Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.03.2020 року у справі №755/1139/18

Постанова

Іменем України

10 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 755/1139/18

провадження № 61-3584св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4, ОСОБА_5, який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої дитини ОСОБА_6,

треті особи: Служба у справах дітей Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, Служба у справах дітей Святошинського районної у м. Києві державної адміністрації,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників касаційні скарги ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року та на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року в складі колегії суддів Стрижеуса В. А., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

В січні 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4, ОСОБА_5, який діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_6, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що він є основним квартиронаймачем (власником особового рахунку) квартири АДРЕСА_1, де зареєстрований разом з відповідачами, які в квартирі не проживають. Шлюб між ним та ОСОБА_2 розірвано в 1995 році, відповідачі в 2006 році добровільно залишили квартиру, малолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_6 тільки зареєстровані у вказаній квартирі, але фактично в ній ніколи не проживали, що підтверджується актом від 18 жовтня 2017 року. Відповідачі не цікавляться квартирою, не користуються нею, не виконують обов'язки, пов'язані з утриманням, оплатою житлово-комунальних послуг, будь-яке майно відповідачів у квартирі відсутнє.

Вважає, що реєстрація відповідачів у квартирі перешкоджає йому в призначенні субсидії на оплату житлово-комунальних послуг, та зобов'язує його постійно подавати додаткові документи, що підтверджують їх фактичне непроживання, для зменшення розміру нарахування житлово-комунальних послуг.

Позивач з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив визнати ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, малолітніх ОСОБА_6 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року та додатковою постановою Київського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнано ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1; в іншій частині позову відмовлено; вирішено питання розподілу судових витрат.

Встановивши, що ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 не проживають у спірній квартирі понад шість місяців з поважних причин, а саме через конфлікт з позивачем, який чинив їм перешкоди та не давав можливості проживати у ній, а також з урахуванням відсутності у ОСОБА_2 іншого житла, придатного для проживання та користування, суди зробили висновок про відсутність підстав для визнання її такою, що втратила право користування квартирою.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції встановив, що непроживання відповідачів у спірній квартирі має вимушений характер, оскільки між сторонами існує конфлікт.

Враховуючи, що у власності ОСОБА_5 та ОСОБА_3 перебуває інше житло, придатне для проживання, в якому вони проживають разом зі своїми дітьми, в інтересах яких вони діють, користуються вказаними квартирами, оплачують комунальні послуги, а в спірній квартирі не проживають більше шести місяців, не несуть витрат по її утриманню, особистих речей в ній не мають, зробили висновок про наявність підстав для визнання їх такими, що втратили право користування спірною квартирою.

Суди зазначили, що місцем проживання дитини, яка не досягла десяти років, відповідно достатті 29 ЦК України є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає. Оскільки станом на час розгляду справи в суді малолітні ОСОБА_6 та ОСОБА_4 не досягли десятирічного віку, ніколи не проживали в спірній квартирі, суди зробили висновок про наявність підстав вважати їх такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1.

28 квітня 2020 року Київський апеляційний суд прийняв додаткову постанову щодо аргументів апеляційної скарги про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_5, ОСОБА_3 та їх малолітніх дітей, якою рішення суду першої інстанції в цій частині залишив без змін. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції з урахуванням установлених фактичних обставин справи та показань свідків зробив правильний висновок про те, що непроживання відповідачів у спірній квартирі є вимушеним, оскільки між позивачем та відповідачами існує конфлікт з приводу користування квартирою, що підтверджується численними зверненнями сторін до правоохоронних органів із заявами про порушення кримінальних проваджень.

Аргументи учасників справи

21 лютого 2020 року та 09 жовтня 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційні скарги на постанову Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року та на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року, просить їх скасувати як такі, що прийняті з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційні скарги мотивовані тим, що суд апеляційної інстанції:

- під час апеляційного перегляду необґрунтовано відхилив клопотання позивача про дослідження доказів, які підтверджують факт наявності у ОСОБА_2 іншого житла, та не врахував, що вона не проживає у спірній квартирі з 2012 року, не цікавиться нею, не сплачує комунальні послуги;

- безпідставно взяв до уваги акти про недопуск відповідачів до квартири, які були складені у 2018 році після звернення позивача до суду з цим позовом;

- встановив обставини справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів;

- безпідставно відхилив доводи апеляційної скарги про наявність підстав для зміни мотивів рішення суду першої інстанції, оскільки встановлені судом обставини про те, що непроживання відповідачів у спірній квартирі носить вимушений характер, між ними та позивачем існують конфлікти з приводу користування квартирою через заперечення позивача, який чинить їм перешкоди у проживанні в квартирі, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Вказує, що під час розгляду справи в апеляційному суді позивач висловив свою недовіру головуючому судді, який переглядав справу в апеляційному порядку, проте цей суддя всупереч норм закону та практики ЄСПЛ не заявив самовідвід у справі.

02 квітня 2020 року та 16 грудня 2020 року на адресу Верховного Суду надійшли відзиви відповідачів на касаційні скарги ОСОБА_1, у яких просили залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржену постанову та додаткову постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд на підставі належних і допустимих доказів встановив фактичні обставини справи та зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позову в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірною квартирою, оскільки вона там не проживає з поважних причин. Вказують, що суди зробили безпідставний висновок про задоволення позову в частині визнання малолітніх дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду від 15 січня 2019 року.

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову апеляційного суду від 28 квітня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо судові рішення оскаржуються з підстав, передбачених пункту 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

В ухвалі Верховного Суду від 16 березня 2020 року вказано, що касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 4 частини 2 статті 389 та пунктами 3, 4 частини 3 статті 411 ЦПК України, а саме, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив подане заявником клопотання про дослідження доказів, які мають значення для правильного вирішення справи, та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі неналежних доказів.

В ухвалі Верховного Суду від 16 листопада 2020 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи ОСОБА_1 містять підстави, передбачені частиною 2 статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 26 вересня 1977 року ОСОБА_1 на сім'ю в складі ОСОБА_2 (дружина) та ОСОБА_3 (син), був виданий ордер № Г-311082 на квартиру АДРЕСА_1.

31 жовтня 1995 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу, виданим 31 жовтня 1995 року Відділом РАЦС Дніпровського району м. Києва.

06 березня 2005 року ОСОБА_1 зареєстрував шлюб з ОСОБА_9, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу, виданим 06 березня 2005 року відділом РАЦС Канівського МУЮ Черкаської області.

Згідно витягу з реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб в квартирі АДРЕСА_1, за вказаною адресою зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_2 (колишня дружина), ОСОБА_5 (син), ОСОБА_3 (син), ОСОБА_6 (онука) та ОСОБА_4 (онук).

24 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до ТОВ "Євро-Реконструкція" про те, що він проживає один у спірній квартирі, в одній кімнаті, інші зареєстровані особи в кватирі не проживають, на що отримав відповідь № УНГН-951 від 31 травня 2017 року, в якій ОСОБА_1 запропоновано заповнити бланк для проведення коригувань показань лічильника гарячого водопостачання. Аналогічні заяви щодо факту не проживання зареєстрованих осіб позивач надіслав і до начальника ЖРЕО 414 12 липня 2017 року та 20 жовтня 2017 року, на які отримав відповідь, що чинним законодавством України не передбачено механізму зменшення розміру плати за послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій у разі тимчасової відсутності споживача.

28 грудня 2017 року за № 1534/19-1 ПАТ "Київгаз" направило на ім'я ОСОБА_1 листа та повідомило, що згідно отриманої від УПСЗН Дніпровського району про кількість фактично проживаючих осіб за адресою: АДРЕСА_2, товариством здійснено перерахунок на загальну суму 1 233,66 грн, нарахування на послуги з газопостачання з жовтня 2017 року здійснюється на 1 особу.

Квартира АДРЕСА_1 складається з двох кімнат, в одній із яких проживає позивач разом зі своєю дружиною ОСОБА_9, в іншій кімнаті проживали ОСОБА_2 разом з синами ОСОБА_5 та ОСОБА_3.

У довідці Дніпровського РУГУ МВС України в м. Києві № 48 від 15 грудня 2006 року зазначено, що ОСОБА_2 зверталася до Дніпровського Р ГУ МВС України в м. Києві по факту перешкоджання в користуванні квартирою АДРЕСА_1 та неможливості проживання за місцем реєстрації.

Постановою ДІМ Дніпровського РУГУ МВС України в м. Києві капітана міліції Патаєва Д. П. від 15 вересня 2012 року відмовлено в порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_3 до встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень відносно ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого статтею 296 КК України, та постановою ДІМ Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві капітана міліції Патаєва Д. П. від 15 вересня 2012 року відмовлено в порушенні кримінальної справи за заявою ОСОБА_5 до встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень відносно ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого статтею 296 КК України.

08 липня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до начальника ЖРЕО-404 із заявою про те, щоб її, її синів та онуку не знімали з реєстрації в квартирі АДРЕСА_1, оскільки проживати в ній вони не мають можливості, так як її колишній чоловік створює бійку у випадку їх появи у житлі, а постійного місця проживання вони не мають.

ОСОБА_2 надала до суду акти про не проживання та акти про недопуск, з яких встановлено, що у квартиру АДРЕСА_1 вона потрапити не може через неможливість відкриття дверей, позивач виражається нецензурною лексикою, до квартири її не впускає. Аналогічні акти містяться в матеріалах справи, подані ОСОБА_3.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційних скаргах, з таких мотивів.

За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно із частиною 4 статті 9 Житлового кодексу УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні в житловому приміщенні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за наявності одночасно двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого непроживання.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року в справі № 203/1665/19-ц (провадження № 61-11593св21) міститься висновок про те, що процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).

У постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20) вказано, що "у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР). Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред'явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім'ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення".

Відповідно до положень частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 -3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Вирішуючи спір, апеляційний суд виходив із того, що непроживання відповідачів в спірній квартирі носить вимушений характер, оскільки між позивачем та відповідачами виникають спори та конфлікти з приводу користування спірною квартирою, позивач заперечує проти проживання і користування нею відповідачами, у зв'язку з чим між сторонами склалися неприязні стосунки, що утруднюють їх спільне проживання в спірній квартирі. При цьому апеляційний суд залишив рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_3, ОСОБА_5 та їх малолітніх дітей такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, без змін, врахувавши, що в них у власності перебуває житло і вони вибули на постійне проживання в інше житлове приміщення. Вирішуючи спір в частині позовних вимог, пред'явлених до ОСОБА_2, суди встановили, що її непроживання носить вимушений характер та іншого житла у неї немає, а тому відсутні підстави визнавати її такою, що втратила право користування спірною квартирою.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що апеляційний суд:

установивши, що непроживання відповідачів у спірній квартирі має вимушений характер через конфлікти з позивачем, та не надавши оцінку встановлених обставин як поважних/неповажних причин непроживання, зробив суперечливий висновок про наявність підстав для визнання ОСОБА_3, ОСОБА_5 та їх малолітніх дітей такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням, адже підставою для такого висновку може бути відсутність поважних причин непроживання;

не звернув увагу на те, що акти про не допуск відповідачів до спірної квартири, складені та підписані сусідами, а не уповноваженим представником житлово-комунального підприємства без зазначення дати їх складення, обставини у цих актах вказані зі слів сусідів без перевірки факту щодо наявності у квартирі речей відповідачів, та причин їх непроживання;

не встановив причини непроживання відповідачів у спірній квартирі саме протягом шести місяців до звернення до суду з цим позовом та не зробив оцінку їх поважності;

В силу положень частини 1 статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, у зв'язку з чим постанова апеляційного суду відповідно до статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Додаткове рішення суду, ухвалене у порядку статті 270 ЦПК України, є невід'ємною частиною основного рішення у справі по суті спору та не може існувати окремо від нього. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу, а тому додаткова постанова Київського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року також підлягає скасуванню.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що додаткова постанова апеляційного суду підлягає обов'язковому скасуванню на підставі пункту 5 частини 1 статті 411 ЦПК України колегія суддів не приймає, оскільки відповідно до частини 4 статті 270 ЦПК України суд під час ухвалення додаткового рішення у разі необхідності може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про наявність підстав для відводу судді Стрижеуса А. М.

Питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. Суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість (частина 2 статті 40 ЦПК України).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що під час розгляду справи в апеляційному суді позивач заявив відвід судді Стрижеусу А. М.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 серпня 2019 року заявлений ОСОБА_1 відвід судді Стрижеусу А. М. визнано необґрунтованим, заяву передано на розгляд іншому судді, визначеному в порядку, встановленому частиною 1 статті 33 ЦПК України.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 09 серпня 2019 року відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді Стрижеуса А. М.

Порушень вимог процесуального закону під час розгляду заяви про відвід не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені частиною 1 статті 33 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновку щодо застосування норм права викладеного у постановах Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року в справі № 203/1665/19-ц (провадження № 61-11593св21), від 16 червня 2021 року в справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20) колегія суддів вважає, що касаційні скарги необхідно задовольнити частково, постанову апеляційного суду від 15 січня 2020 року та додаткову постанову апеляційного суду від 28 квітня 2020 року скасувати і передати справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат".

За таких обставин розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягає здійсненню судом, який ухвалив остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року скасувати.

Передати справу № 755/1139/18 на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З прийняттям постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 15 січня 2020 року та додаткова постанова Київського апеляційного суду від 28 квітня 2020 року втрачають законну силу.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук