Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.05.2020 року у справі №242/5668/18

Постанова

Іменем України

09 червня 2021 року

м. Київ

справа № 242/5668/18-ц

провадження № 61-7581св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В.

М. (суддя-доповідач)

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 28 листопада 2019 року у складі судді Владимирської І. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Биліни Т. І., Лопатіної М. Ю., Мальцевої Є. Є.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 28 квітня 2005 року був укладений договір купівлі-продажу між позивачем, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та приватним підприємством "Восход" (далі - ПП "Восход "), відповідно до якого ПП "Восход" продало, а позивач та ОСОБА_2, ОСОБА_3 купили нежитлову будівлю в рівних частках кожний, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 842,7 кв. м.

Вищезгадана будівля 27 травня 2005 року була зареєстрована в Селидівському бюро технічної інвентаризації. У серпні 2018 року позивач дізнався, що ОСОБА_3 подарувала 1/3 частку вищевказаної нежитлової будівлі ОСОБА_2, договір дарування від 11 липня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Шарафєєвою І.

В. Посилання в договорі дарування, а саме в пункті 1.1 договору, що ОСОБА_3 передає у власність обдарованому ОСОБА_2 1/3 частку нежитлової будівлі не відповідає діючому законодавству, оскільки відповідно до пункту 1 договору купівлі-продажу ОСОБА_3, ОСОБА_2, та позивачем було куплено нежилу будівлю в рівних частинах кожний. Договором купівлі - продажу майна не визначено, що сторони набули вказану будівлю у часткову власність, тому вони набули її у рівних частинах, а саме майно є спільною їх власністю.

Таким чином, оскільки договором не встановлені розміри часток та не встановлено де ці частки знаходяться у вищевказаній будівлі, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не мали право розпоряджатися майном без згоди позивача та здійснювати відчуження часток шляхом дарування. А тому просив визнати недійсним договір дарування 1/3 частки нежитлової будівлі (універмаг з підвалом) за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 842,7 кв. м, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 28 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що при укладенні договору дарування від 11 липня 2018 року ОСОБА_3 мала право розпоряджатися своєю часткою, а саме 1/3 часткою вказаної нежилої будівлі. Наявність вільного волевиявлення на укладення договору дарування, було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Договір дарування 1/3 частки нежитлової будівлі був укладений у письмовій формі, нотаріально посвідчений, зареєстрований у встановленому порядку. Обдарований ОСОБА_2 прийняв подарунок, а тому саме він став повноправним власником майна у вигляді 1/3 частки нежилого приміщення, що належало ОСОБА_3. Тобто, при укладенні договору дарування від 11 липня 2018 року, сторонами були дотримані всі вимоги діючого законодавства, сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту, договір було підписано сторонами за наявності доброї волі, а тому, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У травні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неналежним чином досліджено надані докази у їх сукупності, неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що відповідачі по справі, не мали права розпоряджатися майном, яке є спільною власністю без його згоди та укладати між собою договір дарування без його згоди. Вважає, що відповідачі не мали права укладати договір дарування частки, бо спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. У зв'язку з тим, що договором не встановлені розміри часток та не встановлено де ці частки знаходяться у вказаній будівлі, тому відповідачі не мали права розпоряджатися майном без його згоди у тому числі і здійснювати відчуження часток шляхом дарування. Посилання в договорі дарування про передачу у власність 1/3 частини не відповідає діючому законодавству та фактичним обставинам справи бо відповідно до умов договору купівлі-продажу продавець продав, а покупці купили нежитлову будівлю в рівних частинах кожний. Вказане свідчить про існування спільної власності, а тому суд повинен був керуватися статтями 357, 358 ЦК України та застосувати наслідки передбачені статтями 203, 215 ЦК України.

Відзив на касаційну скаргу не подано.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Встановлені обставини справи

Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 28 квітня 2005 року серії ВВТ № 499709, посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу Нечипоренко Т. І., та зареєстрованого в реєстрі за № 1337, приватне підприємство "Восход" продав, а ОСОБА_2, ОСОБА_1, ОСОБА_3 купили нежитлову будівлю (універмаг з підвалом), в рівних частках кожний, за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею - 842,7 кв. м. (а. с.10)

Відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно від 27 травня 2005 року № 7358008, нежитлова будівля (універмаг з підвалом), за адресою: АДРЕСА_1, належить на праві приватної власності ОСОБА_3, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 1/3 частці кожному, на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 28 квітня 2005 року реєстровий № 1337. (а. с.107).

Згідно з договором дарування 1/3 частки нежитлової будівлі серії від 11 липня 2018 року ННI № 153182, посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу Донецької області Шарафєєвою І. В. та зареєстрованого у реєстрі за № 636, ОСОБА_3 передає у власність ОСОБА_2, а він приймає у власність 1/3 частку двоповерхової нежитлової будівлі (універмаг з підвалом загальною площею 842,7 кв. м. ), розташованої за адресою: АДРЕСА_1, на земельній ділянці комунальної власності розміром 0,1961 га, кадастровий № 1413800000:03:018:0019. (а. с.121)

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недійсність правочину визначається статтями 203, 215 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені Статтею 215 ЦК України.

Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна.

Згідно зі статтею 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Позивач не надав доказів, що розмір його частки у майні спільної часткової власності є іншим ніж зазначено у витягу про реєстрацію права власності.

Згідно з частиною 1 статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Згідно з частиною 1 статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до приписів статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ~law26~, при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. З цього слідує, що при вирішенні позову про визнання недійсним договору дарування суди повинні виходити із відповідних норм Цивільного кодексу України, якими регулюється вчинення саме цього виду договорів.

Договір дарування є особливою формою договорів, який опосередковує безоплатну передачу майна в власність від однієї сторони (дарувальника) до іншої сторони (обдарованого).

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, коли сторони мають повну уяву не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Тобто правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно із частиною 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частин 1, 3 статті 215 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У правових позиціях, що викладені у постановах від 10 червня 2015 року у справах № 6-301цс15 та № 6-449цс15, Верховний Суд України зазначив, що статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він невизнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Співвласник, згідно зі статтею 362 ЦК України має переважне право перед іншими особами тільки у разі продажу частки у праві спільної часткової власності, проте в даному випадку укладено договір дарування, а як наслідок відсутні підстави для визнання його недійсним з огляду на положення статей 203, 215 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що при укладенні договору дарування від 11 липня 2018 року ОСОБА_3 мала право розпоряджатися своєю часткою, а саме 1/3 часткою вказаної нежилої будівлі. Наявність вільного волевиявлення на укладення договору дарування, було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Договір дарування 1/3 частки нежитлової будівлі був укладений у письмовій формі, нотаріально посвідчений, зареєстрований у встановленому порядку. Обдарований ОСОБА_2 прийняв подарунок, а тому саме він став повноправним власником майна у вигляді 1/3 частки нежилого приміщення, що належало ОСОБА_3. Тобто, при укладенні договору дарування від 11 липня 2018 року, сторонами були дотримані всі вимоги діючого законодавства, сам текст договору викладено чітко, однозначно, без можливості двоякого розуміння його змісту, договір було підписано сторонами за наявності доброї волі, а тому, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним.

Наведенні в касаційній скарзі доводи Верховним Судом відхиляються, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права та не порушено норми процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає без задоволення касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 28 листопада 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 02 квітня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: С. Ю. Бурлаков

В. С. Жданова

А. Ю. Зайцев

В. М. Коротун