Історія справи

Постанова КЦС ВП від 02.04.2019 року у справі №487/678/17

Постанова

Іменем України

20 лютого 2019 року

місто Київ

справа № 487/678/17

провадження № 61-12245св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Мультіплекс Діджитал»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2017 року у складі колегії суддів: Кушнірової Т. Б., Базовкіної Т. М., Шаманської Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мультіплекс Діджитал»

(далі - ТОВ «Мультіплекс Діджитал», Товариство) про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також відшкодування моральної шкоди.

Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначив, що з 29 червня 2012 року працював на посаді менеджера з реклами у ТОВ «Мультіплекс Діджитал».

09 липня 2015 року був увільнений від роботи у зв'язку із призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період, а в подальшому припинив трудові відносини з відповідачем за угодою сторін. З часу звільнення відповідач не виплатив йому заробітну плату за грудень 2015 року.

Посилаючись на наведене, позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд стягнути з відповідача заборгованість із заробітної плати у розмірі 4 236, 83 грн, компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, розмір якої становить 69, 91 грн, а також середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, який за період з 30 вересня 2016 року до лютого 2017 року становив 21 184, 15 грн. Крім того, позивачу завдана моральна шкода, розмір відшкодування якої він визначив у 10 000, 00 грн та просив стягнути з відповідача.

Стислий виклад заперечень відповідача

Представник відповідача проти позову заперечував, просив відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 березня 2017 року позов задоволено частково. Судом стягнуто із ТОВ «Мультіплекс Діджитал» на користь ОСОБА_3 компенсацію середнього заробітку за час призову на військову службу під час мобілізації у розмірі 4 236, 83 грн та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 18 400, 00 грн. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що при звільненні 30 вересня 2016 року з позивачем не здійснено остаточного розрахунку, а тому обґрунтованими є вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, оскільки роботодавець не довів відсутності в цьому своєї вини: неможливість провести належну виплату за рахунок власних коштів.

У задоволенні позовних вимог про стягнення компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати суд відмовив за безпідставністю таких вимог, оскільки відповідно до положень Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, компенсація з бюджету середнього заробітку не передбачена як вид грошового доходу, порушення терміну виплати якого тягне компенсацію частини її втрати. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд виходив з недоведеності факту завдання невиплатою компенсації моральних страждань, втрату від цього нормальних життєвих зв'язків, необхідністю для нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасовано, в цій частині ухвалено нове рішення. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ТОВ «Мультіплекс Діджитал» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовлено. Рішення суду в частині стягнення судового збору змінено. Стягнуто із ТОВ «Мультіплекс Діджитал» на користь держави 42, 36 грн судового збору. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не відповідає вимогам статті 117 КЗпП України.

Товариством з метою забезпечення своєчасної виплати ОСОБА_3 компенсації з бюджету середнього заробітку в сумі 4 236, 83 грн подано за грудень 2015 року звіт. Втім, на час звільнення позивача бюджетні кошти підприємством одержані не були. 26 серпня 2016 року Товариством на адресу Управління праці та соціального захисту населення Печерської районної в місті Києві державної адміністрації (далі - Управління), який є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, направлено лист з проханням повідомити строки спрямування компенсації з бюджету середнього заробітку. Згідно з повідомленням Управління від 31 січня 2016 року, Законом України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» не визначено бюджетну програму на виплату підприємствам компенсації середнього заробітку, тому Управління не має правових підстав здійснити виплату ТОВ «Мультіплекс Діджитал» компенсації з бюджету середнього заробітку. Оцінюючи наявні у справі докази в сукупності, апеляційний суд дійшов висновку, що порушення вимог статті 116 КЗпП України щодо невиплати позивачеві компенсації з бюджету середнього заробітку у день звільнення не пов'язано із наявністю вини в діях підприємства, а викликано обставинами, які об'єктивно вплинули на строки розрахунків із звільненим працівником.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_3, не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, у червні 2017 року звернувся із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, в якій просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, допустив порушення норм процесуального права. Заявник зазначає, що після набрання чинності рішенням апеляційного суду роботодавець виплатив йому компенсацію середнього заробітку у розмірі 4 236, 83 грн. Трудовим законодавством визначений порядок виплати сум при звільненні працівника, при цьому законом не заборонено виплатити власні кошти підприємства, тим самим виконати всі зобов'язання перед працівниками, а потім отримувати відповідні суми компенсації від держави. На переконання заявника, апеляційний суд не вивчив обставини справи, що стало причиною помилкового рішення, оскільки компенсації підлягають грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема заробітна плата.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ТОВ «Мультіплекс Діджитал» подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило, що апеляційним судом повно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а норми матеріального права правильно застосовані, норми процесуального права не порушені.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2017 року у справі відкрито касаційне провадження; ухвалою від 11 жовтня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у березні 2018 року.

Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 з 29 червня 2012 року працював у ТОВ «Мультіплекс Діджитал» на посаді менеджера з реклами.

Відповідно до наказу військового комісара Заводського районного військового комісара Миколаївської області від 09 липня 2015 року № 174 ОСОБА_3 був призваний на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

У зв'язку з цим, наказом керівника Миколаївської СП ТОВ «Мультіплекс Діджитал» від 09 липня 2015 року № МСП 09/07-2 ОСОБА_3 увільнений від роботи з 09 липня 2015 року із збереженням на час призову місця роботи і компенсацією із державного бюджету середнього заробітку.

Згідно з наказом керівника СП ТОВ «Мультіплекс Діджитал» від 14 січня 2016 року № МСП 14/01-3 ОСОБА_3 припинив трудові відносини із зазначеним підприємством.

Обґрунтовуючи вимоги позову, ОСОБА_3 посилався на те, що за час перебування на строковій військовій службі у зв'язку з призовом в особливий період, підприємство йому не виплатило компенсацію середнього заробітку за грудень 2015 року у розмірі 4 236, 83 грн.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд виходить з їх системного аналізу.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Відповідно до пункту 3 статті 36 КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача) підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Щодо середнього заробітку за час призову на військову службу під час мобілізації

Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Із змісту наведеної норми трудового законодавства встановлено, що для вирішення питання про наявність прав та гарантій, передбачених нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про оборону України», Законом України

«Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України

«Про військовий обов'язок та військову службу», Законом України

«Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами.

За змістом статті 3 Закону України «Про оборону України» підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу (стаття 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»).

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені статтею 19 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

Згідно з частиною другої статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

У листі Міноборони від 20 жовтня 2016 року № 316/1/906 «Щодо дії особливого періоду» та у постанові Вищого адміністративного суду України від 16 лютого 2015 року у справі № 800/582/14, виходячи із системного аналізу норм Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», зазначено, що закінчення періоду мобілізації не є підставою для припинення особливого періоду.

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Відповідно до примітки до статті 4 Закону України «Про Раду Національної безпеки та оборони України» кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні.

Судами встановлено, що позивач уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України після 02 березня 2014 року, строком на три роки.

Зі змісту частини третьої статті 119 КЗпП України поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме: під час мобілізації, на особливий період.

Рішення про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

У справі, що переглядається, ОСОБА_3 09 липня 2015 року був увільнений від роботи у зв'язку із призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період, а з 14 січня 2016 року між сторонами припинилися трудові правовідносини за угодою сторін.

Таким чином, у період з 09 липня 2015 року до 14 січня 2016 року на ОСОБА_3 розповсюджувалися гарантії, встановлені трудовим законодавством щодо збереження місця роботи, посади і компенсації із бюджету середнього заробітку на підприємстві, у зв'язку із призовом під час мобілізації, на особливий період, що загрожує національній безпеці.

Судами встановлено, що згідно з довідкою ТОВ «Мультіплекс Діджитал»

від 14 січня 2016 року цим підприємством не виплачена позивачу компенсація середнього заробітку за час його перебування на військовій службі за грудень 2015 року у розмірі 4 236, 83 грн.

Верховний Суд погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість вимог позову в частині стягнення з ТОВ «Мультіплекс Діджитал» на користь ОСОБА_3 середнього заробітку у розмірі 4 236, 83 грн, що відповідає гарантіям, декларованим працівникам, призваним на військову службу під час мобілізації.

Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку

Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці».

Стаття 2 Закону України «Про оплату праці» у свою чергу визначає таку структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій; інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Аналіз зазначених норм свідчить, що усі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.

Законом прямо покладається на підприємство, установу, організацію, які є роботодавцями, обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити усі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1626цс17, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Тобто для звільнення роботодавця від юридичної відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України, за затримку розрахунку із працівником при звільненні повинні існувати об'єктивні обставини відсутності у цьому вини роботодавця, тягар доведення якої покладається законодавцем на нього.

Верховний Суд дійшов переконання, що висновок апеляційного суду про відсутність вини ТОВ «Мультіплекс Діджитал» у невиплаті ОСОБА_3 середнього заробітку за час призову на військову службу під час мобілізації є помилковим з огляду на таке.

У пунктах 1, 2, 3 Порядку виплати компенсації підприємствам, установам, організаціям у межах середнього заробітку працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, а також працівникам, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 105 (далі - Порядок виплати компенсації № 105), визначено, що компенсація середнього заробітку виплачується підприємством за рахунок і в межах асигнувань, передбачених у державному бюджеті за спеціальною програмою. Головним розпорядником бюджетних коштів та відповідальним виконавцем бюджетної програми є Мінсоцполітики. Бюджетні кошти спрямовуються підприємствам, установам, організаціям на компенсацію витрат на виплату середнього заробітку працівникам, які працювали на таких підприємствах, в установах, організаціях на час призову на військову службу.

За змістом пунктів 4, 6 Порядку виплати компенсації № 105 для отримання компенсації з бюджету середнього заробітку підприємства, установи та організації подають щомісяця до 15 числа органові соціального захисту населення звіти про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам за формою згідно з додатком 1, погоджені районним (міським) військовим комісаріатом або військовою частиною, що здійснювали призов працівників на військову службу, в частині підтвердження призову та проходження військової служби, для подання до 19 числа структурному підрозділу соціального захисту населення копій зазначених звітів, а також зведеного звіту про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам за формою згідно з додатком 2. Виплата компенсації проводиться підприємствами, установами, організаціями у строки, визначені статтею 115 КЗпП України.

Із системного аналізу наведених пунктів Порядку виплати компенсації № 105 випливає, що виплата компенсації середнього заробітку працівникам, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період здійснюється роботодавцем у строки, визначені статтею 115 КЗпП України. При цьому отримання працівником такої компенсації не пов'язується із моментом її отримання роботодавцем з державного бюджету.

Отриманню роботодавцем відшкодування понесених витрат на виплату працівникам згаданих компенсацій передує подання ним органові соціального захисту населення відповідних звітів про фактичні витрати на виплату компенсації з бюджету середнього заробітку працівникам.

Враховуючи зазначене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що ТОВ «Мультіплекс Діджитал» протиправно не здійснив своєчасної виплати ОСОБА_3 середнього заробітку за час призову на військову службу під час мобілізації, а отже апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яке відповідало вимогам закону.

Таким чином, апеляційний суд безпідставно здійснив перерозподіл судових витрат згідно із правилами статті 88 ЦПК України 2004 року.

Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

За правилом частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Верховний Суд встановив, що апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яке відповідало вимогам закону, та відповідно безпідставно змінив суму стягнутого судового збору, а отже рішення суду апеляційної інстанції в цій частині підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2017 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також у частині стягнення судового збору скасувати, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 березня 2017 року в цій частині залишити в силі.

В іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С.О.Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик