Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.06.2020 року у справі №310/9642/18

Постанова

Іменем України

04 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 310/9642/18

провадження № 61-9119св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., Хопти С.

Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 січня 2020 року у складі судді Богомолової Л. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 19 травня 2020 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання правочину удаваним та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 01 жовтня 2014 він уклав з ОСОБА_2 договір дарування 2/5 часток житлового будинку АДРЕСА_1.

Зазначав, що вказаний правочин не відповідав фактичним відносинам, що склались між сторонами договору, оскільки житло він придбав на відплатній основі, сплативши ОСОБА_2 15 000 доларів США, що підтверджується відповідною розпискою.

На прохання ОСОБА_2 з метою зменшення його фінансових витрат, уникнення отримання відмови іншого співвласника від переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності в нотаріальній конторі вони оформили договір дарування, а не купівлі-продажу. При цьому укладення договору дарування було саме за вимогою ОСОБА_2, який наполягав на його укладенні з метою понесення менших фінансових витрат за проведення відчуження нерухомого майна.

Посилався на те, що 19 вересня 2014 року між ОСОБА_3 (виконавець) та ОСОБА_2 (продавець) з одного боку та ним (покупцем) з другого боку укладено договір про наміри купівлі-продажу.

Пунктом 2.1 вказаного договору передбачено, що продавець має намір продати, а покупець купити наступний об'єкт нерухомості, а саме частину будинку за адресою: АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_2, за 210 000 грн, що становить 15 000 доларів США.

На підставі пункту 5.1 вищевказаного договору він в момент його підписання передав продавцю завдаток, включений у вартість об'єкта нерухомості, у розмірі 3
000 грн, що становить 200 доларів США.

Вказаний договір підписаний ним та ріелтором ОСОБА_3, який підписав договір також і замість ОСОБА_2, якому відповідно до договору він передав завдаток в сумі 200 доларів США за частину будинку за адресою: АДРЕСА_1, який належить відповідачу, в якості авансу, який призначався як частина оплати за договором купівлі-продажу вказаного нерухомого майна, та його посвідчення мало відбутися не пізніше 29 вересня 2014 року.

Після нотаріального оформлення договору він разом зі своєю сім'єю переїхав до будинку та розпочав проводити в ньому ремонт, але у липні 2015 року прокурор в інтересах малолітньої ОСОБА_4, - спадкоємця колишнього власника спірного житла, пред'явив до нього позов про витребування на підставі статті 387 ЦК України майна із чужого незаконного володіння, який рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 травня 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області від 17 липня 2018 року, задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування 2/5 (двох п'ятих) частин житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_6 на підставі довіреності від 07 серпня 2014 року, посвідченої приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Я. С., реєстровий № 1375, та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гедіковою Г. І. 09 серпня 2014 року, зареєстрований в реєстрі за № 700.

Витребувано на користь малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1,2/5 (дві п'ятих) частини житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, з чужого незаконного володіння ОСОБА_1.

Визнано за ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка зареєстрована і проживає за адресою: АДРЕСА_3 право власності на 2/5 (дві п'ятих) частини житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, в порядку спадкування за законом після смерті батька - ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (на 1/15 частину), та після смерті баби - ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 (на 5/15 частини).

Посилаючись на вказані обставини, просив суд визнати удаваним договір дарування 2/5 часток житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 37,5 кв. м, житловою площею 23 кв. м, від 01 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гедікової Г. І., зареєстрований в реєстрі за № 895, визнавши цей договір договором купівлі-продажу; поновити йому пропущений строк на звернення із вимогами про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину; застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину, стягнувши з ОСОБА_2 на його користь 418 901 грн 01 коп., що становить 15 000,00 доларів США відповідно до офіційного курсу Національного банку України.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано удаваним договір дарування 2/5 часток житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 37,5 кв. м, житловою площею 23 кв. м, від 01 жовтня 2014 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гедіковою Г. І., зареєстрований в реєстрі за № 895; визнано цей договір договором купівлі? продажу 2/5 часток житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 37,5 кв. м, житловою площею 23 кв. м від 01 жовтня 2014 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гедіковою Г. І., зареєстрованим в реєстрі за № 895.

Встановлено нікчемність договору купівлі-продажу 2/5 часток житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 37,5 кв. м, житловою площею 23 кв. м від 01 жовтня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гедіковою Г. І., зареєстрований в реєстрі за № 895.

Поновлено ОСОБА_8 пропущений строк на звернення із вимогами про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Застосовано до договору купівлі-продажу 2/5 частки житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 37,5 кв. м, житловою площею 23 кв. м, від 01 жовтня 2014 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гедіковою Г. І., зареєстрований в реєстрі за № 895 наслідки недійсності нікчемного правочину, зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 418 901 грн 01 коп., що еквівалентно 15 000 доларів США відповідно до офіційного курсу Національного банку України.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що укладений між сторонами договір був удаваним правочином, оскільки за придбання 2/5 частини будинку ОСОБА_1 сплатив ОСОБА_2 15 000 доларів США, що підтверджується відповідними письмовими доказами.

Враховуючи те, що придбана позивачем нерухомість судовим рішенням була витребувана на підставі статті 388 ЦК України на користь особи, поза волею якої вона вибула із його володіння, в порядку застосування наслідків недійсності нікчемного правочину ОСОБА_2 зобов'язаний повернути ОСОБА_1 отримані за удаваним правочином грошові кошти.

Додатковим рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 05 лютого 2020 року заяву представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Ухваленим судовим рішенням стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 056 грн 40 коп., витрати на професійну правничу допомогу в сумі 54 500

грн, а всього на загальну суму 55 557 грн.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Запорізького апеляційного суду від 19 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 13 січня 2020 року змінено в частині правового обґрунтування підстав задоволення позову.

Додаткове рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 05 лютого 2020 року змінено, визначено розмір компенсації судових витрат на правничу допомогу у розмірі 48 500 грн.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, погодився із висновком місцевого суду про те, що позивач довів факт укладення саме удаваного правочину, спрямованість волі позивача та відповідача в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином. Разом із тим, врахувавши висновки, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду у справах № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19), № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), апеляційний суд дійшов висновку про необхідність зміни правового обґрунтування щодо задоволення позову, оскільки, укладаючи правочин, ОСОБА_1 не знав і не міг знати, що придбана ним частка житлового будинку вибула із володіння малолітнього спадкоємця колишніх власників поза його волею, а тому він вправі вимагати від продавця повернення отриманих грошових коштів відповідно до положень статті 661 ЦК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2.

Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26 жовтня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права, зокрема апеляційний суд порушив норми процесуального права, оскільки безпідставно відхилив клопотання про призначення почеркознавчої експертизи (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що судами була встановлена вартість 2/5 частини спірного житлового будинку на підставі пояснень матері позивача щодо перерахування з одного відділення на території Російської Федерації в інше відділення на території Російської Федерації грошових коштів по її рахункам. Проте, вона не отримувала в дар частку будинку та не купувала її, а в матеріалах справи відсутні будь-які дані щодо вартості частки будинку.

Крім того, вказує, що судами було вивчено доказ у вигляді договору про наміри купівлі-продажу від 19 вересня 2014 року, із якого вбачається, що такий ним не підписано, натомість суди оцінюють його умови та вважають намір здійснення правочину щодо купівлі-продажу доведеним.

Також посилається на те, що суди помилкового не врахували пропуску позивачем строку позовної давності.

Доводи особи, яка подалі відзив на касаційну скаргу

У вересні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_9, у якому вказано, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач є внутрішньо переміщеною особою, його зареєстрованим місцем проживання є м. Стаханов Луганської області (т. 1, а. с.8).

Влітку 2014 року у зв'язку із воєнним конфліктом на сході країни позивач разом зі своєю сім'єю переїхав до м. Бердянськ Запорізької області, де вирішив придбати собі житло.

17 вересня 2014 року в газеті "Рінг-Експрес" було розміщено оголошення про продаж частки будинку біля моря (т. 1, а. с.127).

01 жовтня 2014 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гедіковою Г. І. оформлено та нотаріально посвідчено в реєстрі нотаріальних дій за № 895 договір дарування нерухомості - квартири АДРЕСА_1, який було укладено між ОСОБА_2 та обдарованою особою ОСОБА_1, відповідно до якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 у власність 2/5 частки житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 37,5 кв. м, житловою площею 23 кв. м (т. 1, а. с.12-15).

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 травня 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області від 17 липня 2018 року, у справі № 310/5970/15-ц за позовом Запорізької місцевої прокуратури № 1 в інтересах малолітньої ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_5 про визнання довіреності, договору дарування недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності в порядку спадкування за законом задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування 2/5 (двох п'ятих) частин житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_5, який діяв від імені ОСОБА_6 на підставі довіреності від 07 серпня 2014 року, посвідченої приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Корнієнко Я. С., реєстровий № 1375, та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Гедіковою Г. І. 09 серпня 2014 року, зареєстрований в реєстрі за № 700.

Витребувано на користь малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1,2/5 (дві п'ятих) часток житлового будинку з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 200-208).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення із таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).

Частиною 1 статті 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити статтею 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

З аналізу змісту статей 203, 717 ЦК України вбачається, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Відповідно до частини 1 статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Положеннями статті 235 ЦК України визначається, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

~law36~ судам роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Тотожна позиція також викладена у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16.

Крім того, у вказаній постанові також зазначено, що позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Таким чином, позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 (виконавець) та ОСОБА_2 (продавець) з одного боку уклали з ОСОБА_1 (покупець) з другого боку договір про наміри укласти договір купівлі-продажу від 19 вересня 2014 року, пунктом 2.1. якого передбачено, що продавець має намір продати, а покупець купити об'єкт нерухомості, а саме частку будинку по АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_2, за 200 000 грн, що становить 15
000 доларів США.

На підставі пункту 5.1 вказаного договору покупець в момент підписання цього договору передав продавцю завдаток, включений у вартість об'єкта нерухомості, в розмірі 3 000 грн, що становить 200 доларів США.

Вказаний договір підписаний ОСОБА_1 та ОСОБА_3, який підписав договір і замість ОСОБА_10 (т. 1, а. с.9-10,113-114).

Також судами встановлено, що ОСОБА_1 разом із своєю матір'ю їздив до Російської Федерації для зняття грошових коштів з її рахунку на придбання будинку.

Наведене підтверджується платіжним дорученням від 29 вересня 2014 року, відповідно до якого з рахунку ОСОБА_11, розташованому у відділенні № 8645 Ощадбанку Росії м. Магадан, були перераховані грошові кошти на рахунок ОСОБА_11, розташований у відділенні № 8592 Ощадбанку Росії м. Белгород (т. 1, а. с.130), випискою з особового рахунку ОСОБА_11 про зарахування на її особовий рахунок в Ощадбанку 1 186 794,86 рублів, які були виплачені з конверсією 30 вересня 2014 року ОСОБА_11 у розмірі 15 000 доларів США (т. 1, а. с.132).

01 жовтня 2014 року між сторонами укладено нотаріально посвідчений договір дарування нерухомості - квартири АДРЕСА_1, який рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 травня 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області від 17 липня 2018 року, визнано недійсним.

10 жовтня 2014 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості за номером № 12014080020002987 від 10 жовтня 2014 року за фактом підроблення документів, які слугували підставою для укладання первісного договору дарування між ОСОБА_6 та ОСОБА_2, що підтверджується ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 12 лютого 2018 року, (т. 1, а. с.16-17).

Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частинами 1 , 2 статті 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Згідно частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 раніше не були знайомі, не є близькими родичами, вперше бачили одне одного при оформленні договору дарування 01 жовтня 2014 року, отже відсутні обставини, які б вказували на стосунки, які б створювали умови для безоплатного передання нерухомого майна один одному.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку, що позивач довів факт укладення саме удаваного правочину, спрямованість волі позивача та відповідача в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, а саме укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна вартістю 15 000 доларів США.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)).

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Суд апеляційної інстанції, врахувавши вищевказані висновки Верховного Суду, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність зміни мотивів обґрунтування задоволення позову, оскільки позивач, вимагаючи встановлення правочину нікчемним, не врахував того, що витребування майна (спірної квартири) від добросовісного набувача в порядку статей 387, 388 ЦК України не свідчить про нікчемність правочину, на підставі якого такий набув у власність майно, а тому апеляційний суд правомірно зазначив, що позивач на підставі статті 661 ЦК України може вимагати від продавця відшкодування збитків, тобто повернення отриманих за договором коштів, тому що не знав про вилучення спірного майна із володіння малолітнього спадкоємця поза його волею.

Посилання у касаційній скарзі на те, що зміна правового обґрунтування позову фактично змінює межі заявлених позовних вимог позивачем, що є порушенням частини 1 статті 13 ЦПК України, є безпідставними, оскільки вказані дії апеляційного суду передбачені частиною 4 статті 376 ЦПК України й, відповідно, висновками, які викладено у вищевказаних постановах Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про те, що судами було безпідставно відмовлено у проведенні почеркознавчої експертизи, не можуть бути прийняті судом, з огляду на таке.

Відповідно до положень статей 103, 105 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупністю таких умов: для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Призначення експертизи судом є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи судом є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити: 1) характер і ступінь ушкодження здоров'ю; 2) психічний стан особи; вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Так, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, виходив із того, що позивач у судовому засіданні зазначив, що зустрів у центрі міста відповідача, який передав йому розписку, набрану комп'ютерним шрифтом, при тому, що в його присутності останній не розписувався. Таким чином, місцевий суд виходив із того, що необхідності призначати почеркознавчу експертизу не має, оскільки даних про те, що вказана розписка підписана саме ОСОБА_2 у присутності позивача суду не надано, тому вказана розписка не є належним доказом.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні клопотання про призначення почеркознавчої експертизи, виходив із того, що не вбачається підстав для її обов'язкового призначення, а також не наведено переконливих доводів та доказів про необхідність її призначення виходячи з доводів апеляційної скарги.

Враховуючи наведе, з урахуванням пояснень ОСОБА_2 у судовому засіданні, яке відбулось 11 вересня 2019 року, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення клопотання про призначення почеркознавчої експертизи.

Також не можуть бути прийняті доводи касаційної скарги про те, що позивачем було пропущено строк позовної давності.

Так, рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 травня 2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Запорізької області від 17 липня 2018 року, у справі № 310/5970/15-ц за позовом Запорізької місцевої прокуратури № 1 в інтересах малолітньої ОСОБА_4 до ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_5 про визнання довіреності, договору дарування недійсними, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності в порядку спадкування за законом задоволено частково.

На підставі вказаних судових рішень, серед іншого, витребувано на користь малолітньої ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1,2/5 (дві п'ятих) часток житлового будинку з чужого незаконного володіння ОСОБА_1.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Частиною 1 статті 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Враховуючи те, що відповідно до положень статті 273 ЦПК України судове рішення набирає законної сили, серед іншого, після прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що позивач дізнався про порушення його права, тобто вилучення майна з його володіння, лише після прийняття постанови Апеляційним судом Запорізької області від 17 липня 2018 року, а тому, звертаючись до суду у листопаді 2018 року, останній не пропустив строк позовної давності.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій з дотриманням вимог статей 263, 264, 265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно з'ясували обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановили правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано задовольнили позов ОСОБА_1.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 19 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович

С. Ф. Хопта