Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.07.2021 року у справі №607/15394/19

Постанова

Іменем України

08 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 607/15394/19

провадження № 61-10620 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І.,

Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 березня 2021 року у складі судді Грицай К. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 25 травня 2021 року у складі колегії суддів: Ходоровського М. В., Гірського Б. О., Бершадської Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 14 липня 2007 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, у якому у них народилося двоє дітей. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 вересня 2018 року у справі № 607/12463/18 шлюб між ними розірвано.

У шлюбі вони за спільні кошти та у результаті спільної праці придбали квартиру, загальною площею 61,1 кв. м, що знаходиться за адресою:

АДРЕСА_1. Право власності на квартиру було оформлено за чоловіком, проте вона є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Після розірвання шлюбу угоди про поділ спільного майна з ОСОБА_2 не досягнуто.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила суд поділити спільне майно подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частку вищевказаної квартири.

Заочним рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 17 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено. Поділено майно, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2

та ОСОБА_1, шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 2 000,00 грн судових витрат.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 17 серпня 2020 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення задоволено.

Скасовано вищевказане заочне рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області. Справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

31 серпня 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання особистою власністю майна, набутого

під час шлюбу.

В обґрунтування вимог за зустрічним позовом зазначав, що за час шлюбу

з ОСОБА_1 він придбав квартиру

АДРЕСА_1. Кошти на її купівлю у розмірі 450 000,00 грн, що було еквівалентно 23
400,00 Євро, згідно з розпискою від 04 січня 2015 року він позичив у матері - ОСОБА_4. Термін повернення позики - 10 років.

У подальшому він став особистим асоційованим членом "Житлово-будівельного кооперативу "Ідеал", сплатив усі необхідні внески і став власником спірної квартири, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 22 серпня 2015 року, індексний номер: 42700340, видане державним реєстратором Реєстраційної служби Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області.

Вказував, що до вересня 2018 року він повернув борг матері на загальну суму 4
300,00 Євро. Решту коштів продовжував повертати. ОСОБА_1

не брала участі у придбанні квартири, оскільки власних коштів у неї не було, вона довгий час не працювала, а зароблених коштів їй вистачало лише

на власні потреби.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 просив суд визнати за ним право особистої приватної власності на спірну квартиру.

Протокольною ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 жовтня 2020 року об'єднано зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 з первісним позовом ОСОБА_1.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 05 березня 2021 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 25 травня 2021 року, позов ОСОБА_1

до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено.

Поділено майно, що є спільною сумісною власністю подружжя

ОСОБА_2 та ОСОБА_1, шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частку квартири

АДРЕСА_1, вартістю 201 603,00 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1

про визнання особистою власністю майна, набутого під час шлюбу, відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи

у зустрічному позові ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що за час перебування сторін у шлюбі ОСОБА_2 його матір'ю було надано у борг грошові кошти у розмірі 450 000,00 грн на придбання квартири на підставі договору позики, оформленого розпискою від 04 січня 2015 року. Однак, гроші було взято у борг для придбання квартири з метою проживання у ній сторін із дітьми, тобто в інтересах сім'ї, а тому кошти, отримані

за договором позики, є спільною сумісною власністю подружжя, як набуті під час перебування у шлюбі за договором, укладеним в інтересах сім'ї. Протилежного ОСОБА_2 не довів.

Суди також указали, що діє презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуто ними у період шлюбу (стаття 60 СК України), яка не спростована.

Враховано відповідні правові позиції Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвали нове судове рішення, яким задовольнити його вимоги за зустрічним позовом.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник вказує те,

що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до Верховного Суду

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 607/15394/19 із Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.

Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги

та доданих до неї документів. Роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що він позичив у своєї матері грошові кошти у розмірі 450 000,00 грн для купівлі особистої квартири, хоча і під час шлюбу з ОСОБА_1. За вказані кошти ним було проведено також ремонт у квартирі.

Лише після цього він разом із дружиною та дітьми переїхали у цю квартиру.

Особистих коштів для придбання квартири у ОСОБА_1 не було.

Зазначав, що спільне життя у нього з дружиною не складувалося протягом усього подружнього життя, спільного господарства вони не вели, спільних коштів та заощаджень не мали.

Вважає, що суди попередніх інстанцій не дослідили джерело походження коштів, за які було придбано квартиру й за які здійснювалося повернення боргу, а спірна квартира не може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Сам по собі факт придбання майна за час шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя. Крім того, не надано належної оцінки борговій розписці, не здійснено розподілу боргів подружжя.

Посилається на судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду у подібних справах.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного

Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, в якому вказується, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Зазначає, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Разом із ОСОБА_2 вони вели спільне господарство, виховували двох дітей, з 2013 року вона офіційно працювала.

Про відповідну розписку їй нічого не відомо, а квартира придбана за спільні кошти.

Вважає, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин, а висновки судів узгоджуються із судовою практикою Верховного Суду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16

ЦК України).

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина 1 статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права

на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм

на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна,

що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю

між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один

із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку.

Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається

не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя

на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Стаття 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.

Встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували

у зареєстрованому шлюбі з 14 липня 2007 року по 19 вересня 2018 року, від якого мають двох дітей: ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Під час шлюбу ОСОБА_2 придбав квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 61,1 кв. м, житловою площею 22,6 кв. м, що підтверджується: свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 22 серпня 2015 року, індексний номер: 42700340; договором від 19 січня 2015 року № 41 про сплату пайових внесків у "Житлово-будівельному кооперативі "Ідеал" на суму

401 016,00 грн; довідкою від 13 серпня 2015 року про внесення пайового внеску у повному обсязі; актом приймання-передачі об'єкта нерухомості

у власність від 13 серпня 2015 року; технічним паспортом, виготовленого товариством з обмеженою відповідальністю "Технічна інвентаризація нерухомості Тернопільської області" від 27 липня 2015 року.

Згідно з квитанціями про сплату пайових внесків загальна вартість квартири становила 403 260,00 грн.

Кошти на придбання квартири у розмірі 450 000,00 грн, що було еквівалентно 23
400 Євро, ОСОБА_2, згідно з розпискою від 04 січня 2015 року, позичив у матері - ОСОБА_4. Борг зобов'язався повернути протягом 10 років (а. с. 199, т. 1).

Разом із цим, надавши належну оцінку поданим сторонами доказам, показанням свідків, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про те, що вказаний договір позики було укладено

ОСОБА_2 з метою проживання у квартирі сім'ї разом із дітьми, тобто такий договір укладено в інтересах сім'ї. При цьому ОСОБА_1

і ОСОБА_2 разом із дітьми проживали у спірній квартирі з часу

її придбання до розірвання шлюбу.

Таким чином, спірну квартиру придбано сторонами за час шлюбу

та проживання однією сім'єю.

Колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій, правильно встановивши фактичні обставини справи, зробили вірний виснокок про те, що спірна квартира придбана за кошти, згідно з договором позики, який укладено в інтересах сім'ї, а тому вона є спільною сумісною власністю подружжя і ОСОБА_1 має право на 1/2 частину квартири.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина 1 статті 12 ЦПК України).

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),

що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається

як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Правові підстави для визнання майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка закріплені у статті 57 СК України, у пунктах 1-3 частини першої якої визначено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

ОСОБА_2 не довів належними та допустимими доказами, що спірна квартира була придбана хоча і за час шлюбу, однак за належні йому особисті кошти. Вказані доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи та відхиляються Верховним Судом, вони були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

При цьому суди правильно виходили із того, що спірну квартиру придбано саме з метою проживання у ній сім'ї і після її придбання подружжя спільно проживало у ній разом із дітьми до розірвання шлюбу.

З урахуванням наведеного та належно оцінених доказів, поданих сторонами у справі, показань свідків, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, дійшов правильного висновку, що спірна квартира є спільним майном подружжя, а презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя чоловіком

не спростована.

Факт того, що ОСОБА_1 не працювала та не отримувала доходів сам по собі не може бути підставою для визнання спірного майна особистою приватною власністю ОСОБА_2. Відповідні доводи ОСОБА_2 було обґрунтовано відхилено у суді першої інстанції.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 не спростував презумпцію виникнення права спільної сумісної власності подружжя, тягар доказування чого покладається саме на нього.

Крім того, ОСОБА_2 указує, що борг за договором позики є спільним для сторін, а повернення грошових коштів за цим договором у розмірі 4 300,00 Євро відбулося ще до розірвання шлюбу.

Таким чином, оскаржувані судові рішенняу межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону,

які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Суди попередніх інстанцій врахували правові висновки Верховного Суду України, а також Великої Палати Верховного Суду, які є релевантними для цієї справи. При цьому судова практика у цій категорії справ є сталою,

а відмінність залежить лише від доказування.

Отже, викладене в оскаржуваних судових рішеннях узгоджується

з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263

ЦПК України), підстав для відступлення від яких колегія суддів не вбачає,

а тому відповідні доводи касаційної скарги є безпідставними.

Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89

ЦПК України судами попередніх інстанцій всебічно, повно та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони

не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 05 березня 2021 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 25 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць