Історія справи

Постанова КЦС ВП від 16.04.2025 року у справі №369/12211/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2025 року

м. Київ

справа № 369/12211/19

провадження № 61-6698св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А., учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Аваєва Наталія Валеріївна, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року у складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Нежури В. А., Кулікової С. В., Невідомої Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив:

- визнати земельну ділянку, кадастровий номер 3222482004:02:001:0172, та житловий будинок із допоміжними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- визнати за ним право власності на 1/2 частини житлового будинку із допоміжними спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

- визнати за ним право власності на 1/2 частини земельної ділянки, кадастровий номер 3222482004:02:001:0172, площею 0,1011 га, за призначенням: для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд.

Позовну заяву обґрунтував тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 19 листопада 2004 року, який судовим рішенням було розірвано 31 серпня 2018 року. За час шлюбу сторони набули спірне нерухоме майно. ОСОБА_1 стверджував, що вказане майно є спільним сумісним майном сторін, проте щодо його поділу сторони не знаходять згоди, тому вимушений був звернутись до суду задля вирішення спірного питання.

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , у якому просила суд визнати за нею право особистої приватної власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3222482004:02:001:0172, та будинок із допоміжними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , які розташовані на вказаній земельній ділянці.

Зустрічну позовну заяву обґрунтувала тим, що спірні земельна ділянка та житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , не є спільним сумісним майном, а є її особистою приватною власністю, так як це майно вона придбала за свої особисті кошти, отримані від продажу власних квартир 08 серпня 2002 року та 01 вересня 2005 року. Крім того, ОСОБА_2 стверджувала, що під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , у них не було таких доходів (сімейного бюджету), щоб придбати спірне майно.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 січня 2020 року зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю прийнято до спільного розгляду з позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на: 1/2 частини житлового будинку з надвірними будівлями, житловою площею 80,7 кв. м, загальною площею 155,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 ; 1/2 частини земельної ділянки, кадастровий номер 3222482004:02:001:0172, площею 0,1011 га, наданої для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, за адресою: АДРЕСА_1 . У решті позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 842,00 грн та 33 332,00 грн на надання правової допомоги. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що оскільки спірні житловий будинок та земельна ділянка набуті сторонами у період перебування у шлюбі за спільні кошти, то, з урахуванням положень статті 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України), таке майно підлягає поділу між ними у рівних частинах.

Водночас, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не довела належними і допустимими доказами факт придбання нею спірного майна за особисті кошти під час перебування сторін у шлюбі.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діяла адвокат Аваєва Н. В., задоволено частково. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року в частині розподілу судових витрат змінено. Визначено, що до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає судовий збір у розмірі 9 605,00 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат у вигляді судового збору, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції не перевірив правильність розміру сплати ОСОБА_1 судового збору за подання первісного позову, не звернув увагу на сплату такого судового збору позивачем у меншому розмірі ніж встановлено законом, а тому неправильно здійснив розподіл судових витрат.

Водночас, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, апеляційний суд виходив із того, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, до яких суд дійшов шляхом повного та всебічного з`ясування обставин справи. Рішення суду першої інстанції у незміненій частині є законним та обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

06 травня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Аваєва Н. В., через підсистему «Електронний суд» звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19 та від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявниця вказує на те, що судами не повністю та неправильно досліджено докази, які мають значення для правильного вирішення спору (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не надали належної оцінки усім її доводам та аргументам, наведеним у зустрічному позові та інших заявах у справі;

- проігнорували те, що ОСОБА_1 не довів, що вартість придбаного спірного майна була вищою, ніж зазначена у договорах купівлі-продажу;

- не врахували, що у відзиві на зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 визнав обставину, на яку посилалася заявниця при обґрунтуванні зустрічного позову, а саме те, що на купівлю спірного майна вона витратила свої особисті кошти;

- безпідставно проігнорували подані представником заявниці відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела/суми виплачених доходів та утриманих податків станом на 10 серпня 2022 року, які свідчать про те, що вона отримувала дохід у період з дати укладення шлюбу до дати придбання спірного майна, а також в цей період перебувала у відпустці у зв`язку із народженням дитини;

- не врахували, що договори купівлі-продажу спірного майна не містять посилань на заяву ОСОБА_1 від 23 липня 2005 року, щодо надання заявниці як його дружині дозволу на укладення договорів;

- не встановили джерело походження коштів на придбання спірного майна, хоча у цій справі спірне майно було придбане після 10 місяців шлюбу і матеріали справи не містять відомостей про отримання подружжям сторін доходу, який був необхідним для придбання спірного майна за оголошеною в правочинах вартістю;

- у своїх рішеннях не навели обґрунтування визнання розміру суми стягнення витрат ОСОБА_1 на правову допомогу.

Також у касаційній скарзі заявниця ОСОБА_2 вказувала на те, що суд першої інстанції:

- під час розгляду справи змінив предмет позову ОСОБА_1 в аспекті розширення його формулювання, а саме додав до характеристики предмета спору: «…з надвірними будівлями, житловою площею 80,7 кв. м, загальною площею 155,4 кв. м…» та замінив поняття «споруди» на «будівлі»;

- проігнорував, що позовна вимога у прохальній частині позовної заяви стосується відповідача з прізвищем « ОСОБА_3 », та зазначив у своєму рішенні без жодної заяви сторони позивача прізвище відповідача « ОСОБА_3 », хоча це не може відбуватись за ініціативою суду.

Водночас у касаційній скарзі заявниця вказала на те, що апеляційний суд, розглянувши апеляційну скаргу заявниці, стягнув із неї на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу первісного позову у більшому розмірі ніж останнім фактично сплачено.

Крім того, у касаційній скарзі ОСОБА_2 виклала клопотання про поновлення їй строку на касаційне оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року, а також клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень до закінчення касаційного розгляду справи.

02 липня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Діхтяренко О. М., із застосуванням засобів поштового зв`язку подав до Верховного Суду відзив на касаційну ОСОБА_2 , у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

У вказаному відзиві заявник виклав клопотання про продовження строку на подання такого відзиву, яке мотивував тим, що ухвала Верховного Суду від 30 травня 2024 року про відкриття касаційного провадження у цій справі № 369/12211/19 та копія касаційної скарги ОСОБА_2 надійшли на поштову адресу його адвоката Діхтяренко О. М. 16 червня 2024 року. Однак оскільки відповідно до наказу керівника Адвокатського бюро «Ольги Діхтяренко» від 01 травня 2024 року № 01/2024 з 17 червня до 01 липня 2024 року адвокат Діхтяренко О. М. знаходилась у відпустці, то ознайомитися з відповідною касаційною скаргою змогла лише 02 липня 2024 року. Тому позивач вважав, що строк на подання відзиву на вказану касаційну скаргу піддягає продовженню судом.

Крім того, у зазначеному відзиві заявник просив суд стягнути із ОСОБА_2 на його користь витрати на правову допомогу в суді касаційної інстанції у розмірі 45 000,00 грн.

11 липня 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Аваєва Н. В., через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду клопотання, у якому просила суд відмовити у прийнятті відзиву ОСОБА_1 на її касаційну скаргу; зменшити суму судових витрат на правову допомогу, надану позивачу адвокатом Діхтяренко О. М.; постановити окрему ухвалу, у зв`язку з порушенням адвокатом Діхтяренко О. М. вимог пункту 3 статті 4 та частини четвертої статті 14 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076 «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Рух справи в суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 07 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Аваєва Н. В., на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.; судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишено без руху, надано заявниці строк для усунення недоліків, зокрема для подання доказів, що підтверджують обставини, які зазначені заявником як підстави для поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, та надання доказів сплати судового збору.

Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2024 року (після усунення недоліків касаційної скарги) поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року та постанови Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Києво-Святошинського районного суду Київської області матеріали справи № 369/12211/19; відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень; надано учасникам справи 10-денний строк з дня отримання цієї ухвали для подання відзиву.

У червні 2024 року матеріали справи № 369/12211/19 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2025 року справу № 369/12211/19 призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Діхтяренко О. М., про продовження строку на подання відзиву відмовлено. Відзив ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Діхтяренко О. М., на касаційну скаргу ОСОБА_2 ухвалено повернути заявнику без розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 19 листопада 2004 року сторони уклали шлюб у Відділі реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції м. Києва за актовим записом № 1315, що підтверджується свідоцтвом про одруження від 19 листопада 2004 року серії НОМЕР_1 .

Вказаний шлюб було розірвано на підставі рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 серпня 2018 року у справі № 369/9499/18, що набрало законної сили 02 жовтня 2018 року.

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 08 серпня 2002 року за реєстровим № 1892, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Воловиченко В. В., ОСОБА_2 продала квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , за ціною 7 000,00 грн.

Крім того, на підставі договору купівлі-продажу від 01 вересня 2005 року за реєстровим № 5406, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корнелюк К. М., ОСОБА_2 продала за 14 190,00 грн квартиру за адресою: АДРЕСА_3 .

Надалі 23 вересня 2005 року на ім`я ОСОБА_2 придбано:

- на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку за реєстровим номером № 7929, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Апишковою З. І., за ціною 116 010,00 грн житловий будинок з надвірними будівлями, житловою площею 80,7 кв. м, загальною площею 155,4 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 ;

- на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки за реєстровим номером № 7933, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Апишковою З. І., за ціною 111 837,00 грн земельну ділянку, якій в подальшому було присвоєно кадастровий номер 3222482004:02:001:0172, площею 0,1011 га, надану для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель, за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно із заявою від 23 вересня 2005 року завіреною приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Апишковою З. І. - ОСОБА_1 надавав ОСОБА_2 дозвіл на придбання згаданих житлового будинку та земельної ділянки, посвідчених 23 вересня 2005 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Апишковою З. І. за реєстровим № 7928.

Вказані матеріали не містять заяви ОСОБА_2 про те, що вона придбаває це майно за особисті кошти.

Відповідно до відомостей, наданих Державною податковою службою України, за період з дати укладання шлюбу до дати придбання спірного майна ОСОБА_2 доходу не мала, а ОСОБА_1 отримував щомісячний дохід у розмірі 22 165,43 грн після вирахування податку на доходи фізичних осіб.

Правове обґрунтування

Відповідно до статті 21 Сімейного кодексу України (далі - СК України) шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

На майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України)).

Відповідно до частин першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або в позасудовому порядку.

Згідно з частинами першою, другою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

За правилами статті 372 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними, крім випадків, установлених законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Водночас відповідно до частин першої, сьомої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Стаття 60 СК України містить норму про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким у незміненій частині рішення погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що оскільки спірні житловий будинок та земельна ділянка набуті сторонами у період перебування у шлюбі за спільні кошти, то з урахуванням положень статті 70 СК України таке майно підлягає поділу між ними у рівних частинах.

Водночас, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з яким незміненій частині рішення погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що вона не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на майнота не довела факт придбання нею спірного майна за особисті кошти під час перебування сторін у шлюбі.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили джерело походження коштів на придбання спірного майна, Верховний Суд відхиляє, оскільки з огляду на положення статті 60 СК України, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 04 березня 2021 року у справі № 343/1294/18 (провадження № 61-14494св20).

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції під час розгляду справи змінив предмет позову ОСОБА_1 в аспекті розширення його формулювання, а саме додав до характеристики предмета спору: «…з надвірними будівлями, житловою площею 80,7 кв. м, загальною площею 155,4 кв. м…» та замінив поняття «споруди» на «будівлі», є безпідставними.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

Формулювання змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Отже, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати підставу та предмет позову (постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 463/3724/18 (провадження № 61-4970св21).

У цій справі позивач ОСОБА_1 заявив до суду, зокрема вимогу про визнання за ним права власності на 1/2 частини житлового будинку із допоміжними спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалюючи рішення від 06 червня 2023 року Києво-Святошинський районний суд Київської області про задоволення такої позовної вимоги, з урахуванням встановлених у справі обставин та наявних у справі доказів, деталізував характеристики вказаного спірного об`єкта нерухомості, зокрема, зазначивши у тексті свого рішення додаткову інформацію про його площу, без зміни вказаних позивачем інших суттєвих характеристик майна, що жодним чином не вплинуло на можливість ідентифікації такого об`єкта нерухомості в просторі.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції не змінював предмет первісного позову ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанції не врахували висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19, від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18, є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанцій виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

Посилання у касаційній скарзі на те, що ОСОБА_1 визнав обставину, на яку посилалася заявниця при обґрунтуванні зустрічного позову, а саме те, що на купівлю спірного майна вона витратила свої особисті кошти, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони спростовуються заявами представника ОСОБА_1 в ході розгляду справи та встановленими у справі обставинами.

Водночас Верховний Суд наголошує, що в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України він лише перевіряє правильність застосування судами першої або апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належну оцінку всім доводам і аргументам заявниці, наведеним у зустрічному позові та інших заявах по справі, Верховний Суд відхиляє, оскільки як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості визнання судами розміру суми стягнення із неї на користь ОСОБА_1 судових витрат на правову допомогу є безпідставними з огляду на таке.

Статтею 59 Конституції України визначено, кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з частиною другою статті 15 ЦПК України представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Відповідно до частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Матеріали справи свідчать про те, що ОСОБА_1 , до закінчення розгляду справи по суті, подав до суду першої інстанції заяву про стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 50 000,00 грн. До вказаної заяви позивач додав копію договору про надання правової допомоги б/н від 17 березня 2021 року, копію додаткової угоди від 17 березня 2014 року № 1 та копії квитанцій про оплату послуг на загальну суму 50 000,00 грн (т. 3 а. с. 50-57).

Здійснюючи розподіл судових витрат на правову допомогу, суд першої інстанції, з яким в цій частині погодився й апеляційний суд, з огляду на часткове задоволення первісного позову ОСОБА_1 та залишення зустрічного позову ОСОБА_2 без задоволення, з урахуванням предмета спору, ціни позову, складності справи, обсягу виконаної роботи, необхідності та розумності відповідних витрат, на підставі статті 141 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про часткове відшкодування ОСОБА_1 за рахунок ОСОБА_2 понесених ним витрат на правничу допомогу у розмірі 33 332,00 грн.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди безпідставно проігнорували подані представником заявниці відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про джерела/суми виплачених доходів та утриманих податків станом на 10 серпня 2022 року, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що в силу положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків по суті спору, викладених судом першої інстанції у незміненій частині рішення та постанові суду апеляційної інстанцій, та не дають підстав вважати, що суди порушили норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Водночас Верховний Суд не може погодитись із оскаржуваним судовим рішенням апеляційного суду в частині зміни рішення суду першої інстанції щодо розподілу судових витрат у вигляді судового збору та вважає частково слушними відповідні доводи касаційної скарги з таких підстав.

Закон України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» визначає правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції, чинній на момент звернення позивача із позовом) судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» з 01 січня 2019 року встановлено прожитковий мінімум для працездатних осіб в розмірі 1921,00 грн.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) за подання позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою або фізичною особою - підприємцем, ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно з підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду) за подання позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою або фізичною особою - підприємцем, ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Матеріали справи свідчать про те, що 18 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання житлового будинку, земельної ділянки спільним сумісним майном та поділ такого майна шляхом визнання за ним права власності на його 1/2 частини (т.1 а.с. 1-2).

Відповідно до норм статті 4 Закону України «Про судовий збір» та положень статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» за звернення до суду з цим позовом ОСОБА_1 мав сплатити судовий збір у загальному розмірі 11 141,80 грн (768,40 + 768,40 + 9 605,00).

Однак, до вказаної позовної заяви ОСОБА_1 додав копію дублікату квитанції від 17 вересня 2019 року № 0.0.1466939430.1 про сплату судового збору лише у розмірі 5 763,00 грн (т.1 а. с. 8), тобто у меншому розмірі ніж визначено законом.

Водночас Верховний Суд звертає увагу на те, що згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У цій справі суд першої інстанції, з яким у цій частині рішення погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про часткове задоволення первісного позову ОСОБА_1 , а саме вимоги майнового характеру, та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 в цілому, отже відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судові витрати у вигляді судового збору у сумі 9 605,00 грн, що підлягали сплаті в суді першої інстанції за вирішення вимоги майнового характеру покладаються на сторону відповідача - ОСОБА_2 у повному обсязі.

Тому, з урахуванням фактично сплаченого позивачем ОСОБА_1 у цій справі розміру судового збору, з відповідачки ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в порядку розподілу судових витрат підлягає стягненню 5 763,00 грн.

Натомість решта судових витрат за розгляд справи в суді першої інстанції у сумі 3 842,00 грн, які не були сплачені ОСОБА_1 , підлягають стягненню з відповідачки ОСОБА_2 на користь держави.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд на вказане уваги не звернув, неправильно застосував положення статті 141 ЦПК України та безпідставно стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді судового збору у тому розмірі, який фактично останнім сплачений не був.

Отже, оскаржуване судове рішення апеляційного суду в частині розподілу судових витрат не можна визнати законним та обґрунтованим і воно підлягає зміні.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Аваєва Н. В., задовольнити частково; оскаржуване рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року у незміненій за результатом апеляційного перегляду частині залишити без змін; постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року в частині зміни розподілу судових витрат у вигляді судового збору, сплаченого за розгляд справи в суді першої інстанції, змінити, в іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року залишити без змін.

Щодо клопотання ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Аваєва Н. В., про постановлення окремої ухвали

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Аваєва Н. В., просить Верховний Суд постановити окрему ухвалу щодо адвоката Діхтяренко О. М.

Згідно з частиною першою статті 262 ЦПК України суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.

Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду грубі порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли. Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлення під час розгляду справи порушень норм матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є правом, а не обов`язком суду.

Враховуючи, що Верховний Суд у процесі перегляду цієї справи не встановив суттєвих порушень, які б слугували достатньою підставою для постановлення окремої ухвали щодо адвоката Діхтяренко О. М., то клопотання відповідачки ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Аваєва Н. В., про постановлення окремої ухвали задоволенню не підлягає.

Щодо розподілу судових витрат в суді касаційної інстанції

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Оскільки оскаржуване судове рішення суду першої інстанції у незміненій за результатом апеляційного перегляду частині залишено без змін, оскаржувану постанову апеляційного суду по суті спору залишено без змін, а змінено лише в частині вирішення питання про розподіл судових витрат на сплату судового збору, то підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141 400 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Аваєва Наталія Валеріївна, задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 червня 2023 року у незміненій за результатом апеляційного перегляду частині залишити без змін.

Постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року в частині зміни розподілу судових витрат у вигляді судового збору, сплаченого за розгляд справи в суді першої інстанції, змінити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 фактично понесені ним судові витрати у вигляді судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції у розмірі 5 763 (п`ять тисяч сімсот шістдесят три) гривні 00 копійок.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судові витрати у вигляді судового збору, які підлягали сплаті за розгляд справи суді першої інстанції, у розмірі 3 842 (три тисячі вісімсот сорок дві) гривні 00 копійок.

В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2023 року залишити без змін.

У задоволенні клопотання ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Аваєва Наталія Валеріївна, про постановлення окремої ухвали відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець