Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 20.04.2020 року у справі №136/46/19

Постанова

Іменем України

09 червня 2021 року

м. Київ

справа № 136/46/19

провадження № 61-9678св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро", правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "Тас Агро Захід",

третя особа - приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Дунаєвська Світлана Миколаївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргутовариства з обмеженою відповідальністю "Тас Агро Захід" на постанову на постанову Вінницького апеляційного суду від 17 березня 2020 року у складі колегії суддів:

Сала Т. Б., Панасюка О. С., Шемети Т. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Концерн "Сімекс-Агро" (далі - ТОВ "Концерн "Сімекс-Агро"), правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю "Тас Агро Захід" (далі - ТОВ "Тас Агро Захід"), про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі, про скасування запису про державну реєстрацію та про визнання припиненим договору оренди землі.

Позовну заяву мотивовано тим, що він є власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 3,5185, що розташована на території Славнянської сільської ради Липовецького району Вінницької області. 05 січня 2005 року між ним та ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" укладено договір оренди належної йому земельної ділянки, який зареєстрований в Липовецькому відділі Вінницької філії ДП "Центр ДЗК"

25 жовтня 2006 року, строком на 10 років. Зазначав, що 13 червня 2016 року він завчасно звернувся із письмовою заявою до відповідача щодо припинення дії договору після закінчення його строку, як це передбачено пунктом 4 договору оренди землі, однак після спливу строку дії договору оренди земельна ділянка повернута не була. При цьому, йому стало відомо про існування додаткової угоди до договору оренди вищевказаної земельної ділянки, яка зареєстрована 01 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дунаєвською С. М., відповідно до якої строк дії договору визначено 20 років з правом пролонгації.

Вказував, що додаткову угоду він не укладав, відповідач в односторонньому порядку змінив істотні умови договору, чим порушив його права як власника спірної земельної ділянки.

Посилаючись на вищевикладене, позивач просив визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 05 січня 2005 року, що зареєстрована 01 грудня 2015 приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Дунаєвською Світланою Миколаївною; скасувати запис від 01 грудня 2015 року № 12296839 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права оренди строком 20 років з правом пролонгації земельної ділянки, площею 3,5185 га, що розташована на території Славнянської сільської ради Липовецького району Вінницької області; визнати припиненим договір оренди землі від 05 січня 2005 року, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" з 26 жовтня 2016 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області у складі судді Кривенка Д. Т. від 16 грудня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що дії позивача щодо звернення до відповідача із позовами до суду та одночасне звернення до відповідача з заявами щодо виплати орендної плати є непослідовними та недобросовісними. Також суд виходив з того, що позивач достеменно був обізнаний про те, чи укладалась ним додаткова угода чи ні. Отже, з метою захисту своїх прав, він мав би звернутись до суду з єдиним позовом, а не використовувати обставину відсутності у відповідача оригіналу додаткової угоди, яка стала йому відома при розгляді інших справ. Відтак твердження позивача щодо непідписання відповідної угоди є непослідовними та недобросовісними.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 17 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 16 грудня 2019 року скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково. Визнано недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 05 січня 2005 року № 156, укладену між ОСОБА_1 та ТОВ "Концерн "Сімекс-Агро" 27 грудня

2010 року, що зареєстрована 01 грудня 2015 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Дунаєвською С. М.

Визнано припиненим договір оренди землі від 05 січня 2005 року № 156, укладений між ОСОБА_1 та ТОВ "Концерн "Сімекс-Агро" з 26 жовтня 2016 року. У задоволенні решти позову відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ні позивачем, ні відповідачами не було надано суду першої інстанції оригіналу оскаржуваної додаткової угоди. При цьому, позивач мотивує неможливість її надання через те, що угода не існує в природі, товариство - через втрату додаткової угоди, а нотаріус взагалі не висловив позицію щодо позовних вимог, тим самим усунувся від покладеного на нього обов'язку щодо надання доказів на підтвердження іншої, ніж в позивача, позиції. Відповідач не спростував доводи позивача про відсутність його волевиявлення на укладання спірної додаткової угоди. Оскільки волевиявлення позивача на укладення додаткової до договору оренди землі не було, вказаний правочин слід визнати недійсним. Вважав, що якщо право орендодавця на припинення зобов'язання за договором оренди землі від 05 січня 2005 року не визнається, воно підлягає захисту судом шляхом визнання договору таким, що припинив дію у зв'язку із закінчення строку, на який його було укладено.

Відмовляючи у задоволенні позову про скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права оренди строком 20 років, суд апеляційної інстанції вважав, що рішення суду про визнання недійсним додаткової угоди до договору оренди землі є самостійною підставою для скасування запису про державну реєстрацію спірної угоди та при отриманні державним реєстратором відповідного рішення суду, що набрало законної сили, він зобов'язаний скасувати відповідний запис про державну реєстрацію прав, а в разі відмови скасування такого запису заінтересовані особи не позбавлені права звернутися до суду з відповідними вимогами зобов'язального характеру.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ТОВ "Тас Агро Захід" просить скасуватипостанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 492/181/16-ц. Також заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, зокрема отримання відповідачем орендної плати за 2010-2018 роки у розмірі, який визначений саме додаткового угодою до договору оренди землі. Крім того, позивач звернувся до суду поза межами позовної давності.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 01 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення, площею 3,5185, що розташована на території Славнянської сільської ради Липовецького району Вінницької області.

05 січня 2005 року між ОСОБА_1 та ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро", правонаступником якого є ТОВ "Тас Агро Захід", укладено договір оренди належної позивачу земельної ділянки, строком на 10 років.

Зазначений договір оренди землі зареєстрований в Липовецькому відділі Вінницької філії ДП "Центр ДЗК" 25 жовтня 2006 року.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 01 грудня 2015 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Дунаєвською С. М. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 26622887 зареєстровано право оренди земельної ділянки на підставі договору оренди землі, з додатковою угодою від 27 грудня 2010 року, серія та номер № 156, виданий 05.01.2005, між

ТОВ "Концерн "Сімекс - Агро" та ОСОБА_1. Зміст речового права: строк дії: 20 років, з правом пролонгації, додаткові відомості: 3% від нормативної грошової оцінки (а. с. 9).

13 червня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ "Концерн "Сімекс-Агро" з письмовою заявою про відсутність у нього наміру продовжувати дію договору оренди землі на новий строк (а. с. 71).

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 зазначив, що після спливу строку договору оренди землі від 05 січня 2005 року земельна ділянка повернута йому не була, орендар продовжував протиправно використовувати земельну ділянку. Йому стало відомо про існування додаткової угоди до договору оренди, однак, вказану угоду він не укладав, а відтак не міг її підписати фізично.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах

2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова апеляційного суду у повній мірі не відповідає, з огляду на таке.

Щодо вимог про визнання недійсною додаткової угоди

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.

Частиною 3 статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини 1 статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині 1 статті 215 ЦК України, так і у статтях 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину.

Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною 1 статті 627 ЦК України і відповідно до частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог частиною 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина 1 статті 638 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 14 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (27 грудня

2010 року), договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Частиною 1 статті 15 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Згідно з частиною 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

За змістом положення частини 10 статті 84 ЦПК України у разі неподання учасником справи з неповажних причин або без повідомлення причин доказів, витребуваних судом, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у його визнанні, або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, - також залишити позовну заяву без розгляду.

Судом апеляційної інстанції установлено, що ні позивачем, ні відповідачем не було надано суду першої інстанції оригіналу оскаржуваної додаткової угоди, хоча ухвалою Липовецького районного суду Вінницької області від 12 лютого 2019 року було задоволено клопотання позивача про витребування такої угоди. При цьому, позивач мотивує неможливість її надання через те, що угода не існує в природі, товариство - через втрату додаткової угоди, а нотаріус взагалі не висловив позицію щодо позовних вимог, тим самим усунувся від покладеного на нього обов'язку щодо надання доказів на підтвердження іншої, ніж в позивача, позиції.

Встановивши, що ОСОБА_1 заперечував факт підписання додаткової угоди договору оренди земельної ділянки від 27 грудня 2010 року, врахувавши ухилення відповідача від надання на вимогу суду оригіналу спірного договору, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач не спростував доводи позивача про відсутність його волевиявлення на укладання спірної додаткової угоди.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 26 червня

2019 року у справі № 193/344/17 (провадження № 61-37522св18) та

від 16 вересня 2020 року у справі № 500/1559/15-ц (провадження № 61-2411св19).

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статей 15 і 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17,

від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив визнати недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 27 грудня 2010 року, посилаюсь на те, що вказану угоду він не укладав, а відтак не міг її підписати фізично.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам 2 , 3 статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві, в якій вона наполягає на поверненні їй земельної ділянки, вважаючи, що спірна земельна ділянка знаходиться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним їй майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 71), від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 96), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 97)).

Тому у позові в частині визнання недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 27 грудня 2010 року слід відмовити з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту.

Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити негаторний позов про повернення земельної ділянки.

Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Отже, установивши, що позивач не укладав із відповідачем додаткову угоду від 27 грудня 2010 року, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про визнання її недійсною.

Щодо вимог про визнання припиненим договору оренди землі

За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату (частина 1 статті 792 ЦК України).

Договір найму укладається на строк, встановлений договором (частина 1 статті 763 ЦК України).

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.

За змістом статей 18, 20 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація договорів оренди землі проводиться у порядку, встановленому законом.

Отже, строк дії спірного договору починається після набрання ним чинності.

Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов'язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) стає правовідносинами, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.

Відповідно до частини 1 статті 31 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі припиняється, зокрема, в разізакінчення строку, на який його було укладено.

У пункті 4 договору оренди землі у розділі "Строк дії договору" сторони погодили, що договір укладено на 10 років. Після закінчення строку дії договору орендодавець повинен не пізніше ніж за тридцять днів до закінчення строку дії договору письмово попередити орендаря про свій намір припинити дію договору. При відсутності такого повідомлення договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах.

Відповідно до заяви ОСОБА_1 від 13 червня 2016, складеної на ім'я генерального директора ТОВ "Концерн "Сімекс-Агро", позивач зазначив, що будь-яких додаткових угод він не укладав, продовжувати строк дії договору оренди він не буде і в подальшому бажає використовувати земельну ділянку особисто, тому просив не проводити жодних сільськогосподарських робіт на його земельній ділянці після зібрання урожаю у 2016 році.

Установивши, що строк укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ "Концерн "Сімекс-Агро" договору оренди землі від 05 січня 2005 року, який зареєстровано 25 жовтня 2006 року, закінчився 25 жовтня 2016 року, а право орендодавця на припинення зобов'язання за договором оренди землі відповідачем не визнається, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про визнання договору таким, що припинив дію у зв'язку із закінчення строку, на який його було укладено відповідно до положення статті 31 Закону України "Про оренду землі".

Верховний Суд вважає, що спосіб захисту щодо припинення договору оренди землі від 05 січня 2005 року, обраний позивачем, є належним, бо дозволить повернути належну йому на праві власності земельну ділянку, користування якою відповідач помилково вважає правомірним, посилаючись на продовження строку дії договору, тобто не визнає припинення договору.

При цьому суд апеляційної інстанції правильно зауважив, що факт користування відповідачем спірною земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди землі та факт отримання ОСОБА_1 орендної плати не можуть свідчити про продовження договору оренди на той самий строк, зважаючи на виражене у заяві від 13 червня 2016 року волевиявлення орендодавця на відмову від продовження строку оренди.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення в частині визнання припиненим договору оренди землі від 05 січня 2005 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судове рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі від 27 грудня

2010 року підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову.

В частині визнання припиненим договору оренди землі від 05 січня 2005 року постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін.

Оскільки судове рішення апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову про скасування державної реєстрації права оренди землі не оскаржується, то відповідно до вимог статті 400 ЦПК України його законність колегією суддів не перевіряється.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Тас Агро Захід" задовольнити частково.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 17 березня 2020 року в частині визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі

від 27 грудня 2010 року скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.

В іншій частині постанову Вінницького апеляційного суду від 17 березня

2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович