Історія справи

Постанова КЦС ВП від 18.05.2022 року у справі №539/1653/20
Ухвала КЦС ВП від 11.02.2021 року у справі №539/1653/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2022 року

м. Київ

справа № 539/1653/20

провадження № 61-806св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Антіхович Володимир Володимирович, на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 вересня 2020 року, ухвалене у складі судді Даценка В. М., та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення.

Позов мотивував тим, що він зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 ; співвласники цього будинку його мати - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Зазначав, що вказаний житловий будинок має два окремі входи та комунікації, однак юридично не поділений.

ІНФОРМАЦІЯ_1 мати померла; на час відкриття спадщини і до вересня 2012 року він проживав у зазначеному будинку, а також у цьому ж будинку проживав і проживає його рідний брат - ОСОБА_2 .

Позивач вказує, що у період з 14 вересня 2012 року до 28 лютого 2020 року він відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби, звідки звільнений за відбуттям строку покарання, що підтверджується довідкою Полтавської виправної колонії № 64 серії № 03158 про звільнення.

Після звільнення з виправної колонії він намагався вселитись у будинок АДРЕСА_1 , оскільки іншого житла не має, однак його брат - ОСОБА_2 чинить перешкоди у вселенні та порушує його право на житло.

З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просив усунути перешкоди у користуванні майном шляхом вселення у будинок АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 вересня 2020 року позов задоволено частково.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні майном шляхом його вселення у 13/25 часток будинку АДРЕСА_1 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Обґрунтовуючи судове рішення, суд першої інстанції посилався на висновки Європейського суду з прав людини та Великої Палати Верховного Суду щодо втручання держави у право особи на мирне володіння майном у справах про виселення.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , була власником 13/25 частки будинку АДРЕСА_1 ; позивач був членом сім`ї власника частки спірного будинку та вселився у будинок за згодою власника.

Встановив суд і те, що відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні спірною часткою будинку і фактично позбавив позивача права користування вказаним житлом.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції посилався на встановлені обставини справи, тому дійшов висновку про усунення перешкод в користуванні майном шляхом вселення позивача у спірну частку будинку.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року змінено мотивувальну частину рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 вересня 2020 року. Зокрема, апеляційний суд вказував на помилкове посилання суду першої інстанції на висновки Європейського суду з прав людини та Великої Палати Верховного Суду щодо втручання держави у право особи на мирне володіння майном у справах про виселення, які не є подібними спірним правовідносинам, оскільки позивач звернувся з позовом про усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення.

Застосувавши норми ЖК України, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для усунення перешкод у користуванні майном шляхом вселення позивача у відповідну частку будинку і у цій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2021 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Антіхович В. В., подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 вересня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права, оскільки при вирішенні справи судами не враховано висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 12 березня 2019 року у справі № 2-23/2008, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 755/13532/15-ц, у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 404/4145/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 521/5815/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 645/8985/15-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 453/913/17, від 28 жовтня 2020 року у справі № 243/9104/19-ц, від 21 жовтня 2020 року у справі № 286/3818/19-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 275/540/15, від 23 вересня 2020 року у справі № 756/2708/17, від 7 жовтня 2020 року у справі № 569/10236/17.

Крім того, на думку заявника, суди не дослідили зібрані у справі докази, що є порушенням норм процесуального права.

З урахуванням зазначеного, заявник просив про задоволення касаційної скарги.

Позиція інших учасників справи

У березні 2021 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на безпідставність її доводів. Зазначав, що суди першої та апеляційної інстанцій встановили фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, надали належну оцінку зібраним у справі доказам і ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 3 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Лубенського міськрайонного суду Полтавської області матеріали цивільної справи № 539/1653/20.

Відповідно до змісту ухвали Верховного Суду від 3 лютого 2021 року підставами відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 12 березня 2019 року у справі № 2-23/2008, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 755/13532/15-ц, у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 404/4145/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 521/5815/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 645/8985/15-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 453/913/17, від 28 жовтня 2020 року у справі № 243/9104/19-ц, від 21 жовтня 2020 року у справі № 286/3818/19-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 275/540/15, від 23 вересня 2020 року у справі № 756/2708/17, від 7 жовтня 2020 року у справі № 569/10236/17.

Крім того, підставами для відкриття касаційного провадження були доводи заявника про порушення норм процесуального права, а саме недослідження судами зібраних у справі доказів, які мають суттєве значення для вирішення справи.

Ухвалою Верховного Суду від 4 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 3 липня 1998 року ОСОБА_1 зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області про реєстрацію місця проживання особи № 14-18/533 від 5 березня 2020 року.

У цьому ж будинку зареєстрований та фактично проживає ОСОБА_2 , що підтверджується довідкою Лубенської міської ради Полтавської області від 26 червня 2020 року.

З листа Комунального підприємства «Лубенське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» Департамента будівництва, містобудування і архітектури та житлово-комунального господарства Полтавської обласної державної адміністрації від 12 травня 2020 року № 199 суди встановили, що на 29 грудня 2012 року житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстрований на праві власності за ОСОБА_4 та ОСОБА_3

ОСОБА_4 - мати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим повторно Відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Лубни Лубенського міськрайонного управління юстиції Полтавської області 25 вересня 2020 року.

Судами також встановлено, що на час відкриття спадщини з ОСОБА_4 проживали ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Встановлено судами і те, що ОСОБА_4 на праві власності належить 13/25 частки спірного житлового будинку АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 був членом сім`ї власника частки спірного будинку та вселився за згодою власника.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у встановленому законом порядку спадщину не оформили.

З довідки про звільнення Полтавської виправної колонії № 64 суди попередніх інстанцій встановили, що з 14 вересня 2012 року до 28 лютого 2020 року ОСОБА_1 відбував покарання в установах Державної кримінально-виконавчої служби, звідки звільнений за відбуттям строку покарання.

З довідки про результати розгляду повідомлення ОСОБА_1 від 27 березня 2020 року суди встановили, що 28 лютого 2020 року ОСОБА_1 звільнений з місць позбавлення волі; направився до попереднього місця проживання - АДРЕСА_1 , де проживає його брат - ОСОБА_2 , який відмовився впускати позивача до будинку.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

У частині першій статті 383 ЦК України та статті 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

У частині першій статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Близькі за змістом положення містяться в частині першій статті 405 ЦК України.

Стаття 71 ЖК України містить випадки, коли за громадянами зберігається жиле приміщення у разі їх тимчасової відсутності.

Так, згідно з пунктом 7 частини третьої статті 71 ЖК України у випадку взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі за тимчасово відсутніми громадянами зберігається жиле приміщення протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання та протягом шести місяців з дня закінчення цього строку, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім`ї.

Якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім`ї наймача, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до звільнення таких осіб з-під варти або до відбуття ними покарання (частина четверта статті 71 ЖК України).

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд вказував на те, що ОСОБА_1 до обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за постановою Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 17 вересня 2012 року та його засудження за вироком Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 23 січня 2013 року до 8 років позбавлення волі, права користування спірною часткою будинку АДРЕСА_1 , де він зареєстрований з 3 липня 1998 року, в установленому законом порядку позбавлений не був.

Встановивши, що відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні часткою спірного житлового будинку, до якого позивач вселився на законних підставах як член сім`ї власника, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про часткове задоволення позову шляхом вселення позивача у відповідну частку будинку.

З такими висновками погоджується і касаційний суд.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, та якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Так, підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 12 березня 2019 року у справі № 2-23/2008, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 755/13532/15-ц, у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 404/4145/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 521/5815/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 645/8985/15-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 453/913/17, від 28 жовтня 2020 року у справі № 243/9104/19-ц, від 21 жовтня 2020 року у справі № 286/3818/19-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 275/540/15, від 23 вересня 2020 року у справі № 756/2708/17, від 7 жовтня 2020 року у справі № 569/10236/17.

Зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду з огляду на наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначала, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата конкретизувала вказаний висновок та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року (справа № 487/10128/14-ц), на яку посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 9 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Миколаївської області від 19 червня 2016 року у справі про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року (справа № 2-23/2008), на яку також посилається заявник, прийнята за результатами розгляду заяви позивачів про перегляд Верховним Судом у зв`язку з виключними обставинами рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 21 березня 2008 року, ухвали апеляційного суду Тернопільської області від 3 червня 2008 року та ухвали Верховного Суду України від 10 жовтня 2008 року у справі про визнання дій незаконними, зобов`язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року (справа № 214/6174/15-ц), на яку вказував заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року у справі про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна із чужого володіння, визнання права власності на частку нерухомого майна.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року (справа № 755/13532/15-ц) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на постанову Апеляційного суду міста Києва від 17 січня 2018 року у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Постанова Верховного Суду від 13 лютого 2019 року (справа № 7404/4145/15-ц) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідачів на рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 6 грудня 2016 року у справі про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом надання безперешкодного входу до будинку та проживання у ньому, вселення і виселення. Скасовуючи рішення апеляційного суду про задоволення позову та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено, касаційний суд вказував на правильність висновків суду першої інстанції. Зокрема, відмовляючи у позові, суд першої інстанції зазначив, що на час розгляду справи правомірність вимог позивача до відповідача не доведена, оскільки позивач не є власником житла, що є предметом спору, не проживає за місцем його знаходження, тому відповідач не може чинити перешкоди позивачу. Також судом зазначено про недоведеність того, що позивач та власник будинку - відповідач проживали однією сім`єю та вели спільне господарство, сервітутне право позивача на користування будинком припинилось із смертю власника. На час вселення відповідачів до будинку особа, з чиєї згоди вони вселилися, була власником зазначеного будинку і те, що в подальшому вона втратила право власності, не є підставою для задоволення позову про виселення. Наявність у позивача реєстрації за згаданою адресою не є безумовною підставою для вселення до житла за цією адресою та виселення відповідачів. На час розгляду справи власник будинку не визначений, а за його відсутності та з`ясування позиції щодо осіб, які проживають в його житловому приміщенні, вирішення зазначених питань є передчасним.

Постанова Верховного Суду від 27 лютого 2019 року (справа № 521/5815/15-ц), на яку посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на рішення Малинського районного суду м. Одеси від 9 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 21 грудня 2016 року у справі про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання права на обов`язкову частку у спадщині.

Постанова Верховного Суду від 20 червня 2018 року (справа № 645/8985/15-ц) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2016 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 10 жовтня 2016 року у справі за первісним позовом про усунення перешкод у здійсненні права власності, виселення та зняття з реєстраційного обліку і за зустрічним позовом про визнання права користування житловим приміщенням шляхом встановлення сервітуту.

Постанова Верховного Суду від 15 серпня 2018 року (справа № 595/1271/16-ц), на яку вказує заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення апеляційного суду Тернопільської області від 9 лютого 2017 року у справі про усунення перешкод в користуванні будинком. Ухвалюючи рішення про задоволення позову, апеляційний суд, застосувавши висновок, викладений Верховним Судом України в постанові від 5 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, вказав, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є, і з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Факт проживання відповідача в будинку після зміни власника за умови відсутності для того передбачених законом підстав є сам по собі достатнім доказом того, що такі перешкоди чиняться, оскільки унеможливлює користування та розпорядження власником належним йому майном на власний розсуд. З такими висновками суду апеляційної інстанції погодився і касаційний суд і, як наслідок, залишив вказане рішення без змін.

Постанова Верховного Суду від 3 квітня 2019 року (справа № 453/913/17) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 23 січня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 6 листопада 2018 року у справі про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення. Ухвалюючи рішення про задоволення позову та усуваючи перешкоди позивачу у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний й касаційний суди, вказував на те, що відповідачі були членами сім`ї попереднього власника житлового будинку на АДРЕСА_2 , а з вересня 1997 року відбулася зміна власника житлового будинку, членами сім`ї якого відповідачі не є, тому їх право користування житловим приміщенням у вказаному будинку є припиненим. Крім того, відповідачі, незважаючи на їх фактичне проживання у будинку на АДРЕСА_2 , там не зареєстровані, а зареєстровані в іншому житловому будинку у селі Коростів Сколівського району Львівської області, без конкретизації вулиці та номера будинку, де зберігають за собою право на житло.

Постанова Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року (справа № 243/9104/19), на яку посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на постанову Донецького апеляційного суду від 13 березня 2020 року у справі про стягнення заборгованості по заробітній платі, винагороди за підсумком роботи та компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати.

Постанова Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року (справа № 286/3818/19-ц) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги заявника на ухвалу Овруцького районного суду Житомирської області від 6 грудня 2019 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 8 січня 2020 року у справі про оголошення особи померлою.

Постанова Верховного Суду від 30 вересня 2020 року (справа № 274/540/15) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 13 березня 2018 року та постанову апеляційного суду Житомирської області від 25 червня 2018 року у справі про виділення в натурі частини земельної ділянки.

Постанова Верховного Суду від 23 вересня 2020 року (справа № 756/2708/17) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2020 року у справі про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Постанова Верховного Суду від 7 жовтня 2020 року (справа № 569/10236/17) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення Рівненського міськрайонного суду Рівненської області від 25 квітня 2018 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 14 грудня 2018 року у справі про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.

Отже доводи заявника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 12 березня 2019 року у справі № 2-23/2008, від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 755/13532/15-ц, у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 404/4145/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 521/5815/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 645/8985/15-ц, від 15 серпня 2018 року у справі № 595/1271/16-ц, від 3 квітня 2019 року у справі № 453/913/17, від 28 жовтня 2020 року у справі № 243/9104/19-ц, від 21 жовтня 2020 року у справі № 286/3818/19-ц, від 30 вересня 2020 року у справі № 275/540/15, від 23 вересня 2020 року у справі № 756/2708/17, від 7 жовтня 2020 року у справі № 569/10236/17, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки предмет спору, підстави позову та фактичні обставини справ, на які посилається заявник, і фактичні обставини справи, яка переглядається, є різними, а відтак, відсутні правові підстави вважати, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про недослідження судами зібраних у справі доказів, оскільки за змістом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України вказане є підставою для скасування судових рішень за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу, які не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду цієї справи.

Наведені заявником доводи про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи.

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суд першої інстанції з урахуванням змінених апеляційним судом мотивів, та суду апеляційної інстанцї ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статями 400 409 410 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Антіхович Володимир Володимирович, залишити без задоволення.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 29 вересня 2020 року у частині, залишеній без змін судом апеляційної інстанції, та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук