Постанова

Іменем України

10 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 361/5335/19

провадження № 61-8556св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Роза Василівна, приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Гукова Наталія Євгеніївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Шевченко Тарас Миколайович, на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Мережко М. В., Савченка С. І., Верланова С. М., від 15 квітня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В., приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Гукова Н. Є., про визнання правочинів недійсними, застосування наслідків недійсності правочинів.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником земельної ділянки, площею 0,229 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер: 3221282801:01:025:0177).

Зазначене нерухоме майно було придбано 27 лютого 2017 року на підставі договору купівлі-продажу Ѕ частини земельної ділянки, площею 0,04 га, та договору купівлі-продажу Ѕ частини земельної ділянки, площею 0,189 га, укладеними між ним та ОСОБА_4.

Між тим 20 червня 2018 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за № 1083 договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна, нібито укладений між ним та ОСОБА_2.

Стверджував, що він договір від 20 червня 2018 року не підписував, а тому такий договір є недійсним.

25 червня 2018 року ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу земельної ділянки із ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гуковою Н. Є., реєстраційний № 1330, який також є недійсним з огляду на недійсність правочину від 20 червня 2018 року.

Вважав, що належним способом захисту порушеного права є визнання зазначених правочинів недійсними та застосування наслідків їх недійсності, шляхом скасування рішень приватних нотаріусів щодо реєстрації права власності за відповідачами.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки

від 20 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В., реєстраційний № 1083;

- скасувати рішення приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В. від 20 червня 2018 року, індексний номер: 41699921, щодо реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2 та припинення права власності ОСОБА_1;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки

від 25 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гуковою Н. Є., реєстраційний № 1330;

- скасувати рішення приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В. від 25 червня 2018 року, індексний номер: 41795776, щодо реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_3.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області

від 30 вересня 2020 року позов задоволено, визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 20 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В., реєстраційний № 1083, скасовано рішення приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В. від 20 червня 2018 року, індексний номер: 41699921, щодо реєстрації права власності на земельну ділянку, площею 0,229 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер: 3221282801:01:025:0177) за ОСОБА_2 та припинення права власності ОСОБА_1, визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 25 червня 2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гуковою Н. Є., реєстраційний № 1330, скасовано рішення приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В. від 25 червня 2018 року, індексний номер: 41795776, щодо реєстрації права власності на земельну ділянку, площею 0,229 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 3221282801:01:025:0177) за ОСОБА_3. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції, виходив з того, що позовні вимоги ОСОБА_1 є доведеними та підлягають задоволенню, оскільки висновком експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 21 квітня 2020 року № 17-3/617 підтверджено, що підпис від імені ОСОБА_1 у графі "Продавець" договору купівлі-продажу земельної ділянки від 20 червня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою із наслідуванням його підпису.

Короткий зміст оскаржуваної постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 30 вересня

2020 року в частині визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу, скасування рішення приватного нотаріуса щодо реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_3 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

В іншій частині, а саме щодо скасування рішення приватного нотаріуса про реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2 та припинення права власності ОСОБА_1, залишено без змін.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що оспорюваний договір від 20 червня 2018 року ОСОБА_1 не підписував, а відтак цей договір є неукладеним і в силу вимог закону не може бути визнаний недійсним, тоді як оспорюваний договір

від 25 червня 2018 року є недійсним, як такий що укладений на підставі неукладеного договору, проте визнання його недійсним не є ефективним способом захисту порушеного права.

Також суд апеляційної інстанції вказав на неефективність обраного позивачем способу захисту порушеного права в частині вимог про скасування рішення приватного нотаріуса щодо реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_3, оскільки задоволення цих вимог має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням рішенням суду речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства, натомість позивач таких вимог не заявляв.

Разом з тим апеляційний суд, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції у відповідній частині, зазначив, що скасування рішення приватного нотаріуса щодо реєстрації права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2 та припинення права власності ОСОБА_1, як такого, що прийняте на підставі неукладеного правочину, буде ефективним способом захисту його прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Шевченко Т. М., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

19 травня 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шевченко Т. М. подав касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду

від 15 квітня 2021 року (повний текст складено 20 квітня 2021 року).

Ухвалою Верховного Суду від 16 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із міськрайонного суду.

У липні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 704/1093/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 444/578/16,

від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/6923/15-ц, від 04 лютого 2020 року у справі № 363/3994/16-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 654/3558/16 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Вважає, що оспорювані договори купівлі-продажу спірної земельної ділянки є недійсними та застосування наслідків їх недійсності, шляхом скасування рішень приватних нотаріусів, сприятиме відновленню права власності позивача на земельну ділянку, а тому апеляційним судом неправомірно застосовано до спірних правовідносин судову практику Верховного Суду щодо неналежного способу захисту порушеного права.

Вказує, що в даному випадку немає захоплення земельної ділянки, або відсутності доступу до неї, а тому відсутня необхідність її витребовувати.

Відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

За ОСОБА_1 була зареєстрована на праві приватної власності земельна ділянка, площею 0,229 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер: undefined, розташована за адресою:

АДРЕСА_1. Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1485391832212; номер запису про право власності: 24831725.

20 червня 2018 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сіранчук Р. В. посвідчено та зареєстровано у реєстрі за № 1083 договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_2 придбав спірну земельну ділянку.

25 червня 2018 року приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Гуковою Н. Є. посвідчено та зареєстровано у реєстрі за № 1330 договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 придбав спірну земельну ділянку.

Відповідно до витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань 13 серпня 2018 року до правоохоронних органів звернувся ОСОБА_1 із заявою про вчинення кримінального правопорушення (кримінальне провадження № 12018110130003465).

Правова кваліфікація кримінального правопорушення: частина 1 статті 190 КК України. Короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення: 25 червня 2018 року, ОСОБА_3 шляхом обману заволодів земельною ділянкою, належною заявнику.

02 березня 2020 року до правоохоронних органів звернувся ОСОБА_1 із заявою про вчинення кримінального правопорушення (кримінальне провадження № 12020110130000653). Правова кваліфікація кримінального правопорушення: частина 4 статті 358 КК України. Короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення: 25 червня 2018 року невстановлена особа шляхом використання підроблених документів заволоділа земельною ділянкою за адресою:

АДРЕСА_1, належною заявнику.

Згідно висновку експерта Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України від 21 квітня 2020 року № 17-3/617, складеного у кримінальному провадженні № 12020110130000653, підпис від імені ОСОБА_1 у графі "Продавець" договору купівлі-продажу земельної ділянки № 1083 від 20 червня

2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, виконаний не ОСОБА_1, а іншою особою із наслідуванням його підпису.

Позиція Верховного Суду

Згідно частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частинами 1 -2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 -2 , 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною 1 статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17.

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Згідно з частиною 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до частиною 1 статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених частиною 1 статті 13 ЦПК України випадках.

Згідно із частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво - чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Частиною 3 статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини 1 статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині 1 статті 215 ЦК України, так і у статтях 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину.

Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною 1 статті 627 ЦК України і відповідно до частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638

ЦК України).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові

від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц.

Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 листопада

2018 року у справі № 674/31/15-ц зазначила, що слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від добросовісного набувача як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням цього майна. Так, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша

статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини 1 статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 зазначено, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, правильно вказав на те, що договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки

від 20 червня 2018 року, вчинений між позивачем та ОСОБА_2, є неукладеним, оскільки підпис у графі "Продавець" виконаний не

ОСОБА_1, а іншою особою із наслідуванням його підпису, тоді як договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки від 25 червня

2018 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, є недійсним, як такий що укладений на підставі неукладеного договору.

Висновки апеляційного суду узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц та від 13 вересня 2021 року у справі № 354/718/17.

Враховуючи викладене, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, дійшов обґрунтованого висновку, що обраний позивачем спосіб захисту цивільного права з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, не призведе до захисту його права, яке він вважає порушеним, оскільки право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_3, на підставі правочину, стороною якого позивач не є.

Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і набувача.

Разом із тим ОСОБА_1 не позбавлений права звернутися до суду із позовом про витребування спірної земельної ділянки в порядку статті 388 ЦК України.

При цьому ухвалення судом рішення про витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно за власником, а також скасування попередньої реєстрації за особою, у якої таке майно витребувано.

За встановлених у розглядуваній справі обставин, висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Верховного Суду, що викладені в постановах від 17 жовтня 2019 року у справі № 704/1093/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 444/578/16, від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/6923/15-ц, від 04 лютого 2020 року у справі № 363/3994/16-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 654/3558/16, на які посилався заявник в касаційній скарзі.

Посилання апеляційного суду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 28 листопада

2018 року у справі № 504/2864/13-ц, згідно яких ефективним способом захисту порушеного права власника земельних ділянок водного фонду є заявлення вимоги про повернення таких ділянок та те, що негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок, є нерелевантними, оскільки у розглядуваній справі відсутні відомості про належність спірної земельної ділянки до земель водного фонду, проте такі посилання не вплинули на правильність вирішення спору по суті.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що в даному випадку відсутнє захоплення земельної ділянки та перешкоди у доступі до неї, а тому відсутня необхідність її витребовувати, є помилковими, оскільки у розглядуваній справі було встановлено, що право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_3, тоді як для застосування механізму, передбаченого статтями 387 і 388 ЦК України, необхідною умовою є встановлення факту вибуття нерухомого майна з володіння власника.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 9.37 постанови від 05 жовтня

2021 року у справі № 910/18647/19 вказала, що реєстрація права власності хоч і не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану юридичну презумпцію права власності такої особи.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю) (пункт 142 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до помилкового тлумачення норм матеріального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411

ЦПК України судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Зважаючи на викладене, оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення не впливають, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови апеляційного суду без змін.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Шевченко Тарас Миколайович, залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В.

Шипович