Історія справи

Постанова

Іменем України

20 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 127/8919/17

провадження № 61-5325св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Курило В. П.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - виконавчий комітет Вінницької міської ради,

представники позивача: Тимощук Сергій Володимирович, Федчишен Вячеслав Андрійович, СторчакТетяна Василівна, Никонюк Олег Валерійович,

відповідач - ОСОБА_8,

представники відповідача: ОСОБА_9, ОСОБА_10,

третя особа - Департамент адміністративних послуг Вінницької міської ради,

представник третьої особи - Лепетуха Ярослава Валентинівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу виконавчого комітету Вінницької міської ради на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 09 листопада

2017 року в складі судді Прокопчук А. В. та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2017 року в складі колегії суддів: Шемети Т. М.,

Панасюка О. С., Рибчинського В. П.,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2017 року виконавчий комітет Вінницької міської ради (далі -

ВК Вінницької міської ради) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_8, третя особа - Департамент адміністративних послуг Вінницької міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що обслуговування будинку АДРЕСА_1 здійснює товариство з обмеженою відповідальністю «Житлово-експлуатаційне об'єднання» (далі - ТОВ «ЖЕО»). Підчас перевірки було встановлено, що у квартирі № 2 в даному будинку зареєстровано три особи, квартиронаймачі: ОСОБА_8, ОСОБА_14, ОСОБА_15 Згідно з актом

від 01 березня 2017 року № 3157, складеним обслуговуючою організацією

ТОВ «ЖЕО», в присутності сусідів, підтверджено, що в даній квартирі ніхто не проживає. Оскільки будинок АДРЕСА_2 і спірна квартира належить територіальній громаді м. Вінниці в особі Вінницької міської ради на праві комунальної власності, дії відповідачів порушують права та інтереси позивача щодо володіння та розпорядження належною йому власністю, оскільки позбавляє виконавчий комітет можливості надати вивільнене житло особам, які його потребують. Позивач зазначав, що відповідачі не зверталися до Вінницької міської ради або до ТОВ «ЖЕО» з приводу та причин своєї відсутності з жодними заявами, тому є всі підстави для визнання їх такими, що втратили право на користування житлом.

З урахуванням викладеного, виконавчий комітет Вінницької міської ради просив суд визнати ОСОБА_8, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 особами, що втратили право на користування квартирою АДРЕСА_1 шляхом зняття ОСОБА_8, ОСОБА_14 та ОСОБА_15 з реєстраційного обліку місця проживання за вказаною адресою.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 07 червня 2017 року заяву ВК Вінницької міської ради задоволено. Позовні вимоги в частині втрати право користування житловим приміщенням та зняття з реєстраційного обліку відносно ОСОБА_14, ОСОБА_15 залишено без розгляду.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 09 листопада

2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2017 року, в задоволенні позову виконавчого комітету Вінницької міської ради відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не надано доказів відсутності відповідача у спірній квартирі понад шість місяців. При цьому, суди встановили, що відповідач утримувала квартиру, сплачувала комунальні послуги. Також, у разі задоволення позовних вимог будуть порушенні права відповідача на житло, оскільки спірна квартира є її єдиним житлом.

У січні 2018 року виконавчий комітет Вінницької міської ради подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірна квартира належить до комунальної власності територіальної громади міста та у зв'язку з тим, що відповідач у спірній квартирі не проживала понад 6 місяців, вона є такою, що втратила право користування жилим приміщенням, що встановлено показами свідків та актом складеним комісією ТОВ «ЖЕО».

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

При вирішенні питання чи втратила відповідач право користування жилим приміщенням, слід виходити не лише з факту відсутності, але й встановити причини з яких квартиронаймач відсутній в житлі (стаття 71 ЖК УРСР).

Відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення.

Згідно зі статтею 25 Загальної декларації прав людини «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримки здоров'я й добробуту її самої та її родини».

Невід'ємне право кожної людини на житло закріплено і в інших міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16 грудня 1966 року (стаття 10).

При цьому, як слідує із пункту 1 статті 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 року, право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.

Повага до права людини на житло закріплена також у статті 8 Європейської Конвенції з прав людини і основоположних свобод. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист. Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на державні органи зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справ Powell and Rayner v. the U.K.

від 21 лютого 1990 року). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U. K. від 24 листопада 1986 року) так і наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку в силу вимог статей 10, 60, 212 ЦПК України 2004 року, враховуючи те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів відсутності відповідача у спірній квартирі понад шість місяців та встановлено, що відповідач утримує квартиру, сплачує комунальні послуги, спірна квартира є її єдиним житлом, керуючись статтями 71, 72 ЖК УРСР, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу виконавчого комітету Вінницької міської радизалишити без задоволення.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 09 листопада

2017 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня

2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

В. П.Курило

М. Є.Червинська