Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.11.2023 року у справі №613/853/20
Постанова КЦС ВП від 15.11.2023 року у справі №613/853/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 613/853/20

провадження № 61-9712св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - держава Україна в особі Харківської обласної прокуратури,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колєснік Ігор Анатолійович, та заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 15 червня 2022 року у складі судді Уварової Ю. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2023 року у складі колегії суддів Лобова О. А., Дорош А. І., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Харківської обласної прокуратури про відшкодування на його користь 1 000 000,00 грн моральної шкоди шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

На обґрунтування позову посилався на те, що 29 листопада 2004 року слідчий прокуратури Київського району м. Харкова порушив кримінальну справу № 17040268 за фактом вчинення головою СФГ «АгроЗар» ОСОБА_1 злочинів, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 222, частиною другою статті 364 та частиною другою статті 366 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

14 березня 2005 року слідчий застосував до нього запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, з цієї дати він набув статусу підозрюваного у кримінальній справі.

24 березня 2005 року слідчий пред`явив йому обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 222, частиною другою статті 364 та частиною другою статті 366 КК України.

У подальшому у межах кримінального провадження ухвалювалися обвинувальні вироки, які були скасовані.

Постановою Краснокутського районного суду Харківської області від 05 травня 2011 року у справі № 2022/1-5/11 кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 222, частиною другою статті 364 та частиною другою статті 366 КК України направлено прокурору Київського району м. Харкова для продовження організації додаткового розслідування, ОСОБА_1 залишено попередню міру запобіжного заходу - підписку про невиїзд.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 08 вересня 2011 року постанову Краснокутського районного суду Харківської області від 05 травня 2011 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, запобіжний захід - підписку про невиїзд, позивачу залишено без змін.

Постановою Краснокутського районного суду Харківської області від 22 грудня 2011 року кримінальну справу направлено прокурору Київського району м. Харкова для організації додаткового розслідування, запобіжний захід позивачу - підписку про невиїзд, залишено без змін.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 лютого 2012 року постанову Краснокутського районного суду Харківської області від 22 грудня 2011 року залишено без змін.

У червні 2020 року позивач звернувся із запитами до відповідача про надання копії процесуального рішення щодо завершення досудового розслідування у кримінальній справі та ознайомлення з її матеріалами, які залишилися без задоволення.

Позивач вважав, що за вказаних обставин він був незаконно притягнутий до кримінальної відповідальності, до нього були незаконно застосовані інші кримінально-процесуальні дії та рішення, які обмежували його законні права та інтереси. Зазначеними діями йому завдано моральної шкоди, яку він оцінив у розмірі 1 000 000,00 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 15 червня 2022 року позов задоволено частково.

Стягнено з держави Україна через Державну казначейську службу України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 200 000,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач довів належними та допустимими доказами факт завдання йому моральної шкоди, а також причинно-наслідковий зв`язок між діями прокуратури та настанням негативних наслідків, на які позивач посилається.

Визначаючи розмір моральної шкоди, суд врахував як характер моральних страждань позивача, так і їх тривалість та зазначив, що відшкодування моральної шкоди у розмірі 200 000,00 грн відповідатиме засадам розумності та справедливості, а також обставинам справи та наслідкам, що настали для позивача, який зазнав моральних страждань.

Водночас суд першої інстанції зазначив, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню Закон України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі - Закон № 266/94-ВР), оскільки статтею 2 цього Закону передбачений вичерпний перелік випадків, які дають право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених Законом № 266/94-ВР. Враховуючи, що відомості про ухвалення виправдувального вироку суду або про закриття провадження з наведених у статті 2 Закону № 266/94-ВР підстав у матеріалах справи відсутні, то розмір моральної шкоди у цьому випадку не пов`язаний з мінімальним розміром заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом та має визначатись судом, виходячи з загальних правил.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2023 року рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 15 червня 2022 року змінено. Викладено резолютивну частину рішення суду у такій редакції: «Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 200 000 грн компенсації моральної шкоди».

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач понад п`ятнадцять років перебуває у стані невизначеності, оскільки кримінальне провадження стосовно нього не закрите (триває), запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд не скасований, позивач не має можливості домогтися від прокуратури отримання інформації про стан розгляду кримінальної справи, де він є обвинуваченим. Наведені обставини у сукупності негативно впливають на позивача, завдаючи йому моральних страждань.

Визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди відповідає критеріям розумності та справедливості з урахуванням фактичних обставин цієї справи.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення коштів на відшкодування моральної шкоди безпосередньо з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України. Тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині стягнення не з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України, а безпосередньо з Державного бюджету України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колєснік І. А., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 15 червня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2023 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій помилково не застосували до спірних правовідносин статтю 1176 ЦК України та Закон № 266/94-ВР. Позивач був незаконно притягнений до кримінальної відповідальності, оскільки стосовно нього вживались всі заходи кримінального переслідування, а після направлення судом справи на додаткове розслідування, матеріали кримінальної справи були втрачені/знищені.

Також суди не встановили дати закінчення перебування позивача під слідством та судом. На думку заявника, цією датою необхідно вважати 23 лютого 2012 року - постановлення судом апеляційної інстанції ухвали про залишення без змін постанови суду першої інстанції про повернення справи на додаткове розслідування.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на:

неврахування висновків, викладених у постановах: Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 3-39гс15; Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2018 року у справі № 755/13879/16-ц, від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, від 20 березня 2019 року у справі № 161/15362/16-ц, від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц; Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц, від 09 листопада 2020 року у справі № 904/2404/18, від 25 листопада 2021 року у справі № 459/589/15-ц, від 01 березня 2023 року у справі № 180/1735/16, від 15 лютого 2023 року у справі № 377/169/20;

відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 1173 1174 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР у випадку коли місцезнаходження кримінального провадження не встановлено, водночас на різних стадіях розгляду кримінальної справи протягом тривалого періоду часу щодо особи застосовано заходи кримінального переслідування.

У касаційній скарзі заступник керівника Харківської обласної прокуратури, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 15 червня 2022 року і постанову Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2023 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивач не надав належних доказів на підтвердження протиправних дій чи бездіяльності органів прокуратури, не довів, що досудове розслідування кримінальної справи не проведено саме з вини відповідача, у матеріалах справи відсутні відомості про надходження справи до прокуратури. Також позивач не довів, що внаслідок порушення кримінальної справи йому завдано моральної шкоди, оскільки позивач продовжував обіймати посаду керівника підприємства, був депутатом районної ради, обирався сільським головою та отримав відзнаку «Ветеран праці».

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах: Верховного Суду України від 25 жовтня 2005 року у справі № 32/421, Великої Палати Верховного Суду від 20 жовтня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 720/454/16; недослідження зібраних у справі доказів.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

01 липня 2023 рокуОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колєснік І. А., подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 15 червня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 05 липня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колєснік І. А., на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 15 червня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2023 року, витребував справу із суду першої інстанції.

06 липня 2023 року заступник керівника Харківської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 15 червня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 22 серпня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 15 червня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2023 року.

27 липня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2023 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 29 листопада 2004 року слідчий прокуратури м. Харкова порушив кримінальну справу № 17040268 за фактом вчинення головою СФГ «АгроЗар» ОСОБА_1 злочинів, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 222, частиною другою статті 364 та частиною другою статті 366 КК України.

Постановою слідчого прокуратури Київського району м. Харкова від 14 березня 2005 року ОСОБА_1 обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

Постановою слідчого прокуратури Київського району м. Харкова від 24 березня 2005 року ОСОБА_1 притягнуто як обвинуваченого у кримінальній справі та пред`явлено обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 222, частиною другої статті 364 та частиною другою статті 366 КК України.

Вироком Богодухівського районного суду Харківської області від 02 серпня 2006 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною п`ятою статті 191, частиною другою статті 222, частиною другою статті 364 та частиною другою статті 366 КК України та призначено покарання із застосуванням статей 69 75 КК України у вигляді 5 років позбавлення волі, зі звільненням від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки, покладенням обов`язків, передбачених статтею 76 КК України, з позбавленням права займати певні посади на 3 роки без конфіскації майна.

У подальшому зазначений вирок районного суду був скасований Апеляційним судом Харківської області, а справа направлена до Богодухівського районного суду Харківської області на новий розгляд.

Вироком Богодухівського районного суду Харківської області від 28 грудня 2007 року у справі № 1-27-2007 ОСОБА_1 виправдано за частиною п`ятою статті191 КК України та визнано винним за частиною другою статті 364, за частиною другою статті 366, частиною другою статті 222 КК України та призначено покарання із застосуванням статті 70 КК України у вигляді 5 років позбавлення волі з позбавленням права займатися організаційно-розпорядчою діяльністю строком 3 роки, без конфіскації майна, із застосуванням статті 75 КК України, з випробуванням на 3 роки та покладенням обов`язків, передбачених статтею 76 КК України.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 08 травня 2008 року у справі № 11-587/2008 вказаний вирок районного суду скасований, а справа направлена до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

Постановою Краснокутського районного суду Харківської області від 05 травня 2011 року кримінальну справу направлено прокурору Київського району м. Харкова для організації додаткового розслідування, запобіжний захід позивачу залишено попередній - підписку про невиїзд.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 08 вересня 2011 року постанову Краснокутського районного суду Харківської області від 05 травня 2011 року скасовано, справу повернуто на новий розгляд до суду першої інстанції, запобіжний захід позивачу - підписку про невиїзд, залишено без змін.

Постановою Краснокутського районного суду Харківської області від 22 грудня 2011 року кримінальну справу направлено прокурору Київського району м. Харкова для організації додаткового розслідування, запобіжний захід позивачу залишено без змін - підписку про невиїзд.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 лютого 2012 року постанову Краснокутського районного суду Харківської області від 22 грудня 2011 року про направлення справи на додаткове розслідування залишено без змін.

19 червня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Харківської місцевої прокуратури № 2 із заявою, у якій просив повідомити про процесуальне рішення, прийняте у справі за його обвинуваченням, надати йому копію такого рішення та повідомити, де знаходяться матеріали справи, з метою подальшого ознайомлення з ними.

На своє звернення ОСОБА_1 отримав відповідь, з якої вбачається, що згідно з даними книг обліку вхідної кореспонденції прокуратури Київського району м. Харкова та Харківської місцевої прокуратури № 2 постанова Краснокутського районного суду Харківської області від 22 грудня 2011 року про направлення справи на додаткове розслідування та ухвала Апеляційного суду Харківської області від 23 лютого 2012 року до прокуратури не надходили.

З подібним запитом ОСОБА_1 звертався до Харківської обласної прокуратури та отримав відповідь, що перевірка триває та про її результати він буде повідомлений додатково.

Згідно з відповіддю Богодухівського районного суду Харківської області кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_1 04 липня 2008 року була направлена за підсудністю до Краснокутського районного суду Харківської області.

З листа Дергачівської місцевої прокуратури від 15 грудня 2020 року вбачається, що згідно з відповіддю Краснокутського районного суду Харківської області кримінальна справа за обвинуваченням ОСОБА_1 у п`яти томах надана співробітником суду до прокуратури Київського району за вихідним номером 1482 від 15 березня 2012 року для організації додаткового розслідування та після того до Краснокутського районного суду Харківської області не надходила.

Відповідно до довідки Міністерства внутрішніх справ України станом на 06 липня 2020 року ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності не притягувався, незнятої чи непогашеної судимості не має, у розшуку не перебуває.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Загальні підстави покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду передбачені нормою статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Згідно зі статтею 1174 ЦК України обов`язок відшкодувати завдану шкоду потерпілому покладається не на посадову особу, незаконним рішенням, дією чи бездіяльністю якої завдано шкоду, а на державу Україна.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, зокрема, може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.

Суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що «застосовуючи статті 1173 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування».

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість позову ОСОБА_1 щодо наявності підстав для відшкодування моральної шкоди на підставі статей 1173 1174 ЦК України, оскільки суди встановили, що позивач понад п`ятнадцять років перебуває у стані невизначеності, кримінальне провадження стосовно нього не закрите, запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд не скасований, суди двічі ухвалювали обвинувальні висновки, які у подальшому були скасовані та двічі направляли справу на додаткове розслідування, на час звернення до суду позивач не може отримати інформації про стан розгляду кримінальної справи, де він є обвинуваченим. Суди правильно визнали доведеним факт завдання позивачу моральних страждань внаслідок неправомірних дій відповідача, що є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.

Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суди першої та апеляційної інстанцій, враховуючи принципи розумності, виваженості та справедливості обґрунтовано присудили позивачу відшкодування моральної шкоди у розмірі 200 000,00 грн.

Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колєснік І. А.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати статтю 1176 ЦК України та Закон № 266/94-ВР з огляду на таке.

У частинах першій та другій статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 1 Закону № 266/94-ВР підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.

Відповідно до статті 2 Закону № 266/94-ВР право на відшкодування шкоди у розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках: постановлення виправдувального вироку суду; встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати; закриття справи про адміністративне правопорушення.

Перелік підстав, за наявності яких виникає право на відшкодування моральної та матеріальної шкоди відповідно до вимог Закону № 266/94-ВР, є вичерпним.

Закриття кримінального провадження можливе лише при наявності хоча б однієї з підстав, вичерпний перелік яких міститься у Законі. Ці підстави можна поділити на такі групи: реабілітуючі; нереабілітуючі.

Реабілітуючі - це ті, які свідчать про повну невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, що їй інкримінується, тягнуть за собою зняття з неї підозри, відновлення її доброго імені, гідності та репутації, а також відшкодування (компенсація) шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю.

Нереабілітуючі підстави означають, що відносно особи зібрано достатньо доказів для підозри у вчиненні кримінального правопорушення, однак у силу певних обставин кримінальне провадження щодо цієї особи виключається. Така особа не вправі вимагати відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, яка була їй завдана в процесі розслідування.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2022 року у справі № 466/4560/20 (провадження № 61-21154св21), від 03 травня 2023 року у справі № 686/14821/21 (провадження

№ 61-6545св22).

Суди встановили, що місце знаходження матеріалів кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_1 на дату подання позову невідоме.

У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

Враховуючи відсутність відомостей про ухвалення стосовно позивача виправдувального вироку або ухвали про закриття провадження щодо нього з реабілітуючих підстав, які б дали суду можливість однозначно стверджувати про незаконність притягнення до кримінальної відповідальності, незаконність застосування запобіжного заходу, суди дійшли правильного висновку про те, що відсутні підстави для відшкодування завданої особі шкоди у порядку та розмірах, передбачених частиною першою статті 1176 ЦК України та Законом № 266/94-ВР.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 1173 1174 1176 ЦК України та Закону № 266/94-ВР у випадку коли місцезнаходження кримінального провадження не встановлено, водночас на різних стадіях розгляду кримінальної справи протягом тривалого періоду часу щодо особи застосовано заходи кримінального переслідування.

Верховний Суд відхиляє зазначені доводи з огляду на таке.

У постановіВеликої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18) зазначено, що шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173 1174 ЦК України).

Необхідно зазначити, що позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди саме на підставі Закону № 266/94-ВР.

Межі застосування цього Закону чітко визначені у самому законі, нормативно-правових актах, прийнятих на його виконання, а також у правозастосовній практиці.

У постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі № 127/27354/17 зазначено, що скасувавши 28 лютого 2018 року постанову про закриття кримінального провадження від 15 грудня 2014 року, прокуратура Вінницької області направила матеріали кримінального провадження керівнику Вінницької місцевої прокуратури для організації подальшого досудового розслідування. У зв`язку з відсутністю підстав та умов, передбачених статтями 1, 2 Закону № 266/94-ВР, статтею 22 ЦК України, частинами першою, другою статті 1176 ЦК України для відшкодування моральної шкоди, позов ОСОБА_1 у частині стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягає.

Застосована у цій постанові правова позиція є незмінною у судовій практиці та повністю відповідає принципам та меті Закону № 266/94-ВР.

Подібні висновки щодо застосування Закону № 266/94-ВР викладені, зокрема у постанові Верховного Суду від 04 листопада 2022 року у справі № 133/2253/19.

У цій справі щодо ОСОБА_1 виправдувальний висновок не постановлено; в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали суду про призначення нового розгляду) не встановлено факту незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів; не закрито кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати. Тому право на відшкодування шкоди на підставі Закону № 266/94-ВР у зв`язку з втратою/знищенням кримінальної справи у ОСОБА_1 не виникло.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах: Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі № 3-39гс15; Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2018 року у справі № 755/13879/16-ц, від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, від 20 березня 2019 року у справі № 161/15362/16-ц, від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц; Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц, від 09 листопада 2020 року у справі № 904/2404/18, від 25 листопада 2021 року у справі № 459/589/15-ц, від 15 лютого 2023 року у справі № 377/169/20, від 01 березня 2023 року у справі № 180/1735/16.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності потрібно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування потрібно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

У постанові Верховного Суду України від 15 квітня 2015 року у справі

№ 3-39гс15 зазначено, що аналогію закону можна застосовувати виключно у разі подібності спірних неврегульованих правовідносин. Правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із договору позики, та правовідносин, які склалися між сторонами внаслідок припинення договору поставки і безпідставного збереження грошових коштів, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом, а тому відсутні підстави для застосування аналогії закону, передбаченої статтею 8 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 377/169/20 зазначено, що недосконалість національного законодавства та прогалини у правовому регулюванні певних правовідносин не можуть бути підставою для позбавлення особи права на захист його порушених прав у обраний ним спосіб. Тому за встановлених судами обставин та з урахуванням вимог частини другої статті 5 ЦПК України ефективним способом захисту прав позивача є визнання припиненими трудових відносин між сторонами у зв`язку із закінченням строку дії контракту.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 09 листопада 2020 року у справі № 904/2404/18, частиною другою статті 4 Закону України «Про судовий збір» не встановлено ставку судового збору за подання до господарського суду заяви про забезпечення доказів, тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо необхідності тлумачити норми права на користь особи, що звернулася з заявою про забезпечення доказів, адже якщо держава нездатна забезпечити видання зрозумілих правил, то саме вона і повинна розплачуватися за свої прорахунки.

Верховний Суд відхиляє зазначені посилання, оскільки у вказаних заявником справах, суди вирішували спори у правовідносинах, які не є подібними до тих, що вирішувались у справі, яка переглядається.

У постанові Верховного Суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16 зазначено, що тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15, суд враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц дійшла висновку, що, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її безпідставного збагачення.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16 зазначено, що виходячи з положень статей 16 і 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь-якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.

Оскаржувані судові рішення не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду, оскільки суди, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, врахували принципи розумності, виваженості та справедливості та обґрунтовано стягнули з відповідача на користь позивача 200 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Верховний Суд не бере до уваги посилання заявника на постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2018 року у справі № 755/13879/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15, від 20 березня 2019 року у справі № 161/15362/16, від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17; постанову Верховного Суду від 25 листопада 2021 року у справі

№ 459/589/15-ц, оскільки заявник лише перелічив справи та не вказав, яку норму права застосували суди без врахування висновків у зазначених справах.

Щодо доводів касаційної скарги заступника керівника Харківської обласної прокуратури

Як на підставу касаційного оскарження Харківська обласна прокуратура посилається на неврахування судами висновків, викладених у постановах: Верховного Суду України від 25 жовтня 2005 року у справі № 32/421; Великої Палати Верховного Суду від 20 жовтня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц, від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17; Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 720/454/16.

У постанові Верховного Суду України від 25 жовтня 2005 року у справі № 32/421 та постанові Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 720/454/16 зазначено, що неправомірність дій (бездіяльності) державного виконавця має підтверджуватись належними доказами.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15 визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі.

У постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 Велика Палата Верховного Суду вказала, що необхідною умовою для притягнення Держави до відповідальності за дії, бездіяльність органу державної влади у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

Оскаржувані судові рішення не суперечать зазначеним висновкам.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суди першої та апеляційної інстанцій, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, правильно виходили з того, що позивачу завдано моральної шкоди внаслідок надмірної тривалості кримінального провадження, яка підлягає відшкодуванню у розмірі 200 000,00 грн.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З підстав вказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційних скарг висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Колєснік Ігор Анатолійович, та заступника керівника Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Богодухівського районного суду Харківської області від 15 червня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Пророк

В. В. Сердюк