Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.05.2020 року у справі №711/2034/18

Постанова

Іменем України

07 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 711/2034/18

провадження № 61-6459св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,

третя особа - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Романій Наталія Василівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 30 жовтня 2018 року у складі судді Демчика Р. В. та постанову Черкаського апеляційного суду від 03 березня 2020 року у складі колегії суддів: Фетісова Т.

Л., Гончар Н. І., Сіренко Ю. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Романій Наталія Василівна, про витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання недійсним договору іпотеки та скасування держаної реєстрації прав,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом в якому просила витребувати у ОСОБА_4 на свою користь квартиру АДРЕСА_1; визнати недійсним договір іпотеки від 23 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу, серія та номер 11574; скасувати державну реєстрацію записів: № 13612205 від 04 березня 2016 року про реєстрацію права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_3; №13612164 від 04 березня 2016 року про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_2; № 13765330 від 18 березня 2016 року про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_4; про іпотеку № 23538306 від 23 листопада 2017 року; про обтяження № 23537582 від 23 листопада 2017 року; стягнути з відповідачів судові витрати.

В обґрунтування вказано на те, що 06 березня 2007 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу придбав у громадянина ОСОБА_6 однокімнатну квартири АДРЕСА_1.

23 квітня 2010 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарував ОСОБА_1 1/2 частку цієї квартири. 19 березня 2012 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарував ОСОБА_1 іншу 1/2 частку квартири, внаслідок чого вона стала її одноосібним власником.

З метою повернення квартири ОСОБА_2 звернулась з позовом до ОСОБА_3 та позивача у цій справі ОСОБА_1 про визнання договорів дарування недійсними, визнання квартири об'єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання права на 1/2 частку квартири.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року у справі № 711/3681/15-ц позов задоволено повністю - спірна квартира визнана об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3, вищевказані договори дарування від 23 квітня 2010 року та від 19 березня 2012 року визнано недійсними, визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/2 частку спірної однокімнатної квартири. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено повністю. Визнано за ОСОБА_3 право приватної власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1.

Зазначене рішення суду набрало законної сили після його апеляційного перегляду 26 січня 2016 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 лютого 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, та зупинено виконання рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року.

Попри зупинення виконання судового рішення ОСОБА_3 та ОСОБА_7 04 березня 2016 року зареєстрували право власності на квартиру (записи в державному реєстрі № 13612205 та № 13612164 відповідно).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року скасовано ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 26 січня 2016 року, якою залишено в силі рішення суду першої інстанції у зазначеній справі, а справу передано на новий розгляд до апеляційного суду.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 12 грудня 2017 року при повторному розгляді апеляційної скарги на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року у справі № 711/3681/15-ц вказане рішення скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 та зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено. За таких обставин правовстановлюючий документ, на підставі якого відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстрували право власності на квартиру - скасовано.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна 18 березня 2016 року, в період перегляду рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року в касаційному порядку, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 18 березня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Левицькою Е. А., здійснили відчуження квартири на ім'я ОСОБА_4, номер запису про право власності 13765330.

Згодом, ОСОБА_4 на підставі договору іпотеки від 23 листопада 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу, передав квартиру в іпотеку ОСОБА_5. При цьому передача квартири в іпотеку сталась на наступний день, після отримання відповідачем ОСОБА_3 повідомлення від апеляційного суду Черкаської області про повторне судове засідання у справі № 711/3681/15-ц (розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 після направлення справи на повторний розгляд ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ).

Подальші власники квартири (ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_4) не користувались квартирою та не здійснювали її утримання, не переоформлювали на себе особові рахунки та не оплачували комунальні послуги. Про зміну власників позивач дізналася тільки з інформаційної довідки.

Враховуючи те, що правовстановлюючий документ ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на спірну квартиру (рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року у справі № 711/3681/15-ц) скасовано, в процесі судових спорів квартира відчужена на користь ОСОБА_4, після чого обтяжена іпотекою на користь ОСОБА_5, позивач вважає за можливе захистити свої порушене право власності на квартиру шляхом витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання договору іпотеки недійсним та скасуванням відповідних записів в державному реєстрі речових прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.

Позивач вказує, що договір іпотеки стосовно спірної квартири, укладено без згоди належного власника (позивача). Сторони договору іпотеки жодного разу не перебували в квартирі. Формальний власник ОСОБА_4 з моменту реєстрації права власності (18 березня 2016 року) жодного разу не відвідав квартиру, не проводив оплату комунальних послуг, не переоформляв особові рахунки. Вказане підтверджується письмовим опитуванням консьєржа та доказами оплати за комунальні послуги, котрі по даний час оформлені на позивача ОСОБА_1.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Придніпровського районного суду міста Черкаси від 28 жовтня 2019 року позовні вимоги у справі задоволено та визнано недійсним договір іпотеки від 23 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Романій Н. В., серія та номер 11574.

Витребувано у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1.

Скасовано державну реєстрацію записів: № 13612205 від 04 березня 2016 року про реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_3; № 13612164 від 04 березня 2016 про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_2; № 13765330 від 18 березня 2016 року про реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_4; про іпотеку № 23538306 від 23 листопада 2017 року; про обтяження № 23537582 від 23 листопада 2017 року.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 03 березня 20200 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення Придніпровського районного суду міста Черкаси від 28 жовтня 2019 року без змін.

Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з визновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що право власності на спірну квартиру у відповідачів виникало у ході виконання рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року у справі № 711/3681/15-ц, виконання якого зупинено касаційним судом та в послідуючому скасованого, а тому майно має бути витребувано на користь законного власника, а відповідні записи в державних реєстрах скасовані.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2020 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 30 жовтня 2018 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 03 березня 2020 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить оскаржувані судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що зупинення виконання рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року у справі № 711/3681/15-ц відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не обмежувало відповідачів у здійсненні реєстрації права власності на спірну квартиру, що виключає застосування приписів статті 388 ЦК України до спірних правовідносин.

Заявник вказує, що суди ухвалили оскаржувані рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 756/15538/15-ц.

Доводом касаційної скарги також є те, що судом апеляційної інстанції було порушено норми процесуального права (частина 5 статті 128, частина 1 статті 366 ЦПК України), що полягало у неналежному повідомленні заявника про час та місце розгляду справи апеляційним судом, адже судове засідання було проведене 03 березня 2020 року, а повістку було ним отримано 05 березня 2020 року.

Узагальнені доводи особи. яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2020 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу в якому позивач просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, посилаючись на її необґрунтованість.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Придніпровського районного суду м.

Черкаси.

18 травня 2020 року цивільна справа № 711/2034/18 надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 06 березня 2007 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу придбав у громадянина ОСОБА_6 однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 - спірна квартира.

23 квітня 2010 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарував ОСОБА_1 1/2 частку спірної квартири. Згідно витягу про державну реєстрацію прав КП "ЧООБТІ" ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 23 квітня 2010 року набула право приватної власності на 1/2 частку вищевказаної квартири.

19 березня 2012 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарував ОСОБА_1 іншу 1/2 частку спірної квартири. Згідно витягу про державну реєстрацію прав КП "ЧООБТІ" 13 квітня 2012 року ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 19 березня 2012 року набула право приватної власності на 1/2 частку вищевказаної квартири.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з 13 квітня 2012 року за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності (1/1 частка власності) на квартиру АДРЕСА_1 на підставі: договору дарування, 927,19 березня 2012 року, приватний нотаріус Вінніченко Ж. В. ; договір дарування, 1262,23 квітня 2010 року, приватний нотаріус Вінніченко Ж. В. Реєстраційний номер майна:
17402881.

Рішенням Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року у справі № 711/3681/15-ц визнано однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Договір дарування від 23 квітня 2010 року на 1/2 частку в праві власності на цю квартиру, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, визнано недійсним.

Договір дарування від 19 березня 2012 року на 1/2 частку в праві власності на спірну квартиру, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1, визнано недійсним.

Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на 1/2 частку однокімнатної квартири АДРЕСА_1 та визнано за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на іншу 1/2 частку цієї ж однокімнатної квартири.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 26 січня 2016 року вказане рішення Придніпровського районного суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 лютого 2016 року відкрито касаційне провадження та зупинено виконання рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року у справі № 711/3681/15-ц.

ОСОБА_3 та ОСОБА_7 04 березня 2016 року на підставі рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року (виконання якого на той момент було зупинено) зареєстрували право власності на спірну квартиру. Записи про реєстрацію права власності № 13612205 та № 13612164 відповідно.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 вересня 2017 року скасовано ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 26 січня 2016 року, а справу передано на новий розгляд до апеляційного суду.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 12 грудня 2017 року при повторному розгляді апеляційної скарги рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 у справі № 711/3681/15-ц скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 та зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання права власності на спірну квартиру відмовлено.

За таких обставин правовстановлюючий документ, на підставі якого відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстрували право власності на квартиру - скасовано.

18 березня 2016 року, в період перегляду рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року в касаційному порядку, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Левицькою Е. А., здійснили відчуження квартири ОСОБА_4, номер запису про право власності 13765330.

У послідуючому ОСОБА_4 на підставі договору іпотеки від 23 листопада 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу, передав квартиру в іпотеку ОСОБА_5.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За частиною 1 статті 16 ЦК України, частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених статей 12, 81 ЦПК України.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності є непорушним.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на вільне володіння своїм майном: "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права".

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За положеннями статей 330, 387, 388 ЦК України власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

У пунктах 142,146,147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Суд установив, що ОСОБА_1 своє майно не відчужувала, а воно вибуло з її власності не з її волі, а на підставі судового рішення, яке згодом було скасоване та послідуючих угод.

За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15.

Зазначений правовий висновок був підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18).

Місцевий суд задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1, зокрема витребував з чужого незаконного володіння спірну квартиру, що є ефективним способом захисту прав власника.

Таким чином колегія суддів погоджується із висновками місцевого суду щодо наявності підстав для витребування спірної квартири від ОСОБА_4.

За таких умов колегія суддів відхиляє довід касаційної скарги про те, що зупинення виконання рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 07 грудня 2015 року у справі № 711/3681/15-ц відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не обмежувало відповідачів у здійсненні реєстрації права власності на спірну квартиру, що виключає застосування приписів статті 388 ЦК України до спірних правовідносин, адже майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Одночасно колегія суддів зазначає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01 липня 2004 року № 1952-IV.

~law31~ визначено, що державна реєстрація прав проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

За змістом ~law32~, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

В даному випадку, вимоги про скасування державної реєстрації, пов'язані з ухваленням рішення по суті спору щодо витребування майна.

Таким чином, оскарження рішення про державну реєстрацію права власності безпосередньо пов'язане із захистом цивільного права, оскільки виникнення спірних правовідносин обумовлено незгодою позивача з правомірністю володіння відповідачем - ОСОБА_4 об'єктом нерухомого майна.

Саме такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року (провадження № 11-1093апп18), від 30 жовтня 2018 року (провадження № 11-858апп18) та від 11 грудня 2018 року (провадження № 11-994апп18).

Отже висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позовних вимог про скасування державної реєстрації прав власності є правильними.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За правилом, передбаченим частиною 1 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1 статті 215 ЦК України.

Згідно з статтею 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому ~law33~; іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.

Приписами частини першої статті 3 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду, а відповідно до ~law34~ - однією з умов при якій предметом іпотеки може бути нерухоме майно є те, що нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності.

Відповідно до частини першої статі 17 Закону України "Про іпотеку" іпотека припиняється у разі визнання іпотечного договору недійсним.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що договір іпотеки, предметом обтяження якої є квартира позивача, укладено без згоди належного власника та не за її волею.

Таким чином висновки судів попередніх інстанцій, що спірний договір іпотеки від 23 листопада 2017 року не відповідає вимогам частини 1 статті 203 ЦК України та має бути визнаний недійсним у зв'язку з відсутністю волевиявлення власника майна на передачу його в іпотеку є правильними.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що суди ухвалили оскаржувані рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 11 листопада 2019 року у справі № 756/15538/15-ц колегія суддів доходить наступних висновків.

В означеній постанові Об'єднана палата Верховного Суду зробила такі висновки - іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина 1 статті 3 Закону України "Про іпотеку"). Вона має похідний характер від основного зобов'язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону України "Про іпотеку "). Оскільки Законом України "Про іпотеку" не передбачено таких підстав для припинення іпотеки, як витребування майна від добросовісного набувача або відсутність згоди власника на передачу нерухомого майна в іпотеку, тому такі підстави не припиняють основне зобов'язання та не є самостійною підставою для припинення іпотеки.

У справі яка є предметом касаційного розгляду позивач звернулася з позовом, серед вимог якого просила саме визнати недійсним договір іпотеки від 23 листопада 2017 року а не припинити іпотеку, а тому вказаний довід касаційної скарги колегія суддів відхиляє, оскільки позовні вимоги не є тотожними.

Одночасно колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції було порушено норми процесуального права (частина 5 статті 128, частина 1 статті 366 ЦПК України), що полягало у неналежному повідомленні заявника про час та місце розгляду справи апеляційним судом, адже судове засідання було проведене 03 березня 2020 року, а повістку було ним отримано 05 березня 2020 року з тих підстав, що заявник - ОСОБА_3 скористався своїм правом на апеляційне оскарження судового рішення, крім того ще 28 лютого 2020 року ОСОБА_3 звертався до суду апеляційної інстанції із заявою про відкладення судового засідання, призначеного на 03 березня 2020 року.

У рішенні від 07 липня 1989 року у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії" Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Отже, вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком осіб, які беруть участь у справі.

Таким чином, доводи касаційної скарги про неналежне повідомлення заявника про розгляд справи судом апеляційної інстанції не заслуговують на увагу.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України ", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 30 жовтня 2018 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 03 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька І. М. Фаловська