Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.11.2019 року у справі №463/257/17
Постанова КЦС ВП від 29.06.2020 року у справі №463/257/17

Постанова

Іменем України

18 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 463/257/17-ц

провадження № 61-27422св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Штелик С. П. (суддя-доповідач), Лесько А. О., Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: апеляційний суд Львівської області, Держава Україна в особі Державної казначейської служби України,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 07 червня 2017 року у складі судді Шеремети Г. І. та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 27 жовтня 2017 року у складі суддів: Хоми М. В., Сташківа Б. І., Костіва О. З.,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до апеляційного суду Львівської області, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, в якому просив стягнути з відповідача держави Україна в особі Державної казначейської служби України на його користь 1 млн грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконних дій суддів апеляційного суду Львівської області у зв'язку з постановленням незаконної ухвали від 19 квітня 2016 року, що спричинило приниження його честі, гідності та ділової репутації.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 07 червня 2017 року, залишеною без змін ухвалоюапеляційного суду Тернопільської області від 27 жовтня 2017 року, закрито провадження у справі в частині позовних вимог до апеляційного суду Львівської області про відшкодування моральної шкоди.

Ухвали судів мотивовано тим, що особи мають право оскаржити судове рішення в апеляційному та касаційному порядку. Отже, чинне законодавство дає особі можливість повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій суддів, вчинених при розгляді конкретної справи не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просить скасувати ухвали судів та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підстави касаційного оскарження обґрунтовано тим, що суд мав розглянути його позов по суті та встановити, чи порушені його права, за захистом яких він звернувся до суду. Таким чином, його позбавлено права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади. Його позов є обґрунтованим на підставі статті 1176 ЦК України.

Також у касаційній скарзі ОСОБА_4 заявив клопотання про внесення Верховним Судом конституційного подання до Конституційного Суду України щодо конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади», від 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів».

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

18 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України 2004 року суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_4 до апеляційного суду Львівської області про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що справа в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Такий висновок судів відповідає положенням статей 56, 126, 129 Конституції України, статті 205 ЦПК України 2004 року, вимогам статей 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Згідно із частиною першою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

За змістом частини першої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Таким чином, суддя виступає як посадова особа, уповноважена на виконання функцій держави, а не як приватна особа, до якої можна звернутися з позовом.

Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Згідно із статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди.

Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддями) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції.

Відповідно до статті 125 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України.

Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.

Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.

Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України № 6-3139цс16 від 01 березня 2017 року.

Враховуючи викладене, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позовна заява ОСОБА_4 до апеляційного суду Львівської області про відшкодування моральної шкоди не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Щодо клопотання заявника про внесення Верховним Судом конституційного подання до Конституційного Суду України щодо конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України, необхідно зазначити таке.

На підставі статті 51 Закону України «Про Конституційний Суд України» Верховний Суд може звернутися до Конституційного Суду України із конституційним поданням щодо визнання акта (його окремих положень) неконституційним.

Таким актами згідно статті 7 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони України та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Таким чином, до повноважень Конституційного Суду України не належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) постанов Пленуму Верховного Суду України, а тому у заявленому клопотанні необхідно відмовити.

Керуючись статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні клопотання ОСОБА_4 про внесення Верховним Судом конституційного подання до Конституційного Суду України щодо конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Ухвалу Личаківського районного суду м. Львов від 07 червня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 27 жовтня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. П. Штелик

А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв