Постанова

Іменем України

20 червня 2018 року

м. Київ

справа № 761/29309/16-ц

провадження № 61-22772св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Лесько А.О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 21 листопада 2017 року у складі суддів: Українець Л. Д., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,

ВСТАНОВИВ :

У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання договору дарування недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 24 грудня 2014 року між нею та ОСОБА_5 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бакай А. І. та зареєстрований в реєстрі за № 769.

За цим договором дарувальник передав безоплатно у власність, а обдарований прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1.

Даний договір дарування є недійсним, оскільки, укладаючи його, вона вважала, що відповідач буде її доглядати та утримувати, так як вона є пенсіонером, у силу похилого віку та за станом здоров'я потребує сторонньої допомоги. Фактично вона вважала, що укладає договір довічного утримання.

Однак, після укладення договору дарування від 24 грудня 2014 року відповідач зняла її з реєстрації місця проживання у її квартирі та вселила у Київський пансіонат ветеранів праці, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідач є головою громадської організації «Фонд допомоги ОСОБА_5», спеціалізація якого є підписання договорів довічного утримання, що також зазначено на інтернет-сайті вказаної організації.

Крім того, на момент підписання договору дарування вона була зареєстрована у спірній квартирі та лише 20 січня 2015 року знята з реєстрації і зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2.

Приводом переїхати проживати в Київський пансіонат ветеранів праці було проведення ремонту в її квартирі, а ініціатором виселення з квартири була саме обдаровувана - ОСОБА_5

На момент підписання договору та на момент звернення до суду з позовом квартира АДРЕСА_1 є єдиним місцем її проживання.

24 грудня 2014 року вона у нотаріуса підписала оспорюваний договір, але за домовленістю мав бути підписаний договір довічного утримання із виплатою з боку відповідачки одноразової виплати в розмірі 40 000,00 грн, а також щомісячного грошового перерахування в розмірі 700,00 грн, оплату комунальних послуг та інші види допомоги.

Після підписання договору дарування спірної квартири ОСОБА_5 виплачувала їй щомісячне грошове утримання в розмірі 700,00 грн у своєму офісі за адресою: м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, буд. 68, офіс № 43, однак одноразової допомоги у розмірі 40 000,00 грн вона не отримала.

Наведене свідчить, що вона не мала наміру відчужувати свою квартиру за договором дарування, оскільки розраховувала на отримання від відповідача догляду після укладення договору, що свідчить про її помилкове сприйняття умов договору.

З урахуванням наведеного ОСОБА_4 просила суд визнати недійсним договір дарування квартири від 24 грудня 2014 року, укладений між нею та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу БакайА. І. та зареєстрований в реєстрі за № 769, а також повернути їй у власність квартиру.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 серпня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що жодних заяв та зауважень з боку позивача щодо його укладення як в самому договорі, так і після його укладення з часу поселення її до Пансіону для престарілих матеріали справи не містять. В той же час, помилка в усвідомленні справжньої правової природи підписаного позивачкою договору, що виразилась у незнанні закону чи неправильного його тлумаченні, не може бути підставою для визнання вказаного договору недійсним. Про свій намір укласти в інтересах відповідача саме договір дарування 24 грудня 2014 року позивач зазначила в цей же день у договорі про наміри, що був укладений між нею та ТОВ «Рента-Капітал». Крім того, позивач у власноручно написаній заяві в присутності нотаріуса склала на ім'я відповідача заповіт 15 квітня 2014 року із наміром передати все майно на випадок смерті.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 21 листопада 2017 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 24 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу БакайА. І. та зареєстрований в реєстрі за № 769, недійсним.

Повернуто ОСОБА_4 у власність квартиру АДРЕСА_1.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір у розмірі 3 133, 14 грн.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що метою Центру допомоги соціального захисту пенсіонерів &qunt;ПЕНСІОН&qubo; є допомога при підготовці і підписані договорів довічного утримання. Позивач звернулася до Центру за допомогою, а не з приводу вирішення питання обдарування квартирою ОСОБА_5, відсутність переконливих доказів щодо наміру ОСОБА_4 укласти з ОСОБА_5 договір дарування квартири, дії сторін, що передували укладенню договору дарування, вказують на те, що, звертаючись до Центру допомоги та соціального захисту пенсіонерів «ПЕНСІОН&quпе;, директором якого на момент укладення спірного договору була відповідач ОСОБА_5, та укладаючи з ОСОБА_5 спірний договір дарування квартири від 24 грудня 2014 року, ОСОБА_4 мала на меті укладення саме договору довічного утримання, а не договору дарування квартири.

У листопаді 20017 року ОСОБА_5 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що під час укладання спірного договору дарування від 24 грудня 2014 року сторони визначили та закріпили у договорі всі його істотні умови, положення договору та правові наслідки його укладання нотаріусом сторонам були роз'яснені, договір не укладався під впливом помилки, обману або насильства і не є результатом впливу тяжких обставин для позивача, а отже факт помилки позивача, чи нерозуміння правової природи договору під час укладання договору відсутні. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Натомість рішення апеляційного суду від 21 листопада 2017 року ґрунтується виключно на суб'єктивному вибірковому аналізі доказів, а не їх сукупності, як того вимагає чинне процесуальне законодавство. .

У відзивах на касаційну скаргу представники ОСОБА_4, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, посилаються на те, що Апеляційний суд міста Києва правильно оцінив послідовність доказів, достовірність кожного доказу окремо і взаємний зв'язок в сукупності.

Позивач дійсно звернулася до громадської організації, яка позиціонувала себе, як організація, яка надає допомогу в укладенні договорів довічного утримання, ОСОБА_5 не надала жодного доказу, який би свідчив про те, що позивач звернулася безпосередньо до неї як фізичної особи з метою обдарувати її своєю квартирою.

Сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання цього договору недійсним.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

14 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами установлено, що 24 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бакай А. І. та зареєстрований в реєстрі за № 769. (а. с. 6-7 т. 1)

Згідно з пунктом 1.1 цього договору дарувальник подарувала та передала у власність обдаровуваній, а обдаровувана прийняла у дар від дарувальника квартиру АДРЕСА_1.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

У частині третій статті 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом..

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 61-13652св18, від 03 травня 2018 року у справах № 61-745св17 та № 61-4417цс18.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 є особою похилого віку, на момент укладення спірного договору дарування їй було 68 років (а. с. 8 т. 1).

Відповідно до медичної карти престарілого (інваліда), що оформлюється в будинок-інтернат від 02 вересня 2014 року, ОСОБА_4 потребує сторонньої допомоги (а. с. 106 т. 1)

Матеріалами справи також підтверджено, що квартира АДРЕСА_1 на момент укладення спірного договору дарування була єдиним житлом ОСОБА_4

Заявляючи позовні вимоги про визнання договору дарування квартири недійсним, ОСОБА_4 посилалася на те, що є одинокою, незабезпеченою людиною, яка потребує допомоги, тому з цією метою і звернулася до Центру допомоги та захисту пенсіонерів «ПЕНСІОН», яку очолювала ОСОБА_5.

Відповідно до договору про наміри від 24 грудня 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_10, який на той час був співзасновником разом з ОСОБА_5 Центру допомоги соціального захисту пенсіонерів "ПЕНСІОН&qu L;, ТОВ &q?по;Рента-Капітал&q?у ; в особі директора ОСОБА_10 і позивач зобов'язувались реалізувати намір про укладення договору дарування спірної квартири до 01 червня 2016 року. За цей період ТОВ &q? з;Рента-Капітал&q?в ; мало провести ремонт квартири, укласти з ОСОБА_4 договір безоплатної довічної оренди квартири, надавши їй право довічно мешкати в одній з утворених кімнат квартири. Товариство взяло на себе зобов'язання переселити ОСОБА_4 у геріатричний заклад протягом терміну з дня укладення цього договору і до 01 червня 2016 року.

ОСОБА_4 за цим договором зобов'язана була прийняти послуги у вигляді переїзду в геріатричний заклад за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 137 т. 1).

Крім того, у заяві ОСОБА_11 на ім'я ОСОБА_5 від 25 листопада 2014 року не зазначено ОСОБА_5, як особу, якій вона бажає подарувати свою квартиру. У заяві позивач зазначає, що має намір передати свою квартиру у власність Центру допомоги та соціального захисту пенсіонерів &q?ов;ПЕНСІОН&q?д ;(а. с. 138 т. 1).

У матеріалах справи також наявна заява ОСОБА_5 від 31 травня 2016 року про тимчасовий догляд та утримання, подана на ім'я керівника Київського пансіонату ветеранів праці, згідно якої відповідачем приймається на тимчасове утримання та догляд ОСОБА_4, що зареєстрована та мешкає у Київському пансіонаті ветеранів праці, на строк періоду відпусток - з 07 червня 2016 року до 31 серпня 2016 року. Тимчасове проживання, догляд та утримання ОСОБА_4 буде здійснюватися за адресою: АДРЕСА_1. (а. с. 44 т. 1).

За положеннями частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Суд апеляційної інстанції, урахувавши наведені норми матеріального права, надавши оцінку доказам у їх сукупності, заслухавши покази свідків, дійшов обґрунтованого висновку, що метою діяльності Центру допомоги соціального захисту пенсіонерів &qu:";ПЕНСІОН&quen;, директором якого на момент укладення спірного договору була ОСОБА_5, є допомога при підготовці і підписанні договорів довічного утримання. Позивач звернулася до Центру за допомогою по її утриманню, а не з приводу вирішення питання обдарування квартирою ОСОБА_5, та укладаючи з ОСОБА_5 договір дарування квартири від 24 грудня 2014 року, ОСОБА_4 мала на меті укладення саме договору довічного утримання, а не договору дарування квартири.

Отже, задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_5, що під час укладання спірного договору сторонами додержано вимог статті 203 ЦК України, їх волевиявлення було вільним, позивач розуміла різницю між договором дарування та договором довічного утримання і бажала укласти саме договір дарування, є безпідставними, оскільки встановлені судом обставини справи не спростовані відповідачем, а отже такі доводи не впливають на законність судового рішення.

Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують та фактично стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі

колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргуОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 21 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

С. П. Штелик