Постанова

Іменем України

12 грудня 2018 року

місто Київ

справа № 188/227/16-ц

провадження № 61-3149св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), СтупакО.В., УсикаГ.І.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, Товариство з обмеженою відповідальністю «Міжрегіональний брокерський дім «Фаворит», Регіональний сервісний центр в Дніпропетровській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Посунся Н. Є., Баранніка О. П., Максюти Ж. І.,

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2016 року ОСОБА_3 (до моменту звернення до суду із позовом - ОСОБА_6) звернулася до суду з позовом до відповідачів: ОСОБА_4, ОСОБА_5, Відокремлений підрозділ № 18 Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжрегіональний брокерський дім «Фаворит», Регіональний сервісний центр в Дніпропетровській області Територіальний сервісний центр 1247 м. Павлограда, у якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля, що є відноситься до спільного сумісного майна подружжя.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що з ОСОБА_4 вона одружилася 12 листопада 2005 року. 02 грудня 2008 року сторонами придбано автомобіль марки ВАЗ 21104, рік випуску 2008, № кузова НОМЕР_2, колір чорний. У грудні 2015 року позивач звернулася до суду із заявою про поділ спільного майна подружжя, після чого їй стало відомо, що 10 жовтня 2015 року ОСОБА_4 без її згоди відчужив автомобіль за договором купівлі-продажу ОСОБА_5, його рідній сестрі. Позивач зазначає, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Правочин з відчуження автомобіля виходить за межі дрібного побутового. Таким чином, враховуючи, що відчуження спірного автомобіля відбулося без її письмової згоди, позивач просила суд визнати правочин щодо відчуження автомобіля недійсним.

Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що законодавством України не передбачено обов'язкового нотаріального посвідчення договору

купівлі-продажу автомобіля. Вважати автомобіль цінним майном відсутні підстави. Договір купівлі-продажу автомобіля не підлягає державній реєстрації відповідно до положень статті 210 ЦК України. Також суд першої інстанції взяв до уваги, що відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ цінного спільного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості майна, відчуженого не в інтересах сім'ї.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 15 червня 2016 року скасовано. Судом визнано недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки ВАЗ 21104, 2008 року випуску, шасі НОМЕР_2, реєстраційний номер НОМЕР_1, колір чорний, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, оформлений довідкою-рахунком від 10 жовтня 2015 року НОМЕР_3.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався тим, що оспорюваний договір купівлі-продажу спірного транспортного засобу оформлено з порушенням вимог частини третьої статті 65 СК України, оскільки продаж автомобіля відбувся без письмової згоди позивача, яка є його співвласником. Зазначене відповідно до статті 215 ЦК України є недодержанням стороною вимог, встановлених частиною першою статті 203 ЦК України, з огляду на що правочин не може вважатися правомірним, а тому рішення суду першої інстанції є таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального закону і підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просив скасувати рішення суду апеляційної інстанції, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Заявник зазначив, що суди не встановили, кому належить спірний автомобіль на час розгляду справи, незважаючи на те, що ОСОБА_5 надала пояснення, що автомобіль нею був відчужений іншій особі. Також суд апеляційної інстанції не взяв до уваги правові висновки, викладені Верховним Судом України у постанові від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, за якими законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості майна, відчуженого не в інтересах сім'ї.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 30 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у травні 2018 року.

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року

№ 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, а отже касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі з 2005 року, в період якого спільно придбали автомобіль ВАЗ 21104, 2008 року випуску.

З вересня 2015 року сторони припинили спільне проживання, у грудні 2015 року позивач звернулась до суду з позовом про поділ спільного майна, зокрема й автомобіля, який, як їй стало відомо, ОСОБА_4 у жовтні 2015 року без згоди позивача відчужив за договором купівлі-продажу ОСОБА_5

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Такі ж положення містяться у статті 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц та від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу датою реєстрації спірного автомобіля є 02 грудня 2008 року.

Таким чином, суди встановили, що спірний автомобіль набуто відповідачем за час шлюбу з позивачем. Верховний Суд вважає, що відсутність судового рішення про визнання спірного автомобіля особистою приватною власністю ОСОБА_4 підтверджує, що у судів першої та апеляційної інстанцій були відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні.

Згідно з листом регіонального сервісного центру в Дніпропетровській області від 31 березня 2016 року спірний автомобіль 10 жовтня 2015 року перереєстрований на ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Зазначене спростовує висновки суду першої інстанції, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.

Верховний Суд також визнає необґрунтованими посилання заявника на правовий висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 08 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15, оскільки у цій справі суд дійшов висновку про те, що під час розгляду спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості майна, відчуженого не в інтересах сім'ї.

Суд першої інстанції, посилаючись на наведений правовий висновок, не встановив наявності іншої згоди, вчиненої не у письмовій формі, ОСОБА_3 на відчуження спірного автомобіля та дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

В оцінці дій сторін та відповідних їм правових наслідків Верховний Суд застосовує правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у якому суд відступив від правових позицій, викладених упостановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа ? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, право власності яких є спільним сумісним, без визначення часток.

Стосовно доводів заявника про те, що судами неповно досліджено обставини справи, зокрема, судами відмовлено у задоволенні клопотання про витребування інформації про власника спірного автомобіля, Верховний Суд визнає їх необґрунтованими з огляду на таке.

Ухвалою Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 31 травня 2016 року у задоволенні клопотання про витребування інформації стосовно спірного автомобіля відмовлено з тих підстав, що аналогічне клопотання вже було вирішено судом ухвалю від 19 березня 2016 року, за отриманими документами власником є саме ОСОБА_5 Також суд наголосив, що відповідач не позбавлений можливості самостійно надати відповідні докази та ним не зазначено, які саме складності виникли у відповідача під час отримання цих доказів.

Таким чином, Верховний Суд дійшов переконання, що суд апеляційної інстанції розглянув спір з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, тому рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2016 року необхідно залишити без змін.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 листопада 2016 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді С. О. Карпенко

С.О.Погрібний

О.В.Ступак

Г.І.Усик