Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.03.2018 року у справі №761/38456/15ц

Постанова

Іменем України

12 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 761/38456/15-ц

провадження № 61-9054зпв18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В.І., Коротуна В. М., Курило В. П., (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 липня 2017 року у складі колегії суддів: Крижанівської Г. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А., та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2018 року у складі судді Ступак О. В.,

ВСТАНОВИВ :

18 грудня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який в подальшому уточнив, до ОСОБА_2 та ОСОБА_2 про стягнення з кожного по 50 778,47 грн інфляційних втрат та 6 621,56 грн як 3 % річних, у зв'язку з невиконанням рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2012 року, яке набрало законної сили, про стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 по 69 180,50 грн на відшкодування матеріальної шкоди.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 по 59 022,95 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення районного суду мотивоване тим, що рішення суду про відшкодування матеріальної шкоди, завданої відповідачами переплануванням, перебудовою та ремонтом їхньої квартири, не виконано, тому позивач має право на стягнення інфляційних втрат та 3 % річних, передбачених статтею 625 ЦК України.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 11 липня 2017 року рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що рішення суду про відшкодування позивачеві матеріальної шкоди було ухвалено не за зобов'язальними правовідносинами, тому застосування до спірних правовідносин статті 625 ЦК України та нарахування передбачених нею сум є безпідставним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2017 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у даній справі.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що рішення суду, на яке посилається позивач та яке не виконано, ухвалено щодо делікту (відшкодування шкоди), тому стаття 625 ЦК України у даному випадку не застосовується.

04 жовтня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду України із заявою, в якій просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2017 року та рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 липня 2017 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року залишити в силі, у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, ОСОБА_1 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 лютого 2017 року у справі за позовом про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за порушення грошового зобов'язання; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року у справі за позовом про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року у справі за позовом про стягнення майнової шкоди; ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року у справі за позовом про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних; постанову Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі за позовом про стягнення інфляційних втрат, 3 % річних та відшкодування моральної шкоди; постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі за позовом про стягнення коштів.

Ухвалою Верховного Суду України від 17 жовтня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі.

У січні 2018 року заяву ОСОБА_1про перегляд судового рішення разом з матеріалами справи №761/38456/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України, викладено його у новій редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року.

Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року цивільну справу призначено до розгляду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню.

Згідно з положеннямистатті 355 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви про перегляд судового рішення) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; 3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом; 4) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

За загальним правилом, заява про перегляд судових рішень у цивільних справах із підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, може бути подана за сукупності таких умов: судом (судами) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального; справи стосуються спорів, які виникли з подібних правовідносин; має місце ухвалення різних за змістом судових рішень судом (судами) касаційної інстанції; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, має місце недотримання правової позиції щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, викладеної у постанові Верховного Суду України.

Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема: у різному тлумаченні судами змісту і сутності правових норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин; у різному застосуванні правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням юридичної сили цих правових норм, а також їх дії у часі, просторі та за колом осіб, тобто різне незастосування закону, який підлягав застосуванню; у різному визначенні предмета регулювання правових норм, зокрема застосуванні різних правових норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або поширенні дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосуванні цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню; у різному застосуванні правил аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.

Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Ухвалення різних за змістом судових рішень означає, що суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ за подібних правовідносин при однаковому їх матеріально-правовому регулюванні дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків.

За змістом пункту 1 частини першої статті 360-5 ЦПК України, у редакції на час подання заяви, Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Суд встановив, що у 2011 році позивач ОСОБА_1 звертався до суду з позовом про стягнення з відповідачів на його користь майнової шкоди, заподіяної йому внаслідок зробленого перепланування, перебудови, ремонту квартири АДРЕСА_1, та рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2012 року у справі № 2-224/11 з відповідачів на його користь було стягнуто по 69 180,50 грн з кожного відшкодування майнової шкоди.

Судове рішення набрало законної сили.

Як вбачається з листів Шевченківського районного відділу ДВС міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві № 815/19 від 09 грудня 2016 року та № 815/19 від 09 грудня 2016 року, відповідно, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2012 року у справі № 2-224/11 не виконане.

Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що рішенням суду із відповідачів на користь позивача стягнуто суму в розмірі 138 361,00 грн і таке зобов'язання зводиться до сплати грошей, отже, є грошовим зобов'язанням, між сторонами є грошові зобов'язання, які відповідачі належним чином не виконують, що дає підстави для стягнення на користь позивача інфляційних витрат та 3% річних від простроченої суми за період 01 квітня 2013 по 31 вересня 2016 року, які входять до складу грошового зобов'язання, оскільки боржник зобов'язаний відшкодувати інфляційні втрати від знецінення неповернутих коштів за час виконання рішення суду про стягнення суми.

Суд касаційної інстанції, погодився з висновком апеляційного суду про відмову в задоволенні позовних вимог, виходячи з того, що рішення суду, на невиконання якого посилається позивач, було ухвалено щодо делікту (відшкодування шкоди), а тому стаття 625 ЦПК України у даному випадку не застосовуються.

Разом з тим, у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 625 ЦК України зроблено такі висновки:

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року у справі № 662/1922/15-ц, суд касаційної інстанції рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін, виходячи з того, що позивачці було встановлено розмір завданої шкоди та стягнуто на її користь з банку, а тому встановлений розмір шкоди у цій справі відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України має преюдиційне значення для суду при вирішенні справи і суд не вправі змінювати його, в тому числі шляхом застосування положень статті 625 ЦК України;

- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року у справі № 316/1632/15-ц, суд касаційної інстанції рішення суду апеляційної інстанції скасував, рішення суду першої інстанції залишив в силі, виходячи з того, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу та не врахував, що на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання у зв'язку зі стягненням грошових коштів на відшкодування компенсації за різницю у частках виділеного майна, невиконання якого зумовлює застосування положень частини 2 статті 625 ЦК України, та дійшов помилкового висновку, що у даних правовідносинах не може бути покладена передбачена статтею 625 ЦК України відповідальність за порушення виконання грошового зобов'язання.

Крім того, у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення яких посилається заявник в обґрунтування своєї заяви про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, встановлені судами при розгляді справи, що не свідчить про неоднакове застосування судом норм матеріального права.

Також, з підстав визначених пунктом 1, 4 частини 1 статті 355 ЦПК України щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 625 ЦК України зроблено такий висновок:

- постанова Верховного Суду України від 12 квітня 2014 рокуу справі № 913/869/14 надана заявником для порівняння не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував в частині судові рішення та направив справу на новий розгляд до господарського суду Харківської області;

- постанова Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 5-86кз16 надана заявником для порівняння, якою відмовлено у задоволенні заяви про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2015 року, виходячи з того, що положення норми статті 625 ЦК України передбачає, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. Тому суди апеляційної та касаційної інстанцій установивши, що рішенням суду з відповідача на користь позивача стягнуто грошову суму авансу в розмірі 48 620,00 грн і таке зобов'язання зводиться до сплати грошей, отже є грошовим зобов'язанням, дійшли висновку щодо наявності між сторонами грошових зобов'язань, яке відповідач належно виконує, що дає підстави для стягнення на користь позивача інфляційних витрат за весь час прострочення та 3 % річних від простроченої суми, які входять до складу грошового зобов'язання, оскільки боржник зобов'язаний відшкодувати інфляційні витрати від знецінення неповернутих коштів за час виконання рішення суду про стягнення суми.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції у подібних правовідносинах статті 625 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

Завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов'язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов'язання воно може бути грошовим або не грошовим.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Такий правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц.

Отже, зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 лютого 2012 року, яке набрало законної сили, із відповідачів на користь позивача стягнуто суму у розмірі 138 361,00 грн.

Таке зобов'язання зводиться до сплати грошей, отже, є грошовим зобов'язанням.

Відповідно до листів Шевченківського районного відділу ДВС міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві № 815/19 від 09 грудня 2016 року та № 815/19 від 09 грудня 2016 року, вбачається, що зазначене рішення від 02 лютого 2012 року у справі № 2-224/11 не виконане.

Відповідачі належним чином не виконують рішення суду, що дає підстави у суду для стягнення на користь позивача інфляційних витрат та 3 % річних від простроченої суми за період 01 квітня 2013 року по 31 вересня 2016 року, які входять до складу грошового зобов'язання.

Суд першої інстанції правильно вважав, що боржник зобов'язаний відшкодувати інфляційні втрати від знецінення неповернутих коштів за час виконання рішення суду про стягнення суми, оскільки між сторонами виникли грошові зобов'язання.

Відповідно до розрахунку позивача, перевірених судом, дана сума складає 51 885,36 грн - інфляційних втрат та 7 137,58 грн - 3 % річних, або 59 022,95 грн, з кожного, які підлягають стягненню на користь позивача з кожного із відповідачів у судовому порядку.

Якщо рішення не виконано в установленому законом порядку, прийняття судом рішення не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в разі якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Апеляційний суд, з яким погодився суд касаційної інстанції, неправильно застосував положення статті 625 ЦК України та дійшов помилкового висновку про те, що рішення суду, на виконання якого посилається позивач, було ухвалено щодо делікту (відшкодування шкоди), а тому стаття 625 ЦК України не застосовується.

За таких обставин, рішення апеляційного суду та ухвалу суду касаційної інстанції необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Надані для порівняння ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 лютого 2017 року у справі № 572/902/16-ц та ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 лютого 2017 року у справі № 711/10560/15 не приймаються до уваги, оскільки постановлення судом касаційної інстанції ухвали про скасування рішень судів попередніх інстанцій із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції не означає остаточного вирішення спору в справі й застосування норм матеріального права для вирішення спору по суті.

Керуючись пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України 2004 року, пунктом 1 розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України у реакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Апеляційного суду міста Києва від 11 липня 2017 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 липня 2018 року скасувати, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 13 грудня 2016 року залишити в силі.

Постанова є остаточно і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 3 статті 423 ЦПК України.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді : Н. О. Антоненко

В.І. Журавель

В. М. Коротун

В.П. Курило