Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.05.2019 року у справі №359/278/18

Постанова

Іменем України

20 травня 2020 року

м. Київ

справа № 359/278/18-ц

провадження № 61-7861св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С.,

Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - Бориспільська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації,

відповідач - Бориспільська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1 ,

треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Прокуратури Київської області на рішення Бориспільського міськрайонного суд Київської області від 30 жовтня 2018року у складі судді Журавського В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Ігнатченко Н. В., Кулішенка Ю. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У січні 2018 року Бориспільська місцева прокуратура в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернулася до суду із позовом до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області (далі - Бориспільська РДА), ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними розпоряджень, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що земельна ділянка, кадастровий номер 3220882900:03:002:0233, як і на час прийняття спірних розпоряджень Бориспільської РДА, так і на час звернення до суду накладається на землі водного фонду, а саме: водні поверхні та острови в акваторії Канівського водосховища на річці Дніпро.Таким чином, Бориспільська РДА розпорядилася землями водного фонду та фактично змінила цільове призначення спірної земельної ділянки із земель водного фонду на землі для ведення особистого селянського господарства та надалі для ведення садівництва, зважаючи на те, що не є розпорядником цієї категорії земель, тобто, перевищивши надані їй повноваження.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсними розпорядження Бориспільської РДА від 24 липня 2008 року № 4930, від 24 липня 2008 року № 4927, від 25 липня 2008 року № 5040, від 25 липня 2008 року № 5028 та від 21 квітня 2009 року № 1332; визнати недійсним державний акт від 04 червня 2009 року серії ЯЖ № 919463, яким посвідчено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 3220882900:03:002:0233, площею 7,9858 га на території Головурівської сільської ради Бориспільського району; витребувати на користь держави, в особі Київської обласної державної адміністрації, з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 3220882900:03:002:0233, площею 7,9858 га, на території Головурівської сільської ради Бориспільського району.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2018 року у задоволенні позову прокурора відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відлік строку позовної давності щодо спірних правовідносин необхідно рахувати з 2008 року, тобто з дати прийняття розпоряджень Бориспільської РДА від 24 липня 2008 року № 4930 та від 25 липня 2008 року № 4927, № 5040 та № 5028 на підставі яких Управління земельних ресурсів у Бориспільському районі видало державні акти на право власності на земельні ділянки на ім`я ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . Право прокурора на пред`явлення цього позову виникло у 2008 році, саме у зв`язку з прийняттям спірних розпоряджень Бориспільської РДА. Таким чином, строк позовної давності за цими позовними вимогами сплинув у 2011 році, тоді як керівник Бориспільської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом лише 29 грудня 2017 року, що підтверджується відміткою ПАТ «Укрпошта» на поштовому конверті, в якому позовна заява надійшла до суду. Суд критично сприйняв вказівку прокурора на те, що про порушення вимог земельного законодавства при прийнятті оскаржуваних розпоряджень, органам прокуратури стало відомо у травні 2017 року під час опрацювання документації із землеустрою на спірну земельну ділянку, отриманої від Головного управління Держгеокадастру у Київській області та за результатом опрацювання листа КДП «Київгеоінформатика». Тому, на переконання прокурора, строк пропущено з поважних причин. На підтвердження цієї обставини до матеріалів цивільної справи приєднано супровідний лист Головного управління Держгеокадастру у Київській області від 20 березня 2017 року, який надійшов до Бориспільської місцевої прокуратури 12 травня 2017 року. Якщо вважати, що прокурору стало відомо про порушення вимог земельного законодавства щодо передачі у власність ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 земельних ділянок лише у травні 2017 року, у такому разі трирічний строк позовної давності не є порушеним. З огляду, на це є незрозумілим та необґрунтованим звернення прокурора з клопотанням про поновлення строку позовної давності. Ця обставина дає підстави зробити висновок, що клопотання про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності та поновлення такого строку зумовлене визнанням прокурором тієї обставини, що строк звернення до суду все ж таки пропущено. На підтвердження зазначеного, представником відповідача надано копію протоколу виїмки від 15 квітня 2011 року, складеного старшим оперуповноваженим Бориспільського МРВ Управління СБ України в Київській області Пруткіним Д. Є. , за змістом якого, ще 15 квітня 2011 року під час проведення слідчої дії вилучені розпорядження Бориспільської РДА від 24 липня 2008 року № 4924-4930, від 25 липня 2008 року № 5024-5041, а тому доводи прокурора про те, що йому не було відомо про оскаржувані розпорядження, є непереконливими та необґрунтованими.

Відчуження спірної земельної ділянки відбулось на підставі розпорядження органу державної влади, в особі Бориспільської РДА. При цьому підготовка цього розпорядження, виготовлення відповідної технічної документації, затвердження її, реєстрація права власності на землю відбувалась за участю інших державних органів, які мали повноваження контролю та виявлення порушень при здійсненні Бориспільською РДА повноважень власника землі. Зокрема, Управління земельних ресурсів у Бориспільському районі надавало свої висновки при виготовленні технічної документації на спірну земельну ділянку. Тобто державі, в особі утворених нею органів, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було і об`єктивно могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення цього порушення. Зокрема, спірні розпорядження отримали позитивні висновки державної землевпорядної експертизи відповідно від 03 липня 2008 року № 4-545е, № 4-516е, від 09 липня 2008 року № 4-583е, № 4-577е. Разом із тим ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов`язків щодо усунення цих порушень протягом строку позовної давності, а тому право держави, як власника землі не підлягає судовому захисту.

Прокурором не обґрунтовано пріоритету суспільного інтересу щодо необхідності витребування спірної земельної ділянки з володіння ОСОБА_1 на користь держави порівняно з правом ОСОБА_1 на володіння своїм майном, а також порівняно з гарантіями цій особі державою правової визначеності та остаточності рішень щодо її прав, прийнятих органами державної влади і органами місцевого самоврядування.

Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що право прокурора на пред`явлення позову виникло у 2008 році саме у зв`язку з прийняттям оскаржуваних розпоряджень Бориспільської РДА. Отже, строк позовної давності за позовними вимогами сплинув у 2011 році. Проте, керівник Бориспільської місцевої прокуратури звернувся до суду з позовом лише 29 грудня 2017 року.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У квітні 2019 року Прокуратура Київської області подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що земельним та водним законодавством визначено лише один випадок можливого безоплатного отримання у власність громадянами земель водного фонду (частина друга статті 59 ЗК України), що свідчить про імперативну обмеженість земель цієї категорії у цивільному обороті у зв`язку з їх суспільно-корисним призначенням та особливістю завдань, які вони виконують. Законодавством України взагалі не передбачено можливості відведення земель водного фонду у приватну власність для ведення особистого селянського господарства. Навпаки, на цих землях загалом заборонено їх розорювання, садівництво, городництво та встановлено особливий режим господарської діяльності. Київській обласній державній адміністрації стало відомо про виявлені порушення лише з моменту пред`явлення прокурором позову і відкриття провадження у справі, оскільки цей позов ініційовано безпосередньо прокурором, тому що Київська обласна державна адміністрація цього часу жодних заходів представницького характеру щодо захисту інтересів держави та повернення незаконно переданої земельної ділянки водного фонду не вживала, у тому числі і через відсутність законодавчої можливості самостійного встановлення факту порушення інтересів держави (правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 06 червня 2018 року у справі № 372/1387/13), у зв`язку із чим, вказане у позові порушення вимог законодавства залишається неусунутим. Більше того, судами також проігноровано правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц про те, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про неможливість виникнення приватного власника (а отже, і володільця). Відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню та ухваленню нового рішення про часткове задоволення позову.

Обставини встановлені судами

Розпорядженням Бориспільської РДА від 24 липня 2008 року № 4930 та № 4927 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_4 земельних ділянок площею відповідно 2,00 га та 1,9953 га ріллі на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області для ведення особистого селянського господарства.

Розпорядженням Бориспільської РДА від 25 липня 2008 року № 5040 та № 5028 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_5 земельних ділянок площею по 1,9954 га ріллі кожному на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області для ведення особистого селянського господарства.

На підставі вказаних розпоряджень Управлінням земельних ресурсів у Бориспільському районі видані державні акти на право власності на земельні ділянки: ОСОБА_2 серії ЯЖ № 680792 на земельну ділянку площею 2,0000 га, кадастровий номер 3220882900:03:002:0199, яка знаходиться в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району; ОСОБА_3 серії ЯЖ № 680808 на земельну ділянку площею 1,9954 га, кадастровий номер 3220882900:03:002:0213, яка знаходиться в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району; ОСОБА_4 серії ЯЖ № 680807 на земельну ділянку площею 1,9953 га, кадастровий номер 3220882900:03:002:0219, яка знаходиться в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району; ОСОБА_5 серії ЯЖ № 680793 на земельну ділянку площею 1,9954 га, кадастровий номер 3220882900:03:002:0214, яка знаходиться в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району.

На підставі договорів купівлі-продажу від 26 грудня 2008 року №№ 4707, 4711, 4715, 4703 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відчужили належні їм на праві приватної власності земельні ділянки на користь ОСОБА_1 .

У зв`язку з цим, ОСОБА_1 отримав державний акт серії ПЛ № 233444, виданий 24 лютого 2009 року Управлінням земельних ресурсів у Бориспільському районі, на право власності на земельну ділянку площею 7,9858 га, кадастровий номер 3220882900:03:002:0233, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Головурівської сільської ради Бориспільського району.

Розпорядженням голови Бориспільської РДА від 21 квітня 2009 року № 1332 змінено цільове використання земельних ділянок площею 11,9858 га на території Головурівської сільської ради Бориспільського району, які знаходяться у власності ОСОБА_1 на підставі державних актів на право власності на земельні ділянки, з ведення особистого селянського господарства на ведення садівництва.

Відповідно до листа КДП «Київгеоінформатика» від 04 серпня 2017 року № 01-01/445 та схеми накладення земельних ділянок на землі водного фонду в межах Бориспільського району Київської області, станом на 2016 рік земельна ділянка, кадастровий номер 3220882900:03:002:0233, повністю накладається на землі водного фонду, а саме на водну поверхню та острови акваторії Канівського водосховища на річці Дніпро.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що право прокурора на пред`явлення позову виникло у 2008 році саме у зв`язку з прийняттям спірних розпоряджень Бориспільської РДА, а отже, строк позовної давності за позовними вимогами сплинув у 2011 році. Проте керівник Бориспільської місцевої прокуратури звернувся до суду з цим позовом лише 29 грудня 2017 року.

Разом з тим Верховний Суд не погоджується з такими висновком суду апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Щодо правового статусу земельної ділянки

Згідно зі статтями 19 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК Українипроводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК Українипорушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК Українита статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК Українипередбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера,водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК Українита статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водоймів уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.

Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 05 листопада 2004 року № 434(далі - Порядок), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об`єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.

Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Установивши, що земельні ділянки, які передані розпорядженнями Бориспільської РДА у власність громадян, є землями водного фонду, щодо яких установлено спеціальний правовий режим - обмеження в обороті (статті 20, 21, 60, 61 ЗК України та статті 88, 89 ВК України), суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про незаконність таких розпоряджень. ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 незаконно отримали у приватну власність земельні ділянки водного фонду, які накладаються на землі водного фонду, а саме: водну поверхню та острови акваторії Канівського водосховища на річці Дніпро.

Бориспільська РДА, заперечуючи проти позову прокурора, не надала жодного доказу про те, що земельні ділянки не віднесені до земель водного фонду.

Судові рішення, мотивовані тим, що позовні вимоги прокурора є доведеними, проте при зверненні до суду ним пропущено строк позовної давності, про застосування наслідків спливу якого просила Бориспільська РДА, що є підставою для відмови в позові.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Оцінка аргументів та висновків судів про наявність підстав для застосування строку позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Для цілей застосування частини третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Щодо суті вимог прокурора

Прокурор у цій справі 29 грудня 2017 року заявив три вимоги:

- визнати недійсними розпорядження Бориспільської РДА від 24 липня 2008 року № 4930, від 24 липня 2008 року № 4927, від 25 липня 2008 року № 5040, від 25 липня 2008 року № 5028 та від 21 квітня 2009 року № 1332;

- визнати недійсним державний акт від 04 червня 2009 року серії ЯЖ № 919463, яким посвідчено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 3220882900:03:002:0233, площею 7,9858 га на території Головурівської сільської ради Бориспільського району;

- витребувати на користь держави, в особі Київської обласної державної адміністрації, з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер 3220882900:03:002:0233, площею 7,9858 га, на території Головурівської сільської ради Бориспільського району.

Отже, перша вимога звернута до Бориспільської РДА, яка прийняла оскаржувані розпорядження, а дві інші вимоги - до ОСОБА_1 .

З огляду на те, що землі під водною поверхнею та острови в акваторії Канівського водосховища взагалі не підлягають передачі у приватну власність фізичним особам, з урахуванням їх особливого правового режиму, оскаржувані розпорядження Бориспільської РДА від 24 липня 2008 року № 4930, від 24 липня 2008 року № 4927, від 25 липня 2008 року № 5040, від 25 липня 2008 року № 5028 та від 21 квітня 2009 року № 1332 про передачу у власність ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 земельних ділянок загальною площею по 2,00 га кожному для ведення особистого селянського господарства, не є підставою вибуття земельних ділянок із власності держави, оскільки законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у частині третій статті 83 і в частині другій статті 59 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку водного фонду, що не є замкненою природною водоймою загальною площею до 3 гектарів.

Таким чином, Верховний Суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення вимог про визнання недійсними розпоряджень Бориспільської РДА від 24 липня 2008 року № 4930, від 24 липня 2008 року № 4927, від 25 липня 2008 року № 5040, від 25 липня 2008 року № 5028 та від 21 квітня 2009 року № 1332. При цьому позивачем не пропущений строк давності для звернення до суду із цим позовом, оскільки про порушення вимог земельного законодавства при прийнятті оскаржуваних розпоряджень, органам прокуратури стало відомо у травні 2017 року під час опрацювання документації із землеустрою на спірну земельну ділянку, отриманої від Головного управління Держгеокадастру у Київській області та за результатом опрацювання листа КДП «Київгеоінформатика».

Відомостей про те, що спірні земельні ділянки є землями водного фонду та розташовані у межах прибережної захисної смуги з тексту розпоряджень Бориспільської РДАне вбачається. Дізнатися про незаконність передачі землі у приватну власність прокурор міг лише внаслідок витребування та ретельного дослідження всієї землевпорядної документації, перевірки дійсного розташування земельних ділянок на місцевості з залученням спеціалістів землевпорядних організацій, отримання від них додаткових відомостей тощо.

Отже, звернувшись з позовом в інтересах держави у січні 2018 року, прокурор діяв в межах позовної давності, встановленої статтею 257 ЦК.

З урахуванням наведеного, оскаржувані рішення судів у частині вирішення вимог про визнання недійсним вказаних вище розпоряджень Бориспільської РДА підлягають скасуванню, з ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення позову.

Про визнання недійсним державного акта

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК Українигромадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальноївласності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу (частина друга статті 116 ЗК України).

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають із моменту державної реєстрації цих прав(частина перша статті 125 ЗК України)

Відповідно до частини першої статті 126 ЗК Україниу редакції, чинній на час видання державного акта, право власності на земельну ділянку посвідчується державним актом (у редакції, чинній з 01 травня 2009 року до 01 січня 2013 року - державним актом, крім випадків, визначених частиною другою цієї статті; а у редакції, чинній з 01 січня 2013 року, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Державний акт на право власності на земельну ділянку та державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Кабінету Міністрів України, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року № 43.

Отже, підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку.

Разом з тим, оскільки оскаржуваний прокурором державний акт від 04 червня 2009 року серії ЯЖ № 919463, яким посвідчено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 3220882900:03:002:0233, площею 7,9858 га, виданий не на підставі оскаржуваних прокурором розпоряджень Бориспільської РДА, Верховний Суд вважає за можливе визнати цей акт недійсним.

При цьому суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для застосування строку позовної давності до вимог про визнання недійсним державного акта від 04 червня 2009 року серії ЯЖ № 919463, яким посвідчено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 3220882900:03:002:0233, площею 7,9858 га на території Головурівської сільської ради Бориспільського району, оскільки ОСОБА_1 не подавав заяви про застосування строку позовної давності.

Суд апеляційної інстанції, переглядав справу у березні 2019 року, тобто вже після того, як Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 14-208цс18 сформулювала висновки про правильне застосування норм матеріального права про позовну давність, проте залишив рішення суду першої інстанції без змін в супереч положенням частини 4 статті 263 ЦПК України, не врахувавши висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.

Щодо вимог позивача про витребовування на користь держави земельної ділянки

За змістом статей 15і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (див. пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України. Глава 29 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).

Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним вказаною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом (див. пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України(висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України(перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує провідносини та правопорушення.

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК Українита ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов про повернення земельної ділянки, який може бути пред`явленим упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду і на вказану вимогу не поширюється строк позовної давності.

Проте, у цій справі, прокурором заявлено вимогу про витребовування земельної ділянки в порядку віндикації з посиланням як на правову підставу на такої вимоги на статтю 388 ЦК України, тому у цій справі вимога про витребовування земельної ділянки не підлягає задоволенню.

Відмова у задоволенні віндикаційного позову не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки водного фонду.

Щодо дотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірною земельною ділянкою

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених закономі загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із закономі з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що вона належить до земель водного фонду, а саме до акваторії Канівського водосховища.

Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (абзац перший пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (частина перша статті 87 ВК України).

Отже, таке використання земельних ділянок водного фонду, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

З огляду на це законобмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком визначених цілей.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

У спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц).

З огляду на характер спірних правовідносин, установлені судами обставини та застосовані юридичні норми, немає невідповідності заходу втручання держави у право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. У справі, рішення в якій переглядаються, суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки, яка знаходиться під водною поверхнею а також є островами в акваторії Канівського водосховища, спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, та їх передання у власність.

Заволодіння приватними особами ділянками водного фонду всупереч чинному законодавству, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, непогіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Верховний Суд, переглядаючи справу, вважає, що висновки судів про те, що прокурором не обґрунтовано пріоритету суспільного інтересу щодо необхідності витребування спірної земельної ділянки з володіння ОСОБА_1 на користь держави порівняно з правом ОСОБА_1 на володіння своїм майном, а також порівняно з гарантіями цій особі державою правової визначеності та остаточності рішень щодо її прав, прийнятих органами державної влади і органами місцевого самоврядування, є безпідставними та необґрунтованими, оскільки у матеріалах справи відсутні будь-які заяви чи пояснення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про порушення приписів статті 1 Першого протоколу до Конвенції щодо права на мирне володіння майном.

При цьому в силу об`єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, розташованої на під водною поверхнею та на островах акваторії Канівського водосховища на річці Дніпро, як ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , так і ОСОБА_1 не могли не знати про фактичне місцезнаходження цієї ділянки. Проявивши розумну обачність, ознайомившись зі змістом земельного та водоохоронного законодавства і за необхідності, отримавши правову допомогу перед набуттям у власність цієї ділянки, відповідач та треті особи у цій справі могли і повинні були знати про те, що зазначена ділянка належить до земель водного фонду (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц). Тому немає жодних підстав вважати, що ці відповідачі не могли співвіднести чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.

Верховний Суд також звертає увагу на те, що ситуації, в яких опинилися ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 та заявник у справах «Кривенький проти України» є відмінними.

Так, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 за законом не могли набути у приватну власність спірну земельну ділянку, розташовану на під водною поверхнею та на островах акваторії Канівського водосховища на річці Дніпро, про що вони могли та мали дізнатися перед таким набуттям, щонайменше, співвіднісши чіткі законодавчі заборони з конкретним об`єктом на місцевості.

На відміну від ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 заявник у справі «Кривенький проти України» мав право отримати у приватну власність земельну ділянку, якою володів з 1997 року, і оформив це право у 2003 році. Жодних законодавчих обмежень на набуття вказаної ділянки у приватну власність не було. Національний суд визнав недійсним право власності заявника на підставі того, що у день видання розпорядження про виділення заявникові відповідної ділянки її надали третій особі (§ 43); земельна ділянка була вилучена у заявника на підставі постанови Верховної Ради України щодо розширення ділянки під кар`єр з видобутку каолінів (§ 44). Оскільки заявник отримав і володів земельною ділянкою відповідно до дійсного сертифікату та добросовісно (сплачував податок на землю та обробляв її з 1997 року як власник частки на земельній ділянці, яка належала колективному сільськогосподарському підприємству, а в 2003 році належно оформив право власності), ЄСПЛ дійшов висновку, що вилучення цієї ділянки у 2006 році без виплати компенсації чи іншого виду належного відшкодування є достатнім для висновку про непропорційний тягар, покладений на заявника в результаті позбавлення його земельної ділянки (§ 46). Тому ЄСПЛ визнав порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та зобов`язав державу сплатити заявнику 10 000 євро як відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

З огляду на вказане обґрунтованим є довід касаційної скарги прокурора про те, що у суду відсутні підстави для застосування у цій справі висновки ЄСПЛ, сформульовані у вказаному судовому рішенні.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на порушення норм матеріального права, та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з ОСОБА_1 на користь Прокуратури Київської області підлягають стягненню судові витрати за подання позовної заяви у розмірі 1 600,00 грн, апеляційної скарги у розмірі 2 400,00 грн та касаційної скарги у розмірі 3 200,00 грн.

З Бориспільської РДА на користь Прокуратури Київської області підлягають стягненню судові витрати за подання позовної заяви у розмірі 1 600,00 грн, апеляційної скарги у розмірі 2 400,00 грн та касаційної скарги у розмірі 3 200,00 грн.

Керуючись статтями 141, 406, 409, 411, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Прокуратури Київської областізадовольнити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними розпоряджень, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння задовольнити частково.

Визнати недійсними розпорядження Бориспільської районної державної адміністрації Київської області:

- від 24 липня 2008 року № 4930 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області»;

- від 24 липня 2008 року № 4927 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_4 для ведення особистого селянського господарства на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області»;

- від 25 липня 2008 року № 5040 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області»;

- від 25 липня 2008 року № 5028 Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_5 для ведення особистого селянського господарства на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області»;

- від 21 квітня 2009 року № 1332 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання державних актів на право власності на земельні ділянки цільове використання яких змінюється з ведення особистого селянського господарства на ведення садівництва ОСОБА_1 на території Головурівської сільської ради Бориспільської району Київської області .

Визнати недійсним державний акт від 04 червня 2009 року серії ЯЖ № 919463, яким посвідчено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий номер 3220882900:03:002:0233, площею 7,9858 га на території Головурівської сільської ради Бориспільського району.

У задоволенні іншої частини позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Прокуратури Київської області судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1 600,00 грн, апеляційної скарги у розмірі 2 400,00 грн та касаційної скарги у розмірі 3 200,00 грн.

Стягнути з Бориспільської районної державної адміністрації Київської області на користь Прокуратури Київської області судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1 600,00 грн, апеляційної скарги у розмірі 2 400,00 грн та касаційної скарги у розмірі 3 200,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко