Історія справи

Постанова КЦС ВП від 27.01.2019 року у справі №343/781/17

Постанова

Іменем України

14 січня 2019 року

м. Київ

справа № 343/781/17

провадження № 61-28547св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 11 липня

2017 року у складі судді Андрусіва І. М. та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 вересня 2017 року у складі колегії суддів:

Томин О. О., Василишин Л. В., Максюти І. О.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір позики, згідно якого ОСОБА_5 зобов'язався повернути в строк до 01 грудня 2016 року грошові кошти в сумі 6 000,00 грн, на підтвердження чого була надана розписка.

У вказаний термін відповідач позичені кошти не повернув.

ОСОБА_4 просив суд стягнути з ОСОБА_5 на свою користь

6 000,00 грн основного боргу, 276,16 грн процентів за користування коштами, 234,00 грн інфляційних втрат та 59,18 грн 3% річних.

Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області

від 11 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 1 500,00 грн понесених судових витрат за надані послуги з правової допомоги.

Рішення суду мотивовано не доведенням ОСОБА_4 належними та допустимими доказами укладання між сторонами договору позики та передачі грошової суми позичальнику.

Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 вересня

2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено.

Рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 11 липня 2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.

12 жовтня 2017 року ОСОБА_4 через засоби поштового зв?язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 11 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 20 вересня 2017 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Аргументи касаційної скарги зводяться до того, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про недоведеність позивачем укладання між сторонами договору позик та передачу грошових коштів, оскільки за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей, що відповідає правовій позиції викладеній Верховним Судом України в постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.

Застосування судами попередніх інстанцій правового висновку Верховного Суду України викладеної в постанові від 11 листопада 2015 року у справі

№ 6-1967цс15 є безпідставним, оскільки в справі яка розглядається та у справі № 6-1967цс15 судами встановлено різні фактичні обставини справи.

21 листопада 2017 року ОСОБА_5 через засоби поштового зв'язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення, в якому просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_4 відмовити повністю.

Заперечення мотивовано тим, що жодних грошових коштів, як позика,

ОСОБА_5 не отримував. Позовні вимоги є безпідставними, оскільки розписка була написана виходячи із зовсім інших відносин, які склались між сторонами

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення»

ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року касаційна скарга разом із матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у запереченні на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а аргументи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Згідно правової позиції викладеної в постанові Верховного Суду України

від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України в постановах

від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16.

Разом з цим, у постанові Верховний Суд України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 зауважив, що розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.

Суди попередніх інстанцій встановили, що надана позивачем розписка не підтверджує укладення між сторонами договору позики, оскільки з неї не вбачається як сам факт отримання в борг певної грошової суми, так і дати її складання.

Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21 лютого

2018 року у справі № 344/16307/15-ц.

В суді першої та апеляційної інстанцій відповідач не заперечував факт написання ним розписки позивачу, однак, зазначив, що така була написана, виходячи з трудових відносин з ОСОБА_4 В матеріалах справи міститься тільки копія розписки, її оригінал ні в судове засідання суду першої інстанції, ні апеляційному суду позивач не представив.

Відповідно до статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог за не доведеністю ОСОБА_4 належними та допустимими доказами укладання між ним та відповідачем договору позики та передачі грошової суми позичальнику, оскільки надана копії розписки не містить дати її укладання, що унеможливлює встановити факт передачі грошових коштів. Оригінал розписки позивачем суду не надано, а матеріали справи її не містять, а відповідно правил частини четвертої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій) доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій, якими у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4залишити без задоволення.

Рішення Долинського районного суду Івано-Франківської області від 11 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області

від 20 вересня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

В. М.Коротун

М. Є.Червинська