Постанова

Іменем України

19 травня 2022 року

м. Київ

справа № 760/12553/16-ц

провадження № 61-18056св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач: ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 03 березня 2021 року під головуванням судді Коробенка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М., Поліщук Н. В. у справі за позовом Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулось до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просило стягнути з відповідача заборгованість в розмірі 49 141,40 доларів США, яка складається з: заборгованості за процентами - 31 409,75 доларів США; заборгованості за комісією - 343,14 доларів США; заборгованості за пенею - 17 388,51 доларів США.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 12 липня 2006 року між КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту у вигляді поновлювальної кредитної лінії на суму в розмірі 26 300 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 12 % річних на суму залишку заборгованості.

В порушення умов кредитного договору, відповідач належним чином взяті на себе зобов`язання не виконував, у зв`язку з чим в останнього станом на 29 березня 2017 року утворилась заборгованість.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Солом`янський районний суд міста Києва рішенням від 03 березня 2021 року у задоволенні позову відмовив.

Київський апеляційний суд постановою від 20 вересня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишив без задоволення, а рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 03 березня 2021 року без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що вимоги АТ КБ «ПриватБанк» були задоволені саме за процедурою позасудового врегулювання - шляхом визнання права власності за іпотекодержателем на предмет іпотеки, до наступних вимог ПАТ КБ «Приватбанк», які заявлені в даному провадженні, суд застосував положення статті 36 Закону України «Про іпотеку» і вважав їх недійсними з огляду на фактичне повне виконання боржником своїх зобов`язань.

Апеляційний суд також вказував, що в ході розгляду справи в суді першої інстанції жодна із сторін не вказувала на наявність на розгляді іншої справи № 760/27913/20, хоча представники сторін приймали участь в судовому засіданні. Про ці обставини заявлено стороною позивача лише в доводах апеляційної скарги, тим самим сторона позивача взяла на себе ризик не вчинення такої дії на стадії вирішення справи судом першої інстанції. Однак, постановлене судове рішення у згаданій справі не спростовує вищенаведений висновок суду першої інстанції, так як на день ухвалення рішення, що є предметом перегляду, рішення у справі № 760/27913/20 не набрало законної сили.

Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що позовні вимоги у справі, що переглядається, з урахуванням уточнень, були заявлені на підставі обставин звернення стягнення на предмет іпотеки, вартість якого була зарахована на погашення заборгованості по тілу кредиту, тому у виписці по рахунку і розрахунку заборгованості, заборгованість по кредиту визначена на рівні 0,00 доларів США, а отже, виходячи із меж заявлених позовних вимог і заявлених позивачем підстав позову, правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача нарахованих на нульову заборгованість процентів та пені не вбачається.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У листопаді 2021 року представник АТ КБ «ПриватБанк» - адвокат Шевченко А. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 03 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Наведені в касаційній скарзі доводи містили підставу, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.

У поданій касаційній скарзі представник заявника вказує на те, що судами попередніх інстанцій не були враховані правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 754/3351/19, постанові Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 та постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 206/6043/19.

Касаційна скарга містить аргументи стосовно того, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доданим під час апеляційного перегляду справи доказам, чим порушив принцип змагальності та диспозитивності цивільного судочинства та залишив поза увагою ту обставину, що фактично позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки було скасовано під час розгляду іншої справи.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Савченко Т. В. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, подану АТ КБ «ПриватБанк».

Представник позивача вказує, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, адже правильно вказували, що матеріалами справи підтверджуються обставини неналежного виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань, у зв`язку з чим позивач реалізував свої права іпотекодержателя.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Солом`янського районного суду міста Києва.

23 грудня 2021 року цивільна справа № 760/12553/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

12 липня 2006 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № KIG0GA0000808M за умовами якого відповідач отримав в кредит суму в розмірі 25 000 доларів США для будівництва і 1 300 доларів США на сплату страхових платежів. Умовами договору передбачено повернення кредитної заборгованості щомісячними платежами з урахуванням процентів за користування кредитом в розмірі 1 % на місяць строком до 12 липня 2010 року (а. с. 6, 7).

Згідно з розрахунком, складеним позивачем і поданим при зверненні до суду з позовом, заборгованість відповідача складається з: заборгованість за кредитом - 17 111,10 доларів США, заборгованість за процентами - 36 544,15 доларів США, заборгованість з комісії та пені визначена - 0,00 доларів США (а. с. 3, 4).

В уточнених позовних вимогах позивач, пославшись на право на власний розсуд вимагати повернення частини заборгованості, визначив заборгованість в розмірі 49 141,40 доларів США, яка складається з: заборгованості за процентами - 31 409,75 доларів США; заборгованості за комісією - 343,14 доларів США; заборгованості за пенею - 17 388,51 доларів США (а. с. 44-46). У наданому розрахунку заборгованості та виписці по рахунку позивачем визначена сума заборгованості за кредитом - 0,00 доларів США, нарахування процентів і пені у виписці відсутнє, натомість вбачається зарахування у суму боргу 788 718 грн вартості заставного майна (а. с. 47-53, 89-91).

Апеляційний суд встановив, що у відповіді на відзив позивач визнав обставини звернення стягнення на предмет іпотеки і вказав на недостатність вартості предмета іпотеки для погашення всієї суми заборгованості (а. с. 85-88).

В ході розгляду справи було встановлено, що між сторонами 12 липня 2006 року був укладений договір іпотеки, предметом якого є однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , яка належала відповідачу на праві власності.

Позивач реалізував свої права іпотекодержателя та звернув стягнення на предмет іпотеки. Однак, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 07 лютого 2013 року було відмовлено у задоволенні вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки (а. с. 71-74). Вказане рішення залишено без змін судом касаційної інстанції (а. с. 75-77).

У справі № 760/16905/17 були розглянуті позовні вимоги ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця Р. О., третя особа ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання дій приватного нотаріуса незаконними та скасування рішення про вчинення реєстраційних дій.

За заявою ПАТ КБ «ПриватБанк» 09 грудня 2016 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., як державний реєстратор, вніс запис № 17975552 про державну реєстрацію прав та обтяжень, відповідно до якого право власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 , яка належала на праві власності іпотекодавцю ОСОБА_1 , зареєстрував за ПАТ КБ «ПриватБанк».

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 12 липня 2018 року у справі № 760/16905/17, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 грудня 2018 року, позов було задоволено, визнано незаконними дії приватного нотаріуса Швеця Р. О. щодо проведення 09 грудня 2016 року державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ПАТ КБ «ПриватБанк», а також визнано протиправним та скасоване рішення приватного нотаріуса Швеця Р. О. від 12 грудня 2016 року про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису № 17975669 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1114653780000 за ПАТ КБ «ПриватБанк» на підставі договору іпотеки від 13 липня 2006 року (а. с. 100-106).

Однак, за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, постановою Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у вказаній справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасовані, а у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд встановив, що в апеляційній скарзі представник позивача вказує на наявність ще іншої справи № 760/27913/20 за позовом ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця І. М., третя особа - ПАТ КБ «ПриватБанк», про визнання дій приватного нотаріуса незаконними, визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса, зобов`язання осіб, уповноважених на здійснення державної реєстрації, внести запис до державного реєстру прав по скасування державної реєстрації права власності на квартиру, визнання права власності на квартиру.

Представник позивача вказував, що 08 лютого 2021 року Солом`янським районним судом м. Києва було постановлено рішення, яким були задоволені заявлені ОСОБА_1 позовні вимоги, рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Швеця І. М. щодо проведення 09 грудня 2016 року державної реєстрації права власності на квартиру за ПАТ КБ «ПриватБанк» визнано незаконним та скасовано. Вказане підтверджується відкритими даними Єдиного державного реєстру судових рішень, з якого також вбачається, що вказане рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 14 липня 2021 року, а у відкритті касаційного провадження відмовлено ухвалою Верховного Суду від 18 серпня 2021 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з положеннями статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За приписами статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до частин першої, другої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції на час укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

При цьому, частиною шостою статті 36 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

За приписами частин першої, другої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Таким чином, встановивши, що постановою Верховного Суду у справі № 760/16905/17 відмовлено в задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання дій приватного нотаріуса незаконними та скасування рішення про вчинення реєстраційних дій 09 грудня 2016 року, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що станом на день розгляду даної справи рішення приватного нотаріуса від 09 грудня 2016 року про визнання за АТ КБ «ПриватБанк» в позасудовому порядку звернення стягнення на предмет іпотеки - квартири АДРЕСА_1 - було чинним, а тому підстави для задоволення позову були відсутні.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що судами попередніх інстанцій не були враховані правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 07 квітня 2021 року у справі № 754/3351/19, постанові Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 та постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 206/6043/19 колегія суддів відхиляє з огляду на те, що у наведених заявником постановах суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини.

В рамках розгляду справи № 754/3351/19 вирішувалось питання про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння, стягнення суми платежів за комунальні послуги, у справі № 644/3116/18 предметом позову було скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування запису про державну реєстрацію права власності, а у справі № 206/6043/19 предметом позову було скасування рішення про державну реєстрацію та поновлення запису про право власності.

Верховний Суд звертає увагу, що предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

В силу положень частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

В порядку визначеному частиною першою та третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до частин першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Аналіз зазначених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку, що докази подаються до суду першої інстанції до початку розгляду справи по суті, а суд апеляційної інстанції може прийняти нові докази виключно у випадку їх неподання до суду першої інстанції з поважних причин, що об`єктивно не залежали від учасника справи, який їх подає.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 369/7772/15-ц (провадження № 61-12848св21) зазначено, що тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні».

Суд апеляційної інстанції, оцінюючи посилання представника позивача в апеляційній скарзі, вказував, що в ході розгляду справи в суді першої інстанції жодна із сторін не вказувала на наявність на розгляді іншої справи № 760/27913/20, хоча представники сторін приймали участь в судовому засіданні. Про ці обставини заявлено стороною позивача лише в доводах апеляційної скарги, тим самим сторона позивача взяла на себе ризик не вчинення такої дії на стадії вирішення справи судом першої інстанції.

Вищенаведеним спростовуються аргументи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доданим під час апеляційного перегляду справи доказам, порушив принцип змагальності та диспозитивності цивільного судочинства у зв`язку із чим залишив поза увагою ту обставину, що фактично позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки було скасовано під час розгляду іншої справи.

Верховний Суд наголошує, що суд апеляційний суд перевіряє законність рішення місцевого суду в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції. В інших випадках судове рішення може бути переглянуте з підстав передбачених статтею 423 ЦПК України, що узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у п. 52 постанови від 05 травня 2020 року справі № 554/8004/16-ц (провадження № 14-431цс19).

Колегія суддів також додатково звертає увагу, що суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що постановлене судове рішення у згаданій справі не спростовує вищенаведений висновок суду першої інстанції, так як на день ухвалення рішення, що є предметом перегляду, рішення у справі № 760/27913/20 не набрало законної сили. Позовні вимоги у справі, що переглядається, з урахуванням уточнень, були заявлені на підставі обставин звернення стягнення на предмет іпотеки, вартість якого була зарахована на погашення заборгованості по тілу кредиту, тому у виписці по рахунку і розрахунку заборгованості, заборгованість по кредиту визначена на рівні 0,00 доларів США. А отже, виходячи із меж заявлених позовних вимог і заявлених позивачем підстав позову, правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача нарахованих на нульову заборгованість процентів та пені не вбачається.

Інші доводи касаційної скарги спростовуються встановленими апеляційними судом фактами і обставинами, а також змістом правильно застосованих до спірних правовідносин норм матеріального закону.

Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 402 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 03 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко А. І. Грушицький Є. В. Петров