ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 504/1770/16-ц

провадження № 61-251св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 квітня 2019 року у складі судді Вінської Н. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Комлевої О. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про захист прав споживачів, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні грошовими коштами, відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило найменування на Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»), про захист прав споживачів, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні грошовими коштами, відшкодування моральної шкоди.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що у період з 22 грудня 2011 року по 24 лютого 2014 року між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» в особі Кримської філії було укладено шість договорів строкового банківського вкладу, а саме:

- 22 грудня 2011 року - договір № SAMDN10000722354665 «Скарбничка дітям, 12 місяців» з вкладом у розмірі 2 329,24 грн зі сплатою 16 % річних;

- 20 грудня 2013 року - договір № SAMDNWFD0070040398100 «Депозит плюс» з вкладом у розмірі 100 доларів США зі сплатою 9,5 % річних;

- 20 грудня 2013 року - договір № SAMDNWFD0070040400800 «Депозит плюс» з вкладом у розмірі 500 Євро зі сплатою 7,5 % річних;

- 24 лютого 2014 року - договір № SAMDN80000740751829 «Стандарт» з вкладом у розмірі 7 755,11 доларів США зі сплатою 9 % річних;

- 24 лютого 2014 року - договір № SAMDN80000740751561 «Стандарт» з вкладом у розмірі 5 452,04 доларів США зі сплатою 9 % річних;

- 24 лютого 2014 року - договір № SAMDN80000740752086 «Стандарт» з вкладом у розмірі 2 423,13 доларів США зі сплатою 9 % річних.

Усі вищезгадані договори містять положення про автоматичну пролонгацію їх дії на тих самих умовах.

У травні 2014 року він дізнався, що ПАТ КБ «ПриватБанк» заблокувало його депозитні рахунки. При цьому, на його звернення з приводу вкладів відповідач в усній формі роз`яснив, що в умовах окупації території Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим) банк позбавлений можливості виконувати свої договірні зобов`язання.

Вважає дії відповідача щодо блокування депозитних рахунків неправомірними та такими, що порушують його право як вкладника та споживача банківських послуг вільно користуватися власними грошовими коштами.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- зобов`язати ПАТ КБ «ПриватБанк» усунути йому перешкоди в користуванні та розпорядженні грошовими коштами шляхом негайного розблокування поточних рахунків № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 , № НОМЕР_3 , № НОМЕР_4 , № НОМЕР_5 , № НОМЕР_6 з наданням можливості зняти розміщенні на цих рахунках кошти або розпорядитися ними на власний розсуд;

- стягнути з відповідача на свою користь 3 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

У березні 2017 року ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції уточнену позовну заяву (заяву про зміну предмета позову), в якій, з урахуванням неодноразових збільшень позовних вимог, остаточно просив стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти у розмірі:

- 24 450,38 доларів США, з яких: 15 868,18 доларів США - загальна сума вкладів за чотирма договорами банківського вкладу у доларах США; 8 612,20 доларів США - нараховані проценти на суму цих вкладів;

- 726,79 Євро, з яких: 500 Євро - сума вкладу за договором банківського вкладу № SAMDNWFD0070040400800; 226,79 Євро - нараховані проценти на суму вкладу;

- 4 828,81 грн, з яких: 2 379,24 грн - сума вкладу за договором банківського вкладу № SAMDN10000722354665; 2 449,57 грн - нараховані проценти на суму вкладу.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 квітня 2019 року позов задоволено.

Стягнено з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі:

24 450,38 доларів США, з яких основна заборгованість - 15 868,18 доларів США, заборгованість за нараховані проценти - 8 612,20 доларів США;

726,79 Євро, з яких основна заборгованість - 500 Євро, заборгованість за нараховані проценти - 226,79 Євро;

4 828,81 грн, з яких основна заборгованість - 2 379,24 грн, заборгованість за нараховані проценти - 2 449,57 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем на підтвердження своїх вимог за договорами банківського вкладу надані заяви та квитанції про внесення грошових коштів.

У заявах на оформлення вкладів зазначено, що дана угода разом з Умовами та правилами надання банківських послуг та Тарифами банку складає між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» договір про надання банківських послуг, і споживач з ними ознайомлений.

Припинення діяльності відокремлених підрозділів банку не є підставою для невиконання відповідачем взятих на себе зобов`язань. До того ж стороною договорів є не відокремлений структурний підрозділ, а ПАТ КБ «ПриватБанк».

Твердження сторони відповідача про запровадження окупаційною владою АР Крим механізму виплат за вкладами, не заслуговують на увагу, оскільки банком не надано доказів на підтвердження факту виконання зобов`язання, передбаченого договорами банківського вкладу, а посилання на зміну сторони у зобов`язанні на Автономну некомерційну організацію «Фонд захисту вкладників» є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на вимогах законодавства.

Таким чином суд вважав, що вимоги позивача про повернення сум банківських вкладів є правомірними та підлягають задоволенню в повному обсязі, оскільки відповідачем порушено договірні зобов`язання в частині повернення вкладів у межах узгоджених сторонами строків.

Суд також вказав, що проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а тому вимога позивача про стягнення з відповідача передбачених договорами банківського вкладу процентів, нарахованих за весь період дії таких договорів, є обґрунтованою.

Постановою Одеського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 квітня 2019 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

На підтвердження своїх вимог за договорами банківського вкладу ОСОБА_1 надав заяви та квитанції про внесення коштів, оригінали яких були оглянуті судом першої інстанції під час розгляду справи, тому факт укладення між сторонами цих договорів та внесення позивачем на депозитні рахунки грошових сум у заявленому розмірі є доведеним.

Посилання заявника на те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року банк уклав з Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Фінілон») договір, за яким названа компанія стала новим боржником за спірними договорами банківського вкладу, не заслуговують на увагу, оскільки банк не довів, що такий договір укладено зі згоди вкладника.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У грудні 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, з урахуванням подальших уточнень,просить скасувати рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 квітня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1891цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-302цс16 та у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 299/540/15-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19, від 01 червня 2022 року у справі № 904/1721/20, від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18. Крім того, суди встановили обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Уточнена касаційна скарга мотивована тим, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ «ФК «Фінілон» договір, за яким названа компанія стала новим боржником за спірними договорами банківського вкладу. При цьому згода ОСОБА_1 як кредитора на заміну боржника отримана шляхом його приєднання до розміщених на сайті банку Умов та правил надання банківських послуг, за положеннями яких згода клієнта отримується за принципом мовчазної згоди (стаття 205 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України).

Наявні у матеріалах справи заяви та квитанції лише підтверджують факт укладення між сторонами договорів банківського вкладу, тоді як позивачем не надано належних доказів щодо невиконання відповідачем зобов`язання з повернення вкладів після закінчення строку їх дії, а також знаходження грошових коштів на депозитних рахунках банку на час звернення до суду з цим позовом.

Водночас надана ОСОБА_1 довідка Кримського регіонального відділення ПАТ КБ «ПриватБанк» від 15 травня 2014 року № 6980609, якою, начебто, підтверджено наявність залишку грошових коштів на банківських рахунках позивача, є недопустимим доказом, оскільки у день видачі вказаної довідки Правління ПАТ КБ «ПриватБанк» прийняло рішення, оформлене протоколом № 18, про припинення діяльності усіх відокремлених підрозділів Кримської філії банку на території АР Крим.

Крім того, така довідка не містить інформацію про предмет доказування, оскільки у ній зазначено неповні номери рахунків, відкритих на ім`я ОСОБА_1 , (містяться лише перші та останні 4 цифри номерів рахунків), що не дає можливості встановити, що саме на цих рахунках розміщені грошові кошти, які позивач просить йому повернути.

Вказує, що при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених договорами банківського вкладу процентів поширюється лише на період дії договорів вкладу, тоді як після припинення (розірвання) таких договорів проценти нараховуються у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Відтак, після пред`явлення позивачем вимоги про повернення вкладів (розірвання договорів депозиту) банк мав сплатити проценти за користування цими грошовими коштами у розмірі, визначеному відповідно до вимог статті 1070 ЦК України.

Аргументи інших учасників справи

У березні 2023 року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_2 , подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_3 (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Шиповича В. В. від 21 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Комінтернівського районного суду Одеської області.

31 березня 2023 року справа № 504/1770/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у зв`язку із відставкою судді ОСОБА_3 призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 серпня 2023 року справу № 504/1770/16-ц передано судді-доповідачу Антоненко Н. О., судді, які входять до складу колегії: Дундар І. О., Русинчук М. М.

Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у зв`язку із відставкою судді Антоненко Н. О. призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 листопада 2023 року справу № 504/1770/16-ц передано судді-доповідачу Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.

Фактичні обставини, встановлені судами

Встановлено, що у період з 22 грудня 2011 року по 24 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», в особі Кримської філії було укладено шість договорів строкового банківського вкладу, а саме:

- 22 грудня 2011 року - договір № SAMDN10000722354665 «Скарбничка дітям, 12 місяців», на виконання умов якого позивач вніс на рахунок № НОМЕР_3 грошові кошти у розмірі 2 329,24 грн під 16 % річних;

- 20 грудня 2013 року - договір № SAMDNWFD0070040398100 «Депозит плюс», на виконання умов якого позивач вніс на рахунок № НОМЕР_1 грошові кошти у розмірі 100 доларів США під 9,5 % річних;

- 20 грудня 2013 року - договір № SAMDNWFD0070040400800 «Депозит плюс»,на виконання умов якого позивач вніс на рахунок № НОМЕР_2 грошові кошти у розмірі 500 Євро під 7,5 % річних;

- 24 лютого 2014 року - договір № SAMDN80000740751829 «Стандарт»,на виконання умов якого позивач вніс на рахунок № НОМЕР_6 грошові кошти у розмірі 7 755,11 доларів США під 9 % річних;

- 24 лютого 2014 року - договір № SAMDN80000740751561 «Стандарт»,на виконання умов якого позивач вніс на рахунок № НОМЕР_7 грошові кошти у розмірі 5 452,04 доларів США під 9 % річних;

- 24 лютого 2014 року - договір № SAMDN80000740752086 «Стандарт»,на виконання умов якого позивач вніс на рахунок № НОМЕР_5 грошові кошти у розмірі 2 423,13 доларів США під 9 % річних.

Усі вищезгадані договори містять положення про автоматичну пролонгацію їх дії на тих самих умовах (том 1 а. с. 6-16).

У травні 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» заблокувало депозитні рахунки ОСОБА_1 . На запит позивача з приводу блокування вкладів відповідач роз`яснив, що в умовах окупації території АР Крим банк позбавлений можливості виконувати свої договірні зобов`язання (том 1 а. с. 17).

На підтвердження факту виникнення між сторонами договірних правовідносин, позивач надав договори банківського вкладу та квитанції про внесення коштів на депозитні рахунки, оригінали яких були оглянуті судом першої інстанції під час розгляду справи, про що свідчить протокол судового засідання від 25 квітня 2019 року (том 1 а. с. 59-60).

Доказів повернення позивачу депозитних вкладів банком не надано.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Згідно з частиною першою статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається в письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Договір банківського вкладу має своїм наслідком ту обставину, що готівкові кошти вкладника передаються ним у власність банку, а безготівкові кошти - в повне розпорядження банку. Відповідні дії вкладника є необхідною умовою виникнення зобов`язання за договором банківського вкладу, згідно з яким у вкладника виникає право вимагати від банку видачі суми вкладу і виплати процентів на неї, а в банку - відповідний обов`язок. З договору банківського вкладу, укладення якого обумовлено переданням коштів вкладника у власність банку, можуть виникнути лише зобов`язальні правовідносини за участю вкладника (кредитора) і банку (боржника).

Відповідно до статті 1060 ЦК України (в редакції, чинній на час укладення договорів банківського вкладу) договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Договором може бути передбачено внесення грошової суми на інших умовах її повернення. За договором банківського вкладу на вимогу банк зобов`язаний видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника. Умова договору банківського вкладу на вимогу про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу є нікчемною. За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, якщо це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. Якщо вкладник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення, після настання визначених договором обставин договір вважається продовженим на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором.

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

Згідно зі статтею 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, банк зобов`язаний виплачувати проценти у розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклади на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення процентів, зі спливом одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором. Встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин, не може бути односторонньо зменшений банком, якщо інше не встановлено законом. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів на строковий вклад в односторонньому порядку є нікчемною. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.

Згідно з частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Отже, після закінчення строку дії договору банківського вкладу проценти на суму вкладу нараховуються у розмірі, який відповідає розміру процентів за вкладом «на вимогу», якщо інший розмір процентів не погоджений сторонами.

Наведене відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом. Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом (див. постанову Верховного Суду від 22 лютого 2023 року у справі № 757/1623/20-ц, провадження № 61-5846св22).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності підтверджують факт укладення між сторонами вищезазначених договорів банківського вкладу та внесення клієнтомкоштів на депозитні рахунки банку, проте в порушення своїх зобов`язань відповідач не повернув вкладнику грошові кошти, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача суми вкладів, а також нарахованих на них процентів у розмірі ставки, встановленої на час дії договорів банківського вкладу.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що позивачем не надано належних доказів щодо невиконання відповідачем зобов`язання з повернення вкладів після закінчення строку їх дії, а також знаходження грошових коштів на депозитних рахунках банку на час звернення до суду з цим позовом, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В оцінці поведінки та способу ведення справ банком ВерховнимСудом враховується те, що банк є професійним учасником ринку надання банківських послуг, у зв`язку з чим до нього висуваються певні вимоги щодо дотримання правил та процедур, які є традиційними в цій сфері, до обачності та розсудливості у веденні справ тощо. Відповідно, вимоги до рівня та розумності ведення справ банком є вищими, ніж до споживача - фізичної особи, яка зазвичай є слабшою стороною у цивільних відносинах з такою установою. З врахуванням наведеного всі сумніви та розумні припущення мають тлумачитися судом саме на користь такої слабшої сторони.

Враховуючи, що предметом спору у цій справі є вимоги про стягнення коштів за депозитними договорами, саме АТ КБ «ПриватБанк», в якого зберігаються всі бухгалтерські та розрахункові документи,зобов`язане було подати суду докази на підтвердження повернення ОСОБА_1 відповідних коштів.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій безпідставно не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1891цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-302цс16 та у постановах Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 299/540/15-ц, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19, від 01 червня 2022 року у справі № 904/1721/20, від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1891цс15 та від 27 квітня 2016 року у справі № 6-302цс16 вказано, що закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. При цьому згідно із частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Установлено, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов`язань за договором після закінчення терміну його дії. Проте у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, задовольнивши позов у повному обсязі, положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України до спірних правовідносин застосував неправильно та дійшов помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розміру ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов`язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму статті 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу.

Однак у справі, яка переглядається, укладені між сторонами договори банківського вкладу передбачають автоматичну пролонгацію їх дії на тих самих умовах, причому, судами не встановлено і матеріали цієї справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач звертався до банку із вимогою про дострокове повернення вкладів та (або) розірвання спірних договорів.

Таким чином, врахувавши умови укладених між сторонами договорів банківського вкладу та обставини продовження строку їх дії на час звернення ОСОБА_1 до суду з позовом, суди попередніх інстанції дійшли правильного висновку про наявність підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача процентів саме у розмірі ставки, встановленої цими договорами.

Отже, оскільки у даному конкретному випадку до спірних правовідносин підлягали застосуванню положення частини першої статті 1058 та статті 1061 ЦК України, то посилання заявника на те, що банк мав сплатити проценти за користування грошовими коштами у розмірі, визначеному відповідно до вимог статті 1070 ЦК України (за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу), є неспроможними.

У постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 299/540/15-ц (провадження № 61-21611св18) зазначено, що відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту укладення договору банківського вкладу, який укладений у Кримському регіональному відділенні в місті Роздольне АР Крим, що є його процесуальним обов`язком, оскільки надані нею заява від 27 вересня 2013 року з проханням оформити банківський вклад та додаткова угода до договору не містять печатки банківської установи та не підтверджують факт внесення на депозит коштів. При цьому, оригінал договору банківського вкладу та квитанція або інший документ, що є підтвердженням внесення позивачем грошових коштів у матеріалах справи відсутні, позивачем не надавались та судами попередніх інстанцій не досліджувались.

Однак на відміну від справи № 299/540/15-ц у справі, яка переглядається, на підтвердження факту виникнення між сторонами договірних правовідносин, позивач надав договори банківського вкладу та квитанції про внесення коштів на депозитні рахунки, оригінали яких були оглянуті судом першої інстанції в судовому засіданні, про що свідчить протокол засідання від 25 квітня 2019 року (том 1 а. с. 59-60).

Доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ «ФК «Фінілон» договір, за яким названа компанія стала новим боржником за спірними договорами банківського вкладу, причому згода ОСОБА_1 як кредитора на заміну боржника отримана шляхом його приєднання до розміщених на сайті банку Умов та правил надання банківських послуг, за положеннями яких згода клієнта отримується за принципом мовчазної згоди (стаття 205 ЦК України), з посиланням на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19, від 01 червня 2022 року у справі № 904/1721/20, від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18, також не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) вказано, що з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. Аналіз цивільного законодавства свідчить, що перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з`ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору.

У постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18 (провадження № 61-697св21) зазначено, що оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

У постановах Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 904/1721/20 та від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22) вказано, що законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов`язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов`язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов`язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Як свідчить тлумачення статей 520 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов`язання і замінюється новим боржником. Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу.

У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18 (провадження № 61-2979св20) зазначено, що аналіз статті 205 ЦК України свідчить, що волевиявлення учасника(-ів) правочину може виражатися в: певних діях; мовчанні; усній формі; письмовій (електронній) формі. Мовчання слід вважати вираженням волі сторони правочину, коли воно при конкретній ситуації може бути підданим оцінці як прояв волі, направленої на вчинення правочину. Законодавець передбачає можливість вираження волі сторони правочину мовчанням тільки в разі якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 205 ЦК України).

Однак у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій не робили будь-яких висновків щодо нікчемності укладеного 17 листопада 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон» договору, а лише вказали, що відповідач не довів, що такий правочин вчинено зі згоди позивача, тому зобов`язання за спірними договорами вкладу має виконувати саме банк, який є стороною цих правочинів.

Колегія суддів погоджується з наведеними висновками судів попередніх інстанцій, оскільки указаний підхід щодо кваліфікації спірних правовідносин є усталеним у практиці Верховного Суду.

Так, у постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 (провадження № 61-14093св20) та від 14 квітня 2021 року у справі № 757/61159/19-ц (провадження № 61-14467св20), в яких вирішувався спір між вкладниками та АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів, вказано, що доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, з посиланням на те, що 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ «ФК «Фінілон» договір, за яким фінансова компанія стала боржником за спірними договорами банківського вкладу, є безпідставними, оскільки банк не довів, що такий договір укладено зі згоди вкладника, що було його процесуальним обов`язком відповідно до положень статей 12 81 ЦПК України. Посилання заявника на те, що зміна боржника у зобов`язанні відбулася належним чином, оскільки від позивача жодних письмових заперечень на адресу банку не надходило, не заслуговують на увагу, оскільки суперечать статті 520 ЦК України, відповідно до якої боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

У постановах Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 757/64382/17 (провадження № 61-9229св21), від 02 листопада 2021 року у справі № 757/45304/19-ц (провадження № 61-3221св21), від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50904/17-ц (провадження № 61-9151св21), від 11 листопада 2021 року у справі № 183/3248/16 (провадження № 61-3971св21), в яких також вирішувався спір між вкладниками та АТ КБ «ПриватБанк» про стягнення грошових коштів, зазначено, що АТ КБ «Приватбанк» вказує, що згода кредиторів отримана шляхом їх приєднання до Умов та правил надання банківських послуг, розміщених на сайті банку. При цьому відповідно до наданого витягу пунктом 1.1.7.59 Умов та Правил визначено, що згода клієнта отримується за принципом мовчазної згоди (стаття 205 ЦК України). Згідно зі статтею 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Стаття 520 ЦК України передбачає, що у правовідносинах із заміни боржника беруть участь три особи: кредитор, боржник, третя особа, яка має намір стати боржником. Звідси, боржником або особою, яка висловила намір стати боржником, кредитору може бути запропоновано здійснення заміни боржника, або сам кредитор запропонував здійснити заміну боржника. В будь-якому випадку для здійснення такої заміни має бути наявна тристороння згода: а) боржник виявив згоду на те, щоб він був замінений; б) третя особа виявила згоду на те, щоб набути обов`язків боржника; в) кредитор надав згоду на заміну боржника. Відсутність згоди хоча б однієї із сторін не дає підстав для заміни боржника. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України). Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, в рішенні обґрунтовано вказав, що для кредитора має суттєве значення особа боржника, оскільки від цього залежить забезпечення зобов`язання такими критеріями, як платоспроможність, добросовісність та надійність контрагента. Статтею 205 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі; сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом; правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків; у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. Натомість із депозитного договору не вбачається, що сторони також керуються згаданими вище Умовами та правилами, а з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19), пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права, бути проінформованим про умови кредитування за конкретним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг - це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил, тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Крім того, згідно зі статтею 521 ЦК України форма правочину щодо заміни боржника у зобов`язанні визначається відповідно до положень статті 513 цього Кодексу. Статтею 513 ЦК України визначено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові; правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом. З огляду на те, що договір між АТ КБ «ПриватБанк» та позивачем укладено у письмовій формі, він містить умови про їх двостороннє волевиявлення, передбачені статтею 205 ЦК України положення про мовчазну згоду не можуть бути застосовні до правовідносин сторін у цій справі.

Отже, аргументи заявника щодо наявності підстав для залучення ТОВ «ФК «Фінілон» як відповідача у цій справі, є неспроможними, оскільки саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за договорами банківського вкладу, з приводу виконання умов яких виникли спірні правовідносини, а отже, й належним відповідачем.

Таким чином, викладені в оскаржуваних судових рішеннях в цій справі висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим висновкам, сформульованим у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції, на які посилався заявник в касаційній скарзі, так як суди виконали свій обов`язок щодо встановлення належності відповідача й обґрунтованості позову.

Доводи касаційної скарги про те, що надана ОСОБА_1 довідка Кримського регіонального відділення ПАТ КБ «ПриватБанк» від 15 травня 2014 року № 6980609, якою, начебто, підтверджено наявність залишку грошових коштів на банківських рахунках позивача, є недопустимим доказом, оскільки у день видачі вказаної довідки Правління ПАТ КБ «ПриватБанк» прийняло рішення, оформлене протоколом № 18, про припинення діяльності усіх відокремлених підрозділів Кримської філії банку на території АР Крим, з посиланням на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 201/8674/14-ц (провадження № 61-405св18), згідно з яким: «довідка Кримського регіонального відділення ПАТ КБ «ПриватБанк» від 27 травня 2014 року № 51808301, не може бути належним та допустимим доказом, оскільки така довідка видана позивачу після відкликання 06 травня 2014 року Національним банком України банківської ліцензії у відокремлених підрозділів відповідача, що розташовані на території АР Крим, а отже й припинення діяльності відокремлених підрозділів банків», не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, вищевказана довідка не була покладена судами в основу оскаржуваних рішень.

Отже, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів та встановлення нових обставин.

З огляду на викладене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 квітня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 08 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:Є. В. Петров А. І. Грушицький І. В. Литвиненко