Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.12.2023 року у справі №127/17437/22
Постанова КЦС ВП від 13.12.2023 року у справі №127/17437/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 127/17437/22

провадження № 61-9984св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 березня 2023 року, ухвалене у складі судді Антонюка В. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 30 травня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Войтка Ю. Б., Стадника І. М., Матківської М. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що05 жовтня 2013 року між ним та відповідачем зареєстрований шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась дочка - ОСОБА_3 .

Під час шлюбу вона за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 52,5 кв. м, житловою площею - 27, 6 кв. м.

Вказував на те, що домовленості щодо розміру часток у спільному майні подружжя між сторонами не досягнуто, шлюбного договору не укладалось, а відповідач фактично не визнає права власності на частину квартири.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд здійснити поділ майна подружжя, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, та розділити маймо таким чином: визнати за ОСОБА_1 право власності 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 52,5 кв. м; житловою площею 27,6 кв. м. Решту 1/2 цієї квартири - залишити у власності ОСОБА_2 .

У листопаді 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , в якому просила суд визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Зустрічна позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що 29 січня 2014 року, тобто після укладення між сторонами шлюбу, між нею та Житлово-будівельним кооперативом «Житлобуд-5» (далі - ЖБК «Житлобуд-5» ) укладено договір № 54/7 про сплату пайових внесків у ЖБК «Житлобуд-5», за умовами якого, ЖБК «Житлобуд-5» зобов`язувався організувати будівництво житлового будинку по АДРЕСА_2 , здати його в експлуатацію, передати у власність квартиру, обумовлену цим договором, учаснику, який повністю сплатив пайовий внесок, та в подальшому організувати обслуговування будинку. В свою чергу вона зобов`язувалась здійснити оплату пайового внеску по спорудженню квартири та отримати її лише за умови оплати у розмірі 100 відсотків внеску (пункти 1.1., 1.2. договору 54/7). Сторони договору домовились, що розмір пайового внеску залежить від вартості будівництва одного квадратного метра площі квартири та остаточної загальної приведеної площі, яка фактично побудована (п. 1.3. Договору 54/7).

Вказувала на те, що вона виконала умови договору і здійснила всі оплати пайових внесків із будівництва квартири, передбачених договором 54/7, на суму 263 943,00 грн.

Додатковою угодою від 05 вересня 2014 року до договору № 54/7 про сплату пайових внесків у ЖБК «Житлобуд-5» внесено зміни до договору № 54/7 і визначено остаточні характеристики квартири: адреса - АДРЕСА_2 , будинок - житловий будинок за індивідуальним проектом (секція - 7), поверх - 7, номер квартири, 41 , загальна площа квартири згідно проекту - 52,8 кв. м.

Згідно з актом прийому- передачі від 05 вересня 2014 року до договору № 54/7 про сплату пайових внесків у ЖБК «Житлобуд-5» від 29 січня 2014 року їй передана побудована квартира.

Зазначала, що сплачувала пайові внески за будівництво вказаної квартири за особисті кошти (267 750,00 грн), які вона до укладення шлюбу отримала у власність за договором позики від 24 червня 2013 року від свого батька - ОСОБА_4 та використала для сплати пайових внесків на спорудження спірної квартири.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 16 листопада 2022 року поновлено ОСОБА_2 строк на подання зустрічного позову до ОСОБА_1 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу. Прийнято до спільного розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу із позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 21 березня 2023 року, залишеним без змінпостановою Вінницького апеляційного суду від 30 травня 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Розділено майно між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наступним чином:

- визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 52,5 кв. м., житловою площею - 27,6 кв. м.;

- решту 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 52,5 кв. м., житловою площею - 27,6 кв. м залишено у власності ОСОБА_2 .

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що спірна квартира є спільним майном подружжя, частки дружини та чоловіка в ній є рівними. Наданий ОСОБА_2 договір позики не спростовує презумпції права спільної сумісної власності на квартиру, придбану подружжям в період шлюбу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У липні 2023 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення, ухвалити нове яким у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги презумпцію правочину, закріплену в статті 204 ЦК України.

За письмовим договором позики від 24 червня 2013 року позикодавець ОСОБА_4 передав позичальникові ОСОБА_5 , а позичальник отримала у власність строком до пред`явлення вимоги гроші у сумі 280 000,00 грн, що на 24 червня 2013 року - на день передачі і отримання грошей та підписання договору відповідно до офіційного курсу НБУ (1 долар США - 7,993 грн) еквівалентно 35 030,65 дол. США, для придбання квартири.

Укладення договору позики від 24 червня 2013 року та одночасне передання ОСОБА_6 і отримання коштів у власність ОСОБА_7 відбулося до 05 жовтня 2013 року, тобто до укладення шлюбу між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 .

Договір позики від 24 червня 2013 року має цільовий характер - на придбання квартири ОСОБА_5 , укладений в інтересах ОСОБА_5 та не визнаний в установленому законом порядку таким, що не відповідає закону.

Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги ту обставину, що до укладення договору №54/7 про сплату пайових внесків у ЖБК «Житлобуд-5» від 29 січня 2014 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 проживали в шлюбі менше чотирьох місяців.

Враховуючи те, що ОСОБА_2 після укладення шлюбу власного доходу не мала, а доходом ОСОБА_2 була лише заробітна плата, то за такий короткий період ОСОБА_2 і ОСОБА_1 не могли мати суми спільних коштів, достатньої для сплати пайових внесків в розмірах і в строки, встановлені договором № 54/7 від 29 січня 2014 року в період з 29 січня 2014 року по 20 травня 2014 року. Разом із тим ОСОБА_2 сплатила пайові внески по спорудженню квартири, передбачені зазначений договором на суму 263 943,00 грн у період з 31 січня 2014 року по 20 травня 2014 року,

Отже, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов помилкового висновку про те, що спірна квартира є спільним майном подружжя.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 751/13492/14-ц (провадження № 61-259св17), від 29 травня 2019 року у справі № 127/9987/16 (провадження № 61-39445св18), від 10 вересня 2018 року у справі № 428/12307/16-ц (провадження № 61-27129св18).

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строку для усунення недоліків касаційної скарги.

У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У серпні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2023 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 червня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець ОСОБА_4 передав позичальникові ОСОБА_6 , а позичальник отримала у власність строком до пред`явлення вимоги гроші в сумі 280 000,00 грн, що станом на 24 червня 2013 року - на день передачі і отримання грошей та підписання договору відповідно до офіційного курсу НБУ (1 долар США - 7,993 грн), еквівалентно 35 030,65 дол. США, для придбання квартири.

05 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 зареєстровано шлюб. Після державної реєстрації шлюбу прізвище дружини « ОСОБА_8 ».

Відповідно до договору № 54/7 про сплату пайових внесків у ЖБК «Житлобуд-5» від 29 січня 2014 року, укладеного між ЖБК «Житлобуд-5» та ОСОБА_2 , ЖБК «Житлобуд-5» зобов`язався організувати будівництво житлового будинку по АДРЕСА_2 , здати його в експлуатацію, передати у власність квартиру, обумовлену цим Договором, Учаснику, який повністю сплатив пайовий внесок, та в подальшому організувати обслуговування будинку, ОСОБА_2 зобов`язалась здійснити оплату пайового внеску по спорудженню квартири та отримати її лише за умови оплати у розмірі 100 відсотків внеску. Сторони домовились, що розмір пайового внеску залежить від вартості будівництва одного квадратного метра площі квартири та остаточної загальної приведеної площі, яка фактично побудована (пункт 1.3. договору 54/7). Вартість будівництва квадратного метра загальної приведеної площі квартири складає 5 100,00 грн за один квадратний метр без внутрішніх оздоблювальних робіт і є незмінною величиною. Остаточний розрахунок пайового внеску (вартості квартири) здійснюється згідно з фактично побудованою площею квартири після замірів уповноваженої особи або організації. Також, умовами даного договору визначено характеристики квартири за адресою: АДРЕСА_4 , будинок - житловий будинок за індивідуальним проектом, поверх - 7, номер квартири - 41 , загальна площа квартири згідно проекту - 52,93 кв. м (пункти 1.5. -1.7. договору 54/7).

Додатком № 1 до договору № 54/7 встановлений порядок сплати пайових внесків: 03 лютого 2014 року - 89 981,00 грн, 28 лютого 2014 року - 89 981,00 грн, 20 травня 2014 року- 89 981,00 грн.

Додатковою угодою до договору про сплату пайових внесків у ЖБК «Житлобуд - 5» №54/7 від 29 січня 2014 року, укладеною 05 вересня 2014 року між ЖБК «Житлобуд - 5» та ОСОБА_2 визначено, що сторони дійшли до згоди викласти наступні пункти договору про сплату пайових внесків у ЖБК «Житлобуд-5» № 54/7 від 29 січня 2014 року в новій редакції: 1.7. Характеристика квартири за адресою: АДРЕСА_4 , будинок - житловий будинок за індивідуальним проектом, поверх - 7, номер квартири, 41 , загальна площа квартири згідно проекту - 52,5 кв. м. Зважаючи на те, що фактично побудована загальна площа квартири згідно замірів здійснених уповноваженою особою є меншою на 0,43 кв. м. від площі згідно договору, ЖБК зобов`язується повернути на розрахунковий рахунок ОСОБА_2 частину пайового внеску в сумі 2 193,00 грн, що дорівнює вартості різниці між фактично побудованою площею згідно замірів уповноваженої особи та площі квартири згідно із договором.

ОСОБА_2 виконала умови договору і здійснила всі оплати пайових внесків по спорудженню квартири, передбачених договором 54/7, на суму 263 943,00 грн, що підтверджується актом прийому-передачі до договору про сплату пайових внесків у ЖБК «Житлобуд-5» №54/7 від 29 січня 2014 року, датованим 05 вересня 2014 року, квитанціями банку: Квитанція № 31-2458853/С від 31 січня 2014 року на суму 89 981,00 грн, квитанція № 26-2537992/С від 26 лютого 2014 року на суму 89 981,00 грн та квитанція № 20-2823939/С від 20 травня 2014 року на суму 89 981,00 грн та довідкою Набережного кварталу від 22 вересня 2014 року № 134.

Згідно з витягом з рішення виконавчого комітету Вінницької міської ради від 19 грудня 2013 року № 2900 (а.с.90), присвоєно адресу багатоквартирному житловому будинку, розташованому на земельній ділянці, площею 2,4716 га, кадастровий № 0510136300:01:012:0058 - АДРЕСА_2 .

Рішенням виконавчого комітету Вінницької міської ради № 2057 від 18 вересня 2014 року присвоєно № 41 квартирі, розташованій в 7-му корпусі на 7 поверсі, загальною площею 52,5 кв. м, в тому числі житловою площею 27,6 кв. м.

07 листопада 2014 року ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 на квартиру № 41 , розташовану в 7-му корпусі на 7 поверсі, загальною площею 52,5 кв. м., в тому числі житловою площею 27,6 кв. м.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у подружжя народилася дочка - ОСОБА_2 .

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня 2022 року у справі № 127/17433/22 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано. Рішення суду набрало законної сили 18 жовтня 2022 року.

Допитаний у судовому засіданні у суді першої інстанції свідок ОСОБА_4 , який є батьком ОСОБА_2 , суду пояснив, що спірне майно придбано за кошти його дочки, які були позичені ним їй в червні 2013 року. Повідомив, що сума позики становила 280 000, 00 грн. Не придбали на той час квартиру, оскільки ОСОБА_2 обирала мікрорайон та ціну, яка б її влаштовувала. Було укладено договір із ЖК «Набережний квартал» і внески вносились трьома платежами ОСОБА_2 , близько 100 000,00 грн кожен. Зазначив, що дочці хотіли придбати квартиру, щоб це була її особиста квартира. Дружина ОСОБА_4 перед тим, як позивати кошти дочці, радилась з юристом. Повідомив, що юрист порадив укласти саме договір позики. Кошти зберігались у батьків і дочка брала суму, яку необхідно було внести і сплачувала особисто необхідні внески в його присутності.

Допитана в судовому засідання свідок ОСОБА_9 , яка є матір`ю ОСОБА_2 , суду пояснила, що давно планували з ОСОБА_4 придбати дочці квартиру. Після консультації з юристом, який склав договір позики, позичили дочці кошти на придбання квартири. Позичених коштів вистачило на придбання спірної квартири. Повідомила, що на момент укладення шлюбу між сторонами і в подальшому, ОСОБА_2 не працювала. Працював ОСОБА_1 , а вона з ОСОБА_4 допомагали подружжю. Ні ОСОБА_1 , ні його батькам, вони не повідомляли про укладення договору позики з дочкою і про наявність у неї коштів на придбання квартири. Зазначила, що вони не просили дочку повернути позичені кошти.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_10 пояснив, що він є товаришем та колегою батька ОСОБА_2 - ОСОБА_4 . Зазначив, що зі слів ОСОБА_4 йому відомо, що останній в 2013 році позичив кошти дочці - ОСОБА_6 у сумі 30 000,00 дол. США.

Допитана в ході розгляду справи свідок ОСОБА_11 , яка є тіткою ОСОБА_2 , суду повідомила, що зі слів сестри ОСОБА_9 та її чоловіка ОСОБА_4 , їй відомо, що вони позичили кошти на придбання квартири для дочки. Надавали кошти в доларах США, близько 33-34 тисяч доларів США. Повідомила, що кошти за квартиру вносила ОСОБА_2 та її батько, що також їй відомо з їх слів.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_12 , який є батьком ОСОБА_1 , суду пояснив, що сторони зареєстрували шлюб в 2013 році. Кошти на спірну квартиру надавались сторонам, як батьками ОСОБА_2 , так і батьками ОСОБА_1 . Зазначив, що за будівельні матеріали платив він особисто та привозив їх. подальшому ОСОБА_1 взяв у нього кошти у розмірі 50 000,00 грн на останній внесок за квартиру. Розписки про надання позики ОСОБА_1 він не брав, оскільки питання про повернення даних коштів не порушувалось.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_2 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведенню.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею у набутті майна. Застосовуючи положення статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

ОСОБА_2 у порядку статті 81 ЦПК України не надала належних та допустимих доказів, які б безспірно свідчили про придбання спірної квартири за її особисті кошти, а тому не спростувала презумпцію спільності майна, придбаного у період шлюбу. Наданий ОСОБА_2 на спростування презумпції спільності майна подружжя договір позики від 24 червня 2013 року, який укладений між нею та її батьком у простій письмовій формі, не дає підстав для висновку про те, що набуття спірної квартири у період перебування її у шлюбі з ОСОБА_1 відбулось саме за кошти, отримані в позику за вказаним договором.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що спірна квартира є спільним майном подружжя, а тому підлягає поділу.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що спірна квартира придбана за її особисті кошти, які їй позичив батько, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, вказані обставини вже були предметом дослідження та суди попередніх інстанцій їм надали оцінку, а суд касаційної інстанції відповідно до статті 400 ЦПК України не здійснює переоцінку цих доказів, оскільки встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Крім того, судові рішення ухвалені за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи.

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановахВерховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 751/13492/14-ц (провадження № 61-259св17), від 29 травня 2019 року у справі № 127/9987/16 (провадження № 61-39445св18), від 10 вересня 2018 року у справі № 428/12307/16-ц (провадження № 61-27129св18), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у перерахованих справах відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі, яка переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 березня 2023 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 30 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець