висновки вказані у постановах Верховного Суду від 28 липня 2020 року у справі

№ 904/2104/19 та від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» через свого представника просило відмовити у задоволенні касаційної скарги, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано цивільну справу № 757/35987/20-ц із Печерського районного суду міста Києва. У жовтні 2022 року справа № 757/35987/20-ц надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що 23 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладений договір № SAMDNWFD0071426925701 «Вклад «Субординарний» на 5 років», за умовами якого ОСОБА_1 передає банку кошти для розміщення на депозитному вкладі у розмірі 242 000,00 євро на строк до 23 грудня 2021 року включно, а банк нараховує проценти на суму вкладу у розмірі 8 % річних з дня наступного за днем надходження коштів до банку за кожний календарний день, крім дня, коли вклад повертається. Пунктом 20 договору визначено, що дострокове повернення вкладу не передбачено.

Листом від 18 червня 2020 року відповідач повідомив позивача про рішення банку, яким встановлений їй неприйнятно високий рівень ризику відповідно до вимог статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статті 10 Закону України «Про запобігання і протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», внаслідок чого будуть розірвані укладені договори та закриті поточні рахунки.

Також повідомлялося, що для перерахування залишку коштів на рахунок, відкритий в іншому банку, у строк 30 днів від дня надсилання цього повідомлення, ОСОБА_1 необхідно звернутися до будь-якого відділення банку, маючи при собі паспорт громадянина України або інший документ, що посвідчує особу; документ, що містить реєстраційний номер облікової картки платника податків України, та заяву про перерахування залишків коштів, зразок якої додавався до листа.

06 липня 2020 року ОСОБА_1 подала до банку заяву про перерахування залишків коштів в інший банк, якою позивач просила перерахувати залишки коштів на її рахунок, відкритий в АТ «Райффайзен Банк Аваль». В цій заяві міститься примітка про те, що в разі необхідності здійснення за рахунками фінансових операцій із обміну іноземної валюти в національну валюту України (гривню) клієнт не заперечує проти проведення банком таких операцій за офіційним курсом Національного банку України на дату проведення фінансової операції.

Позивач стверджувала, що відповідач перерахував на її рахунок у АТ «Райффайзен Банк Аваль» 7 358 978,00 грн, що не заперечував відповідач під час судового розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Положеннями частини першої статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

За змістом пункту 1 частини другої статті 6 Закону України від 06 грудня

2019 року «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, банки є суб`єктами первинного фінансового моніторингу.

Відповідно до частини шостої статті 11 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право витребувати, а клієнт, представник клієнта зобов`язані подати інформацію (офіційні документи), необхідну (необхідні) для здійснення належної перевірки, а також для виконання таким суб`єктом первинного фінансового моніторингу інших вимог законодавства у сфері запобігання та протидії.

Відповідно до частини четвертої статті 1075 ЦК України банк може відмовитися від договору банківського рахунка та закрити рахунок клієнта у разі наявності підстав, передбачених Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення». Залишок грошових коштів на рахунку клієнта повертається клієнту.

Згідно із частиною першою статті 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний відмовитися від підтримання ділових відносин, у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей.

Водночас вказана стаття не свідчить про те, що наявність однієї з підстав розірвання ділових відносин - ненадання документів, виключає існування іншої - встановлення неприйнятно високого рівня ризику.

При цьому Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» чітко передбачено випадки, коли факт ненадання документів зумовлює обов`язок суб`єкта первинного фінансового моніторингу встановити клієнту неприйнятно високий рівень ризику, зокрема, за приписами частини шостої статті 7 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний встановити неприйнятно високий ризик ділових відносин (фінансової операції без встановлення ділових відносин) стосовно клієнтів у разі: неможливості виконувати визначені цим Законом обов`язки або мінімізувати виявлені ризики, пов`язані з таким клієнтом або фінансовою операцією; наявності обґрунтованих підозр за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта, що така діяльність може бути фіктивною.

Суд апеляційної інстанції встановив, що у справі № 757/35265/20 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» судами було встановлено, що 28 квітня 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» направило ОСОБА_1 лист, в якому повідомило, що відповідно до вимог Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» банк зобов`язаний забезпечити всебічний аналіз та перевірку документів (інформації) про фінансові операції клієнтів та відомостей про їх учасників. Банк готовий до подальшої співпраці та взаємодії, за умови надання довірителем інформації та документів, що підтверджують її вихід з власників Підприємства компанії-нерезидента «Trans-cargoLLP» (Великобританія), а також документи, які підтверджують факт оплати частини статутного капіталу підприємства, яка належала вищевказаній компанії-нерезиденту, або документ, який встановлює порядок оплати частки у статутному капіталі підприємства, минулому власнику - «Trans-cargoLLP»; документи фінансової звітності юридичної особи, зокрема: балансу (форма 1) та звіту про фінансові результати (форма 2) станом на 01 січня 2016 року, 01 січня 2017 року, 01 січня 2018 року, 01 січня 2019 року та 01 січня 2020 року (скріплені печаткою та підписом керівника) з відміткою контролюючого органу України про їх отримання (для податкових резидентів України); пояснення щодо причин зменшення статутного капіталу Підприємства.

Однак позивачем не було виконано встановленого частиною шостою

статті 11 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» обов`язку з надання витребуваної інформації та документів, необхідних банку для здійснення належної перевірки, наслідком чого стало встановлення позивачу неприйнятно високого рівня ризику, про що, відповідно, і було зазначено в повідомленні банку від 18 червня 2020 року.

Отже, саме факт порушення позивачем вимог Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» внаслідок ненадання інформації та документів, які необхідні для здійснення заходів фінансового моніторингу, стало підставою для ініціації банком розірвання договору і закриття рахунку.

З огляду на викладене доводи касаційної скарги, що рішення банку про розірвання договору і закриття рахунку є незаконним, а також щодо встановлення позивачу неприйнятно високого ризику без посилання на відповідні критерії такого ризику не заслуговують на увагу суду, оскільки закриття рахунку, розірвання ділових відносин та відмова банку від підтримання ділових відносин прямо випливає з приписів частини першої статті 15 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення».

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом встановлено обставини справи на підставі недопустимих доказів, є безпідставними, оскільки, як вбачається із оскаржуваної постанови, суд послався на обставини, встановлені рішеннями судів у справі № 757/35265/20, які в силу частини четвертої статті 82 ЦПК України є преюдиційними, зокрема, на те, що судами встановлено факт направлення банком позивачу листа, відповідно до вимог Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» та факт ненадання позивачем відповіді на вказаний лист.

Частиною четвертою статті 82 ЦПК України визначено, що у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (постанови Верховного Суду

від 26 листопада 2019 року у справі № 902/201/19, від 15 жовтня 2019 року у справі № 908/1090/18).

Таким чином, апеляційний суд надав оцінку вказаним фактам та правомірно встановив, що банк мав право на односторонню відмову від договору, укладеного з позивачем, та дотримався процедури повідомлення позивача про необхідність надання документів та про наслідки ненадання таких документів, які передбачені Законом.

Слід зазначити, що суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про недоведеність позовних вимог, оскільки на підставі належних та допустимих доказів встановлено, що заявлені позивачем витрати у вигляді курсової різниці виникли саме внаслідок подання заяви позивачем про перерахування коштів у АТ «Райффайзен Банк Аваль» із зазначенням гривневого рахунку та надання нею згоди на конвертацію коштів. Також є недоведеними позовні вимоги в частині стягнення упущеної вигоди, оскільки позивач не надала належних доказів на підтвердження того, що договір, який вона уклала з АТ «Райффайзен Банк Аваль», не передбачає виплату процентів або розмір процентів є меншим, ніж був передбачений у розірваному договорі. Таким чином, у зв`язку із відсутністю підстав для стягнення збитків та недоведеністю протиправності дій банку немає підстав для стягнення моральної шкоди.

У касаційній скарзі позивач посилалася на постанови Верховного Суду

від 25 квітня 2019 року у справі № 910/1555/18, від 05 березня 2020 року у справі № 910/7161/19, від 29 квітня 2020 року у справі № 910/3245/19, в яких вирішувалося питання про визнання недійсною односторонньої відмови банку від договору банківського рахунку та обслуговування продуктів клієнта, від 16 жовтня 2018 року у справі № 910/21320/17, в якій вирішувалося питання щодо зобов`язання банку виконати умови договору банківського обслуговування в частині зарахування коштів на розрахунковий рахунок, сформульовано правовий висновок про те, що приписами статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на банки покладено обов`язок проводити ідентифікацію та верифікацію клієнтів відповідно до вимог законодавства України. При цьому частиною п`ятою цієї статті банку надано право відмовитися від встановлення (підтримання) договірних відносин (у тому числі шляхом розірвання договірних відносин) чи проведення фінансової операції у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику. Згідно з частиною другою статті 11 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1702-VII «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» оцінювання ризиків клієнтів суб`єктом первинного фінансового моніторингу здійснюється за відповідними критеріями, зокрема за типом клієнта, географічним розташуванням держави реєстрації клієнта або установи, через яку він здійснює передачу (отримання) активів, і видом товарів, послуг, які клієнт отримує від суб`єкта первинного фінансового моніторингу; суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний також здійснювати переоцінку ризиків клієнтів, з якими встановлені ділові відносини, а також в інших випадках, встановлених законодавством, не рідше ніж один раз на рік з метою її підтримання в актуальному стані та документувати результати оцінки чи переоцінки ризиків. Відповідно до частини другої статті 10 вказаного Закону суб`єкт первинного фінансового моніторингу (до яких зокрема відносяться банки) має право відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин (у тому числі шляхом розірвання ділових відносин) або проведення фінансової операції у разі ненадання клієнтом необхідних для вивчення клієнтів документів чи відомостей або встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику. Згідно з пунктом 3 частини другої статті 1075 ЦК України банк має право вимагати розірвання договору банківського рахунка у випадках, передбачених законодавством, що регулює відносини у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення. Враховуючи приписи статей 10, 11 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» та статті 64 Закону України «Про банки і банківську діяльність» як спеціальних законів, що прямо наділяють банк правом відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів, колегія суддів вважає безпідставним посилання скаржника в обґрунтування своїх заперечень на загальну норму статті 1075 ЦК України, оскільки в спірних правовідносинах, пов`язаних із фінансовим моніторингом, пріоритетним є застосування норм спеціального закону, до чого власне і відсилає пункт 3 частини другої статті 1075 ЦК України. Норми зазначених законів не обмежують право банку на односторонню відмову від договору з клієнтом у разі настання визначених ними обставин, чим спростовується твердження скаржника про те, що право банку на відмову від підтримання (у тому числі шляхом розірвання) ділових відносин слід розуміти як право банку на відмову від договору банківського рахунку лише з дотриманням загального порядку припинення договірних відносин, тобто шляхом звернення до суду про розірвання договору. Водночас право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є необмеженим. Судам необхідно в кожному випадку, виходячи з встановлених обставин справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику.

Отже, вказаний висновок стосується правовідносин щодо права банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання укладеного з клієнтом договору з підстав встановлення такому клієнту неприйнятно високого ризику.

Предметом позову у цій справі є відшкодування майнової та моральної шкоди з підстав відмови банку від договору банківського вкладу та перерахування грошових коштів в іншу банківську установу у національній валюті, а не у валюті вкладу. У цій справі судами встановлено, що АТ КБ «ПриватБанк» прийняв односторонню відмову від договору у зв`язку з ненаданням ОСОБА_1 на запит банку від 28 квітня 2020 року документів, необхідних для здійснення заходів фінансового моніторингу, а не через неприйнятно високий рівень ризику, який був встановлений позивачу пізніше - 18 червня 2020 року.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання вичерпності висновку суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення апеляційного суду відповідає вимогам вмотивованості.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

З урахуванням наведеного, вирішуючи спір по суті, суд апеляційної інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи на підставі належним чином оцінених доказів та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Порушень судом норм цивільного процесуального законодавства, які унеможливили з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, касаційним судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Щодо клопотання представника АТ КБ «ПриватБанк» про закриття касаційного провадження.

У травні 2022 року представник АТ КБ «ПриватБанк» подав клопотання про закриття касаційного провадження в цій справі, обґрунтувавши його тим, що скаржником належним чином не аргументовано наявності підстав касаційного оскарження, визначених пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Клопотання не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені в частині другій статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Згідно із частиною восьмою статті 394 ЦПК України в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження та строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу.

Оскільки касаційна скарга була подана у визначений статтею 390 ЦПК України строк та з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, містила підставу касаційного оскарження, передбачену пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, то Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відкриття касаційного провадження. З урахуванням поданої касаційної скарги відповідним правовим висновкам Верховного Суду, на які послався представник заявника та які стали підставою для відкриття касаційного провадження, необхідно було дати правову оцінку під час касаційного перегляду справи.

З огляду на викладене Верховний Суд відмовляє в задоволенні вищезгаданого клопотання про закриття касаційного провадження в цій справі.

Враховуючи зазначене та керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко