Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.03.2019 року у справі №726/77/16-

Постанова

Іменем України

13 лютого 2019 року

місто Київ

справа № 726/77/16-ц

провадження № 61-5470св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - Чернівецька міська рада,

третя особа - Перша чернівецька державна нотаріальна контора,

особа, яка зверталась із апеляційною скаргою, - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 01 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Бреславського О. Г., Яремка В. В., Чупікової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У січні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Чернівецької міської ради, в якому з урахуванням уточнень просив визнати за ним право власності на спадкове майно у вигляді будинковолодіння, яке складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 65, 10 кв. м, у тому числі житловою - 45, 70 кв. м, допоміжною площею - 19, 40 кв. м, літньої кухні літ. «Б», сараю літ. «В», вбиральні літ. «Г», огорожі № 1, 2, що знаходяться на АДРЕСА_1, яке залишилося після смерті заповідача ОСОБА_5.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що він є спадкоємцем усього майна, що належить ОСОБА_5 на день його смерті, згідно із заповітом, складеним 29 червня 2012 року на його користь. Спадкодавець ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1. На письмове звернення позивача про видачу йому свідоцтва про право на спадщину після смерті спадкодавця нотаріусом Першої чернівецької державної нотаріальної контори відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, оскільки ним не були надані документи, які підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно. За відсутності можливості отримати свідоцтво про право власності на спадщину позивач просив визнати за ним право власності на спадкове майно, належне на день смерті ОСОБА_5

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що не заперечує проти позовних вимог у частині визнання права власності на спадкове майно, що складається з житлового будинку та надвірних споруд, які належали заповідачу ОСОБА_5, якщо судом буде встановлено, що не порушуються права інших осіб.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівців від 18 травня 2016 року позов ОСОБА_6 до Чернівецької міської ради про визнання права власності на спадкове майно задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на спадкове майно після смерті заповідача ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, у вигляді будинковолодіння, що складається з житлового будинку літ. «А», загальною площею 65, 10 кв. м, у тому числі житловою - 45, 70 кв. м, допоміжною площею - 19, 40 кв. м, літньої кухні літ. «Б», сараю літ. «В», вбиральні літ. «Г», огорожі № 1, 2, що знаходяться на вул. Сорочинській, 5/1 у м. Чернівці.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що будівництво будинку проводилось до 1992 року, тому не може визнаватись самочинним будівництвом. В листі Держархбудінспекції України від 01 вересня 2011 року № 40-12-2409 зазначено, що 05 серпня 1992 року вперше у законодавстві встановлено порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва. До цього часу у законодавстві не передбачалася процедура введення житлових будинків в експлуатацію при оформленні права власності. Суд дійшов висновку, що оскільки позивач є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_5, належним чином прийняв спадщину (право власності на будинковолодіння, як встановлено судом, належало ОСОБА_5), то позивач має правові підстави володіти, користуватись та розпоряджатись своїм спадковим майном, на яке просить визнати право власності, тому позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 01 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Садгірського районного суду м. Чернівців від 18 травня 2016 року скасовано та ухвалено нове. У задоволенні позову ОСОБА_3 до Чернівецької міської ради про визнання права власності на спадкове майно відмовлено.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, керувався тим, що відповідно до заяви ОСОБА_4 від 09 лютого 2015 року № 238, адресованої Першій чернівецькій державній нотаріальній конторі, заявник повідомила цією заявою про те, що вона проживала зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, тому є спадкоємцем за законом четвертої черги згідно зі статтею 1264 ЦК України; що вона приймає всю спадщину після смерті ОСОБА_5; що їй відомо про заповіт на користь позивача, який вона має намір визнавати недійсним у судовому порядку, та з цих підстав просила не видавати свідоцтво про право на спадщину спадкоємцю. З позовної заяви ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання недійсним заповіту та визнання права власності на спадкове майно, яка знаходиться на розгляді у цьому ж суді, встановлено, що стороною оспорюється право на спадкове майно після смерті ОСОБА_5

Апеляційний суд визнав порушенням норм процесуального права те, що суд першої інстанції не роз'яснив позивачу його право відповідно до вимог статті 33 ЦПК України залучити до участі у справі ОСОБА_4 як спадкоємця за законом четвертої черги згідно зі статтею 1264 ЦК України, яка 09 лютого 2015 року звернулась до Першої чернівецької нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_5 Тому суд першої інстанції розглянув позов, пред'явлений до неналежного відповідача, оскільки суд фактично вирішив права та обов'язки ОСОБА_4

Враховуючи, що на стадії апеляційного розгляду суд позбавлений можливості змінювати процесуальний статус учасників справи або залучати до участі у справі інших учасників, оскаржуване рішення апеляційний суд визнав за необхідне скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3 просив скасувати рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 01 вересня 2016 року, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Узагальнені доводи касаційної скарги

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд апеляційної інстанції дійшов необґрунтованого висновку, що рішення суду першої інстанції стосується прав та інтересів ОСОБА_4, оскільки вона не надала будь-яких належних доказів, які би підтверджували факт її проживання однією сім'єю із спадкодавцем протягом не менше п'яти років. Сам факт її звернення до суду із позовом про визнання недійсним заповіту, складеного на ім'я позивача, та відкриття провадження у справі за її позовом не доводить, що вона є спадкоємицею четвертої черги, а отже, що рішення суду першої інстанції у цій справі стосується її прав та інтересів.

Узагальнений виклад позиції ОСОБА_4

У поданому відзиві ОСОБА_4 просила суд касаційну скаргу залишити без задоволення з огляду на необґрунтованість та недоведеність.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 02 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 20 травня 1980 року № 340/10 ОСОБА_8 як особі, постраждалій від стихійного лиха, виділено земельну ділянку для індивідуального будівництва у АДРЕСА_2.

Згідно із довідкою Чернівецького комунального обласного бюро технічної інвентаризації (далі - ЧКОБТІ) від 24 грудня 2015 року № 3454 та технічного паспорта на будинковолодіння на 1-му пров. Лукіяновича, 3, станом на 1989 рік на земельній ділянці за зазначеною адресою побудовано житловий будинок літ. А, загальною площею 65, 10 кв. м, у тому числі житловою - 45, 70 кв. м, допоміжною - 19, 40 кв. м, літня кухня літ. «Б», площею 27, 10 кв. м, сарай літ. «В», площею 5, 90 кв. м, вбиральня літ. «Г», площею 3, 0 кв. м, огорожа № 1, 2.

За висновками судів, будівництво зазначеного будинку проводилось у період до 1992 року, тому не може визнаватись самочинним будівництвом, оскільки згідно з листом Держархбудінспекції від 01 вересня 2011 року № 40-12-2409 05 серпня 1992 року вперше у законодавстві встановлено порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва. До цієї дати не передбачалась процедура введення житлових будинків в експлуатацію при оформленні права власності.

Відповідно до копії свідоцтва про смерть від 07 грудня 1988 року, серії НОМЕР_1 ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_2.

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівців від 20 квітня 2012 року у справі № 2-о-10/2012 встановлено факт родинних стосунків між ОСОБА_5 та ОСОБА_8 як брата та сестри, оскільки ОСОБА_8 була рідною дочкою ОСОБА_9, а ОСОБА_5 відповідно до довідки про усиновлення від 10 листопада 1953 року № 5 є усиновленим сином ОСОБА_9

Відповідно до довідок Першої чернівецької державної нотаріальної контори від 22 березня 2016 року № 613/01-16 та Державного архіву Чернівецької області від 25 березня 2016 року № 252 не виявилося можливим надати для дослідження суду як доказ спадкову справу, відкриту після смерті ОСОБА_8, оскільки вона фактично відсутня.

ОСОБА_5 29 червня 2012 року склав заповіт, яким розпорядився на випадок смерті усі його майном, де б воно не знаходилось та з чого б не складалось, яке заповів ОСОБА_3

Згідно зі свідоцтвом про смерть, серії НОМЕР_2, ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Після смерті ОСОБА_5 до Першої чернівецької державної нотаріальної контори з письмовою заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину звернувся ОСОБА_3, втім йому відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, оскільки ним не були надані документи, які підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно.

Свідок ОСОБА_10, сусідка спадкодавця, в судовому засіданні зазначила, що ОСОБА_5 дійсно проживав у спірному будинковолодінні, позивач є його прийомним сином, який приїжджав до батька, допомагав по господарству та після смерті останнього продовжує користуватись будинком та земельною ділянкою, на якій він розташований.

Свідок ОСОБА_11, сусідка ОСОБА_5, пояснила, що знає позивача вже тривалий час, він допомагав ОСОБА_5 по господарству, організовував поховання останнього та в цей час користується будинковолодінням.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався такими встановленими обставинами.

Із заяви ОСОБА_4 від 09 лютого 2015 року № 238, адресованої Першій чернівецькій державній нотаріальній конторі, встановлено, що остання повідомила цією заявою про те, що вона проживала зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, тому вона є спадкоємцем четвертої черги згідно зі статтею 1264 ЦК України; що вона приймає всю спадщину після смерті ОСОБА_5; що їй відомо про заповіт на користь позивача, який вона має намір визнавати недійсним у судовому порядку, та з цих підстав просила не видавати свідоцтво про право на спадщину спадкоємцю.

Оцінка аргументів, викладених у касаційних скаргах

Верховний Суд не може погодитись із такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

Статтею 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (стаття 1296 ЦК України).

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

За правилом статті 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.

До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім'ї, тощо. Таким чином, для одержання права на спадкування у зазначених осіб необхідне встановлення двох юридичних фактів: 1) проживання однією сім'єю; 2) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п'ять років, протягом яких спадкоємець проживав зі спадкодавцем однією сім'єю.

З огляду на наведене, вирішуючи питання про прийняття апеляційної скарги ОСОБА_4 як спадкоємця четвертої черги, суд апеляційної інстанції зобов'язаний був з'ясувати, якими належними та допустимими доказами підтверджується її доводи про належність до кола спадкоємців четвертої черги.

ОСОБА_4, звертаючись із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, на підтвердження своїх доводів про те, що суд першої інстанції вирішив питання про її права та обов'язки, надала копію ухвали Садгірського районного суду м. Чернівці від 21 квітня 2016 року про відкриття провадження у іншій цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання недійсним заповіту та визнання права власності на спадкове майно.

Разом з тим, будь-яких доказів на доведення юридичних фактів проживання однією сім'єю зі спадкодавцем понад п'ять років ОСОБА_4 не надала, а також доказів звернення до суду та встановлення судом з цього приводу.

Під час розгляду справи судом першої інстанції суду надано копію ухвали Садгірського районного суду м. Чернівці від 10 березня 2016 року у цивільній справі № 726/2530/15-ц про визнання неподаною та повернення позовної заяви ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання недійсним заповіту та визнання права власності на спадкове майно. Тобто заповіт ОСОБА_5 від 29 червня 2012 року на час розгляду справи судом вважався чинним і не оспореним.

На звернення ОСОБА_4 від 09 лютого 2015 року про прийняття спадщини нотаріусом Першої чернівецької державної нотаріальної контори надано відповідь від 21 квітня 2015 року № 768/02-14, в якій її повідомили, що вона не є спадкоємцем після померлого ОСОБА_5 ані за заповітом, ані за законом.

Зазначене свідчить про те, що на момент розгляду справи як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції ОСОБА_4 не довела набуття нею права на спадкування, а тому в апеляційного суду були відсутні правові підстави стверджувати про порушення судом першої інстанції норм процесуального права щодо незалучення її до участі у справі як належного відповідача.

Верховний Суд дійшов висновку про те, що судом апеляційної інстанції покладено в основу рішення недопустимі докази належності ОСОБА_4 до кола спадкоємців четвертої черги після померлого ОСОБА_5

Такі висновки суду апеляційної інстанції є передчасними.

Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (стаття 392 ЦК України).

Таким чином, відповідно до статті 392 ЦК України з вимогами про визнання права власності на спадкове майно спадкоємець може звернутися до особи, яка не визнає або оспорює право власності спадкоємця на спадкове майно.

Верховний Суд враховує, що за наявності заповіту на все майно правило частини другої статті 1223 ЦК України застосовується лише у разі неприйняття спадщини або відмови від спадщини усіма спадкоємцями за заповітом.

З врахуванням наведеного, взявши до уваги, що суд апеляційної інстанції поклав в основу свого рішення недопустимі для такої категорії спорів докази, оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції підлягає обов'язковому скасуванню.

В частині оцінки рішення суду першої інстанції Верховний Суд зробив такі висновки.

ОСОБА_3 як єдиний спадкоємець за заповітом звернувся у встановленому законом порядку до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_5, перешкодою в отриманні свідоцтва про право на спадщину за заповітом стала відсутність правовстановлюючих документів на будинок.

Судами встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 20 травня 1980 року № 340/10 ОСОБА_8 як особі, постраждалій від стихійного лиха, виділено земельну ділянку для індивідуального будівництва у АДРЕСА_2.

Належність правовстановлюючих документів встановлюється судом відповідно до законодавства, яке було чинним на час набуття права власності на житловий будинок, споруду, зокрема відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої Міністерством комунального господарства УРСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року.

Зазначена Інструкція передбачала обов'язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (пункт 4 Інструкції), у тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (пункт 20 Інструкції). Тобто записи у погосподарських книгах визнавались як акти органів влади (публічні акти), що підтверджують право власності.

При вирішенні питання щодо визнання права власності на житлові будинки, споруди у порядку спадкування, записи у погосподарських книгах оцінюються у сукупності з іншими доказами, наприклад, ухваленими органами місцевого самоврядування рішеннями про оформлення права власності громадян на будинки, технічним паспортом на будівлі, документами про відведення в установленому порядку земельних ділянок під забудову тощо.

Під будинком, як об'єктом правової реєстрації, розуміється один будинок з приналежними до нього службовими будівлями та спорудами (чи без таких), що розташовані на одній земельній ділянці, під самостійним порядковим номером по вулиці, провулку, площі.

У підпункті 2 пункту 4 Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР передбачено, що будинки, що підлягають реєстрації, повинні бути закінчені будівництвом і прийняті в експлуатацію за актом, затвердженим виконкомом місцевої Ради депутатів трудящих.

Порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва запроваджено постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 «Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення». Аналіз зазначених положень закону свідчить про те, що до 05 серпня 1992 року законодавством не передбачалась процедура введення господарських будівель та споруд приватних житлових будинків до експлуатації при оформленні права власності, тому чинні правила введення до експлуатації нерухомого майна не поширюються на спірну будівлю, збудовану до 05 серпня 1992 року.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 127/18100/16-ц (провадження

№ 61-27803св18).

Під час розгляду справи суд першої інстанції не встановив обставин набуття ОСОБА_5 права власності на спірний житловий будинок, не з'ясував обсяг спадкового майна, не вирішив, чи входить до його складу житловий будинок, збудований на земельній ділянці, виділеній 20 травня 1980 року ОСОБА_8, та на якій правовій підставі.

Поза увагою суду залишилось те, що адреса житлового будинку, на який позивач просить визнати за ним право власності, та адреса земельної ділянки, яка виділялась ОСОБА_8 для будівництва, є відмінними.

Апеляційний суд під час апеляційного перегляду зазначених недоліків, допущених судом першої інстанції, також не усунув.

Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги

Необхідність дослідження доказів, наявних у справі та не досліджених судами, та встановлення наведених обставин, враховуючи встановлені межі розгляду справи судом касаційної інстанції, позбавляють Верховний Суд можливості вирішити справу по суті заявлених вимог та зумовлюють необхідність направлення справи на новий розгляд.

За правилами пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Згідно з частинами четвертою та п'ятою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Враховуючи те, що під час розгляду справи апеляційним судом допущено порушення норм процесуального права, а суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи та надавати оцінку доказам, то за правилами статті 411 ЦПК України справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 01 вересня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С.О.Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик