Історія справи

Постанова КЦС ВП від 10.10.2023 року у справі №316/1456/20
Постанова КЦС ВП від 10.10.2023 року у справі №316/1456/20
Постанова КЦС ВП від 10.10.2023 року у справі №316/1456/20

Постанова

Іменем України

10 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 316/1456/20

провадження № 61-18821св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: державний реєстратор Василівської районної державної адміністрації Запорізької області Міюц Світлана Олександрівна, Акціонерне товариство «Альфа-Банк», яке змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс Банк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк», яке змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс Банк», на рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 13 липня 2021 року в складі судді Куценко М. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Дашковської А. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до державного реєстратора Василівської районної державної адміністрації Запорізької області Міюц Світлани Олександрівни, Акціонерного товариства «Альфа-Банк», яке змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс Банк», про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, запису про право власності на нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного реєстратора Василівської районної державної адміністрації Запорізької області Міюц С. О. (далі - державний реєстратор Міюц С. О., Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, запису про право власності на нерухоме майно.

В обґрунтування своїх вимог зазначав, що 15 серпня 2008 року між ним та Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - ВАТ «Сведбанк»), правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», укладено кредитний договір № 0709/0808/45-059, за умовами якого йому було надано кредит у розмірі 38 000,00 дол. США.

На забезпечення виконання вказаних кредитних зобов`язань між позивачем та ВАТ «Сведбанк» укладено іпотечний договір № 0709/0808/45-059-Z-1, який посвідчено приватним нотаріусом Енергодарського міського нотаріального округу Запорізької області Сірою І. Є. та зареєстровано в реєстрі за № 5392, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав в іпотеку ВАТ «Сведбанк» належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме - квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира).

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк», який є правонаступником ВАТ «Сведбанк», та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу права вимоги, а 15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Альфа-Банк» укладено договір купівлі-продажу права вимоги за кредитним договором, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мироник О. В., відповідно до умов якого ПАТ «Дельта Банк» продав (відступив) права вимоги, а ПАТ «Альфа-Банк» набув права вимоги до боржника за кредитним договором від 15 серпня 2008 року.

У зв`язку із порушенням позичальником умов кредитного договору банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 28 липня 2017 року в справі № 316/1051/16, зміненим постановою апеляційного суду від 18 січня 2018 року, позов банку задоволено, в рахунок погашення кредитної заборгованості на суму 41 418, 91 дол. США звернуто стягнення на предмет іпотеки - спірну квартиру. Зазначені судові рішення позивач оскаржив у касаційному порядку. Так ухвалою від 26 березня 2020 року Верховний Суд зупинив виконання вказаних судових рішень до закінчення перегляду справи у касаційному порядку.

Крім того, рішенням Енергодарського міського суду від 23 жовтня 2018 року в справі № 316/2098/15 відмовлено в задоволенні позовних вимог ПАТ «Альфа-Банк» про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором від 15 серпня 2008 року № 0709/0808/45-059. Постановою Запорізького апеляційного суду від 13 лютого 2019 року рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 23 жовтня 2018 року в частині відмови у задоволенні позову банку про стягнення заборгованості за кредитним договором скасовано, позов задоволено, проте ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2019 року зупинене виконання постанови Запорізького апеляційного суду від 13 лютого 2019 року до закінчення касаційного розгляду справи.

Тобто, двома ухвалами Верховного Суду зупинено виконання судових рішень щодо стягнення заборгованості за кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення перегляду вказаних справ у касаційному порядку.

Однак, незважаючи на вказане, 06 травня 2020 державний реєстратор Міюц С. О. здійснила державну реєстрація права власності АТ «Альфа-Банк» на спірну квартиру, запис про право власності № 36463921, про що позивачу стало відомо 14 травня 2020 року із Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 208967259.

Підставою внесення зазначеного запису стало рішення державного реєстратора Міюц С. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 травня 2020 року, індексний № 52201155, а підставою виникнення права власності - рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, серія та номер 1402405531776, видане 30 вересня 2019 року «Укрпошта»; повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки, серія та номер ІВ/АБ 10, видане 04 жовтня 2019 року АТ «Альфа-Банк»; іпотечний договір 15 серпня 2008 року № 0709/0808/45-059-Z-1, посвідчений приватним нотаріусом Енергодарського міського нотаріального округу Запорізької області Сіра І. Є. Тобто рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 травня 2020 року державний реєстратор Міюц С. О. прийняла пізніше, ніж провела державну реєстрацію - 06 травня 2020 року.

Позивач вважає дії державного реєстратора щодо перереєстрації права власності на спірну квартиру та внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно неправомірними в силу вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», оскільки квартира є єдиним місцем проживання позивача, придбана за кредитні кошти в іноземній валюті, площа квартири менше 140 кв. м та становить 38,0 кв. м, іншого майна, крім іпотечної квартири у нього немає, а отже квартира не може бути відчужена без його згоди. Крім того, письмової згоди на відчуження квартири позивач не надавав, у зв`язку з чим у державного реєстратора Міюц С. О. були відсутні підстави для проведення державної реєстрації права власності на спірну квартиру за АТ «Альфа-Банк».

Посилаючись на вказані обставини, з урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру за АТ «Альфа-Банк» та припинити право власності АТ «Альфа-Банк» на вказану квартиру.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Енергодарський міський суд Запорізької області рішенням від 13 липня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив.

Визнав незаконним та скасував рішення державного реєстратора Міюц С. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 травня 2020 року, індексний номер 52201155 та запис про право власності за номером 36463921, внесений 06 травня 2020 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Міюц С. О. про реєстрацію права власності на спірну квартиру за АТ «Альфа-Банк».

Припинив право власності АТ «Альфа-Банк» на квартиру.

Стягнув з АТ «Альфа-Банк» витрати зі сплати судового збору в розмірі 840,80 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що АТ «Альфа-Банк» використало своє право та звернулося до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення кредитної заборгованості, тобто за рішенням суду, а тому у нього не було підстав звертати стягнення на спірну квартиру в позасудовому порядку. Крім того, приймаючи оскаржуване рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, державний реєстратор не перевірив чи відповідають вимоги банку Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Запорізький апеляційний суд постановою від 02 листопада 2021 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» залишив без задоволення, а рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 13 липня 2021 року - без змін.

Стягнув з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн компенсації витрат за надання правничої допомоги.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, а також зазначив, що на час оскаржуваної реєстрації був чинний Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», а тому оскільки кредит надано в іноземній валюті, спірна квартира не перевищує 140 кв. м, та використовується позивачем як постійне місце проживання, то державний реєстратор повинен був відмовити у зверненні стягнення на предмети іпотеки - квартиру.

Однак апеляційний суд погодився з доводами банку про те, що використання одного способу звернення стягнення на предмет іпотеки при фактично не виконаному зобов`язанні не може бути перешкодою для використання інших способів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

19 листопада 2021 року АТ «Альфа-Банк» засобами поштового зв`язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 13 липня 2021 року і постанову Запорізького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 750/2254/19, від 31 березня 2021 року в справі № 522/5185/19, від 18 грудня 2019 року в справі № 712/15975/17, від 23 січня 2018 року в справі № 760/16916/14, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17, від 28 травня 2019 року в справі № 310/11024/15, у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року в справі № 464/8589/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду першої інстанції про відсутність в АТ «Альфа-Банк» підстав звертати стягнення на спірну квартиру в позасудовому порядку на підставі застереження, яке міститься в іпотечному договорі, у зв`язку з тим, що банк використав своє право на звернення стягнення на спірну квартиру за рішенням суду, є помилковими, оскільки використання одного способу звернення стягнення на предмет іпотеки при фактично не виконаному зобов`язанні не може бути перешкодою для використання інших способів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Скаржник зазначає, що висновки суду першої та апеляційної інстанцій про те, що на спірні правовідносини поширюється дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є помилковими, оскільки суди не врахували, що позивач надав свою згоду банку на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням останнього шляхом підписання договору іпотеки.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що позивач не надав доказів на підтвердження відсутності у нього іншого житла, крім того, що є предметом іпотеки, а також, що він постійно проживає у спірній квартирі.

Крім того, заявник не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині з стягнення з банку витрат на правову допомогу, оскільки такі витрати не підтвердженні належними доказами.

Доводи інших учасників справи

У січні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із Енергодарського міського суду Запорізької області.

До 24 лютого 2022 року матеріали справи до Верховного Суду не надійшли.

Розпорядженням Голови Верховного Суду від 14 березня 2022 року № 7/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану», враховуючи неможливість судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, змінена територіальна підсудність судових справ та, зокрема, територіальна підсудність судових справ Енергодарського міського суду Запорізької області визначена за Самарським районним судом міста Дніпропетровська.

Листом від 06 липня 2022 року № ЕП-66/22-Вих Самарський районний суд міста Дніпропетровська повідомив про неможливість виконати вимоги ухвали суду Верховного Суду від 22 грудня 2021 року, оскільки цивільна справа № 316/1456/20 в провадженні цього суду відсутня.

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року направлено до Самарського районного суду міста Дніпропетровська копії матеріалів касаційного провадження № 61-18821ск21 у цивільній справі № 316/1456/20 для вирішення питання про відновлення втраченого судового провадження.

Ленінський районний суд ухвалою від 16 травня 2023 року відновив втрачене судове провадження у цій справі.

Справа надійшла до Верховного Суду у червні 2023 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 15 серпня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 0709/0808/45-059, відповідно до умов якого банк зобов`язався надати позичальнику 38 000,00 дол. США, а позичальник зобов`язався повернути наданий кредит та сплати проценти за користування в сумі та в строки, передбачені кредитним договором.

На забезпечення виконання вказаного кредитного договору 15 серпня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір № 0709/0808/45-059-Z-1 (на купівлю житлової нерухомості), який посвідчено приватним нотаріусом Енергодарського міського нотаріального округу Запорізької області Сірою І. Є. за № 5392, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав в іпотеку ВАТ «Сведбанк», належне йому на праві власності за договором купівлі-продажу від 15 серпня 2008 року нерухоме майно, а саме - спірну квартиру.

Відповідно до положень підпунктів 10.3 пункту 10 іпотечного договору іпотекодержатель має право обрати порядок звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до пункту 12 іпотечного договору за вибором іпотекодержателя застосовується один із способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя, а саме: за рішенням суду; у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса; згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким вважається застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передачі права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку» або продажу іпотекодержателем від свого імені предмету іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами.

15 червня 2012 року між ПАТ «Альфа-Банк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами.

Згідно із вищезазначеними угодами (договорами) відбулось відступлення права вимоги за кредитним договором від 15 серпня 2008 року № 0709/0808/45-059, укладеним між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 , та договорами, укладеними на його забезпечення, на користь ПАТ «Альфа-Банк».

У зв`язку з неналежним виконанням позичальником своїх кредитних зобов`язань, у липні 2016 року ПАТ «Альфа-Банк» звернувся до Енергодарського міського суду Запорізької області з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 15 серпня 2008 року № 0709/0808/45-059 (справа № 316/1051/16).

Рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 28 липня 2017 року позову задоволено та в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 15 серпня 2008 року № 0709/0808/45-059 звернено стягнення на предмет іпотеки, а саме - спірну квартиру шляхом проведення прилюдних торгів згідно з Законом України «Про виконавче провадження» за початковою ціною, встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Постановою апеляційного суду Запорізької області від 18 січня 2018 року рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 28 липня 2017 року змінено лише в частині загальної суми заборгованості, в рахунок якої звертається стягнення на предмет іпотеки.

Разом з цим, зазначені судові рішення в справі № 316/1051/16 оскаржено ОСОБА_1 у касаційному порядку та ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2020 року зупинені виконання судових рішень до закінчення перегляду справи у касаційному порядку.

Також в провадженні Енергодарського міського суду Запорізької області перебувала цивільна справа № 316/2098/15 за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ПАТ «Альфа-Банк», третя особа - ОСОБА_1 про визнання припиненим договору поруки № 0709/0808/45-059-Р-1, зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Альфа-Банк», треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Енергодарського міського нотаріального округу Сіра І. Є., про визнання недійсним з моменту укладання кредитного договору № 0709/0808/45-059 та іпотечного договору № 0709/0808/45-059-Z-1.

Рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 23 жовтня 2018 року у задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» та зустрічних позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 13 лютого 2019 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» задоволено частково, рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 23 жовтня 2018 року в частині відмови у задоволенні позову АТ «Альфа-Банк» про стягнення заборгованості за кредитним договором та в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання припиненим договору поруки скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення, яким позов АТ «Альфа-Банк» задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 841 688,15 грн, що за курсом НБУ на час пред`явлення позову еквівалентно 38 107,22 дол. США, з яких: заборгованість за тілом кредиту - 765 155,65 грн, що еквівалентно 34 642,23 дол. США, заборгованість зі сплати процентів за користування кредитними коштами - 64 702,29 грн, що еквівалентно 2 929,38 дол. США, пеня, нарахована за період з 10 січня 2015 року до 19 серпня 2015 року - 11 830,21 грн, що еквівалентно 535,61 дол. США.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано припиненим договір поруки від 15 серпня 2008 року № 0709/0808/45-059-Р-1, укладений між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_2 .

В іншій частині рішення суду першої інстанції змінено в частині правового обґрунтування причин відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до АТ «Альфа-Банк» про визнання кредитного договору недійсним.

Постанова Запорізького апеляційного суду від 13 лютого 2019 року в справі № 316/2098/15 оскаржена ОСОБА_1 у касаційному порядку та ухвалою Верховного Суду від 26 березня 2019 року зупинено її виконання до закінчення перегляду справи в касаційному порядку.

15 жовтня 2019 року ОСОБА_1 отримав від АТ «Альфа-Банк» повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору та анулювання залишку заборгованості за основним зобов`язанням, відповідно до якого банк повідомляв про свій намір звернути стягнення на предмет іпотеки в порядку передбаченому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

16 жовтня 2020 року позивач направив на адресу АТ «Альфа-Банк» відповідь на вказане повідомлення банку, в якій вказував на положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» щодо неможливості примусового стягнення (відчуження) без згоди власника нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті та відповідає визначеним Законом умовам. Також позивач вказував про перебування на розгляді Верховного Суду цивільних справ № 316/1051/16 та № 316/2098/15 та про зупинення касаційним судом виконання оскаржуваних рішень у цих справах, а отже будь-які дії щодо стягнення заборгованості за кредитним договором № 0709/0808/45-059, у тому числі будь-які дії з іпотечним майном, яким вказаний договір забезпечується, до закінчення касаційного розгляду справ у Верховному Суді будуть мати ознаки злочину передбаченого статтею 382 КК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Положеннями статей 15 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом (стаття 3 зазначеного Закону).

Відповідно до статей 12, 33 Закону України «Про іпотеку» одним із способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.

Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, передбачених статтею 12 вказаного Закону.

Відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частини перша та друга статті 36 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки).

Законом України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» від 25 грудня 2008 року № 800-VI внесено зміни до статті 36 Закону України «Про іпотеку», у зв`язку з чим її положеннями передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

У частині першій статті 37 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час укладення договору іпотеки, зазначено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки.

Із внесенням змін до цієї статті Законом України від 25 грудня 2008 року № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» положення статті 37 Закону України «Про іпотеку» передбачають, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Таким чином, договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно в позасудовому порядку.

Судами встановлено, що позивач належним чином не виконував зобов`язання за кредитним договором від 15 серпня 2008 року № 0709/0808/45-059, що підтверджується судовими рішеннями у справах № 316/2098/15 та № 316/1051/16.

Пунктом 12 іпотечного договору 15 серпня 2008 року № 0709/0808/45-059-Z-1 передбачено право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки, задовольнивши вимоги іпотекодержателя у позасудовому порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

У жовтні 2019 року АТ «Альфа-Банк» направило ОСОБА_1 повідомлення про наміри звернути стягнення на предмет іпотеки, яке отримано останнім 15 жовтня 2019 року. Але ОСОБА_1 заперечив щодо примусового відчуження майна, посилаючись на Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

12 травня 2020 року державний реєстратор Міюц С. О. прийняла оскаржуване рішення про реєстрацію права власності за банком на іпотечне майно, що належить позивачу.

Задовольняючи позовні вимоги та скасовуючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 12 травня 2020 року, індексний номер 52201155 та запис про право власності № 36463921, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що на спірні правовідносини поширюється Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який був чинним на час вчинення реєстраційних дій, а тому у державного реєстратора не було підстав для здійснення державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за АТ «Альфа-Банк».

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», підпунктом 1 пункту 1 якого передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) викладено правовий висновок про те, що обмеження, встановлені Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Водночас Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження у зв`язку з невиконанням умов кредитного договору.

З огляду на викладене, предмет іпотеки, а саме нерухоме житлове майно, яке використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя, не може бути примусово стягнуто на підставі положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», у тому числі і шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання позичальником/майновим поручителем умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.

Такий правовий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постановах від 19 травня 2020 року в справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), від 20 листопада 2019 року в справі № 802/1340/18-а.

Висновки про те, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку містяться і в постановах Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 201/7014/18 (провадження № 61-7373св20), від 30 вересня 2021 року у справі № 127/15802/15-ц (провадження № 61-16395св20), від 02 травня 2022 року у справі № 754/716/19 (провадження № 61-12633св21).

У цій справі суди попередніх інстанцій встановили, що предметом договору іпотеки, укладеного на забезпечення виконання умов кредитного договору, є спірна квартира, площа якої становить 38 кв. м, тобто не перевищує 140 кв. м.

Передана ОСОБА_1 в іпотеку квартира використовується ним як місце постійного проживання, іншого житла він не має.

З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для скасування оспорюваного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень суб`єкта державної реєстрації з огляду на те, що на спірну квартиру, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, відповідно до положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути здійснено примусове стягнення, в тому числі й шляхом реєстрації права власності за АТ «Альфа-Банк», яке змінило свою назву на АТ «Сенс Банк», як забезпечення виконання ним умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та узгоджуються з нормами матеріального права, які суди правильно застосували, а також відповідають вказаній вище судовій практиці Верховного Суду.

Верховний Суд не бере до уваги посилання заявника, що на спірні правовідносини не поширюється дія підпункту 1 пункту 1 статті 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Заявник зазначає, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, як і передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право виникло на підставі договору (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем. На підтвердження цього, заявник посилається на правові висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року в справі № 760/16916/14, від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15.

Однак, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18-ц (провадження № 14-45цс20), вже вирішувалось питання різного підходу до кваліфікації звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника)).

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що на квартиру, яка підпадає під дію Закону № 1304-VII, не може бути примусово звернуто стягнення (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно), у тому числі шляхом реєстрації права власності за іпотекодержателем, як забезпечення виконання позичальником (іпотекодавцем) умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) не знайшла підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а, та відступила від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18), стосовно того, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі), який передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, як і передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника), оскільки таке право виникло на підставі договору (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18) зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Таким чином, реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем у позасудовому порядку є примусовим зверненням стягнення на майно в розумінні Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті.

Отже, висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях про те, що на спірні правовідносини поширюється дія Закону № 1304-VII, є правильними.

Колегія суддів не приймає до уваги доводи касаційної скарги про помилковість висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо недотримання іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця про свій намір звернути стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку на підставі статті 37 Закону України «Про іпотеку», оскільки таких висновків оскаржувані судові рішення не містять. Разом з цим суди встановили, що банк дотримався процедури повідомлення іпотекодавця про свій намір звернути стягнення на предмет іпотеки, надіславши йому повідомлення - вимогу, яка отримана ним 15 жовтня 2020 року, що не заперечувалося і позивачем у своїй позовній заяві.

У зв`язку з чим колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 750/2254/19, від 31 березня 2021 року в справі № 522/5185/19, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17.

Колегія суддів приймає до уваги та погоджується з доводами касаційної скарги про те, що помилковими є висновки суду першої інстанції про відсутність в АТ «Альфа-Банк» підстав звертати стягнення на спірну квартиру в позасудовому порядку на підставі застереження, яке міститься в іпотечному договорі, у зв`язку з тим, що банк використав своє право на звернення стягнення на спірну квартиру за рішенням суду. Однак такі висновки суду першої інстанції не призвели до неправильного вирішення справи по суті, оскільки підставою для задоволення позовних вимог та скасування державної реєстрації права власності АТ «Альфа-Банк» на спірну квартиру стало те, що на квартиру, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, відповідно до положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не може бути здійснено примусове стягнення, в тому числі й шляхом реєстрації права власності за АТ «Альфа-Банк» як забезпечення виконання ним умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Крім того, колегія суддів враховує те, що апеляційний суд у своїй постанові виправив такі помилкові висновки суду першої інстанції, та зазначив, що використання одного способу звернення стягнення на предмет іпотеки при фактично не виконаному зобов`язанні не може бути перешкодою для використання інших способів звернення стягнення на предмет іпотеки.

У зв`язку з чим колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 травня 2019 року в справі № 310/11024/15 та у постанові Верховного Суду 18 грудня 2019 року в справі № 712/15975/17, оскільки суд апеляційної інстанції врахував вказані висновки Верховного Суду та виправив помилкове посилання суду першої інстанції на неможливість банку звернути стягнення в позасудовому порядку, у зв`язку з тим, що банк використав своє право та звернув стягнення за рішенням суду.

Також колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що належним відповідачем у цій справі є саме АТ «Альфа-Банк». Проте помилкове зазначення позивачем співвідповідачем у справі державного реєстратора не призвело до неправильного вирішення спору по суті.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до помилкового тлумачення заявником норм права і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Щодо оскарження АТ «Альфа-Банк» постанови апеляційного суду в частині вирішення питання про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу

Відповідно до частини першої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Відповідно до пункту 12 частини третьої статті 2 ЦПК України однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При визначенні суми відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності).

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме надано: договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, у своєму відзиві ОСОБА_1 просив апеляційний суд здійснити розподіл судових витрат, понесених ним у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції.

На підтвердження понесення витрат під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ОСОБА_1 надав копію договору про надання правової допомоги від 11 жовтня 2021 року, який був укладений між ним та адвокатом Гардер О. Г., який діє на підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю № 678. Разом із копією договору про надання правової допомоги, ОСОБА_1 також надав копію акта № 1 здачі - приймання виконаних робіт за надання юридичних послуг та правової допомоги адвокатом від 13 жовтня 2021 року, який містить перелік робіт виконаних на замовлення адвокатом, рахунок до сплати від 13 жовтня 2021 року № 26 на суму 5 000,00 грн та квитанцію про сплату гонорару адвоката (одержувач Гардер О. Г. ) на суму 5 000,00 грн.

Урахувавши надані позивачем докази на підтвердження понесення ним витрат на правову допомогу під час розгляду цієї справи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що понесені судові витрати на правничу допомогу адвоката Гардера О. Г. є співмірними зі складністю справи, відповідають принципу розумності та справедливості, а тому про наявні правові підстави для стягнення з АТ «Альфа-Банк» на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати, які підтверджені належними доказами до ухвалення судового рішення у справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк», яке змінило свою назву на Акціонерне товариство «Сенс Банк», залишити без задоволення.

Рішення Енергодарського міського суду Запорізької області від 13 липня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 02 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко