Постанова

Іменем України

19 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 544/174/17

провадження № 61-21724св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач), Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 16 березня 2017 року у складі судді: Сайко О. О., та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 16 травня 2017 року у складі суддів: Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В., Кривчун Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2017 року ОСОБА_2 звернувся з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 31 травня 2016 року ОСОБА_3 позичив у нього 24 000 грн, на підтвердження чого надав розписку. Відповідно до розписки відповідач зобов'язувався повернути борг у строк до 01 листопада 2016 року. У визначений строк відповідач коштів не повернув.

Позивач просив стягнути з ОСОБА_3 на свою користь суму боргу із урахуванням встановленого індексу інфляції в сумі 24 912 грн, та три 3 % річних в розмірі 211,05 грн, а всього 25 123,05 грн.

Рішенням Пирятинського районного суду Полтавської області від 16 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 16 травня 2017 року, позов задоволено. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення у сумі 24 912 грн та 208,52 грн в рахунок трьох процентів річних, а всього стягнуто 25 120,52 грн, а також стягнуто 640 грн витрат по сплаті судового збору.

Рішення судів мотивовані тим, що відповідач не виконав свої зобов'язання за договором позики. В наданих відповідачем розписок про повернення позивачу боргу, відсутні посилання на те, якого саме зобов'язання і яких сторін у зобов'язанні стосуються ці розписки. Крім того, у розписках зазначені суми повернення в доларах та в гривнях, тоді як договір позики між сторонами було укладено в грошовій одиниці - гривні. Тому надані відповідачем розписки про повернення позивачу коштів не є доказом повернення ОСОБА_2 коштів за розпискою від 31 травня 2016 року. Наявність боргового документа у позивача не підтверджує виконання відповідачем свого обов'язку повернути борг.

У червні 2017 року ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій просить оскаржені рішення скасувати та постановити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. При цьому посилається на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач виконав всі свої зобов'язання перед позивачем і повернув кошти і це підтверджується розписками. Вважає розписки належним доказом повернення позики, незважаючи на відмінності валюти в розписці від 31 травня 2016 року та наданих ним розписках.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 14 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 08 листопада 2017 року справа призначена до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справу передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

У статті 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Такий же висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини другої статті 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Тобто кредитор має виконати свій обов'язок з повернення боргового документа, або видачі розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання.

Зміст розписки про одержання виконання у статті 545 ЦК України не встановлений, але, для забезпечення визначеності у відносинах суб'єктів логічним видається вказувати в ній, зокрема: підставу виникнення зобов'язання (наприклад, номер та дату укладення договору); ім'я (найменування) кредитора та боржника; суб'єктів, які здійснили виконання (боржник або інша особа) та які прийняли виконання (кредитор або управомочена ним особа); зміст зобов'язання (наприклад, сплата грошових коштів); дату або момент виконання зобов'язання; місце виконання зобов'язання; обсяг виконання (повний або частковий); місце знаходження (проживання) кредитора та боржника. дату і місце складення розписки.

У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.

У контексті презумпції належності виконання обов'язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов'язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов'язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов'язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов'язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов'язання, перерахованих у коментованій статті. Це пов'язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов'язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов'язку.

Суди встановили, що відповідно до письмової розписки від 31 травня 2016 року ОСОБА_3 позичив у ОСОБА_2 24 000 грн та зобов'язався повернути борг до 01 листопада 2016 року. Надані відповідачем розписки не містять даних, які б вказували, що вони стосуються позики переданої згідно розписки від 31 травня 2016 року, а тому не можуть бути визнані належними доказами виконання відповідачем своїх зобов'язань.

Суди встановили, що розписка від 31 травня 2016 року підтверджує не лише укладення договору позики, а й отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 грошових коштів з зобов'язанням повернути їх. ОСОБА_3 порушив умови договору позики і не повернув отриману грошову суму, а тому суди зробили правильний висновок про задоволення позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржені судові рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Пирятинського районного суду Полтавської області від 16 березня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 16 травня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. М. Коротун

В. І. Крат

В. П. Курило