Постанова

Іменем України

07 червня 2021 року

м. Київ

справа № 648/3596/19

провадження № 61-12225св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство "Сведбанк", Публічне акціонерне товариство "Дельта Банк ", Публічне акціонерне товариство "Альфа Банк",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 16 січня 2020 року у складі судді Бугрименка В. В. та постанову Херсонського апеляційного суду від 13 травня 2020 року у складі колегії суддів:

Вейтас І. В., Бездрабко В. О., Радченко С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" (далі - ПАТ "Дельта Банк"), Публічного акціонерного товариства "Альфа Банк" (далі - ПАТ "Альфа Банк") про визнання договорів недійсними, посилаючись на те, що 15 серпня 2008 року між нею та Відкритим акціонерним товариством "Сведбанк", яке змінило назву на ПАТ "Сведбанк", було укладено кредитний договір № 2102/0808/71-137, за яким вона отримала кредит в сумі 51 800 євро. Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 02 жовтня 2017 року у справі № 648/4477/16-ц, яке набрало законної сили, з неї та поручителя ОСОБА_2 на користь ПАТ "Альфа-Банк" було стягнуто заборгованість за вказаним кредитним договором в розмірі 47 134,22
євро, а в задоволенні її зустрічного позову до ПАТ "Сведбанк ", ПАТ "Дельта Банк" та ПАТ "Альфа-Банк" про визнання правочинів недійсними - відмовлено. Під час розгляду вказаної справи їй стало відомо, що 25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" (продавець) та ПАТ "Дельта Банк" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за яким відбулася зміна кредитора у зобов'язаннях з ПАТ "Сведбанк" на ПАТ "Дельта Банк", в тому числі й за кредитним договором від 15 серпня 2008 року № 2102/0808/71-137, укладеним з нею. Згідно з договором купівлі-продажу прав вимоги від 15 червня 2012 року ПАТ "Дельта Банк" (продавець) відступилосвої права вимоги кредитора за кредитними договорами, в тому числі й за вищевказаним кредитним договором, новому кредитору ПАТ "Альфа Банк" (покупець). Вказані договори купівлі-продажу прав вимоги не відповідають нормам цивільного права, оскільки право вимоги за кредитними договорами банки можуть переуступати виключно за договорами факторингу, а в мотивувальній частині рішення Білозерського районного суду Херсонської області 02 жовтня 2017 року в цивільній справі № 648/4477/16-ц вказано, що зміна кредитора у зобов'язаннях була реалізована сторонами на підставі статей 512, 513, 514, 515, 516 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Тобто вказаним рішенням фактично встановлено, що в даному випадку відповідачі уклали договори цесії, в той час як законодавством України на укладення договору цесії банкам дозволу не надано. Вважає, що оспорюваними договорами купівлі-продажу прав вимоги порушено її права як споживача фінансових послуг ВАТ "Сведбанк". Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним укладений 25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" і ПАТ "Дельта банк" договір купівлі-продажу права вимоги в частинах, якими були відступлені права вимоги до неї за укладеними 15 серпня 2008 року кредитним та іпотечним договорами; визнати недійсним укладений 15 червня 2012 року між ПАТ "Дельта банк" і ПАТ "Альфа Банк" договір купівлі-продажу права вимоги в частинах, якими були відступлені права вимоги до неї за укладеними 15 серпня 2008 року кредитним та іпотечним договорами.

Рішенням Білозерського районного суду Херсонської області від 16 січня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що нормами цивільного законодавства не встановлено суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і договору відступлення прав вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін, а не видом діяльності, на здійснення якої необхідний дозвіл. При цьому встановлений законом порядок заміни кредитора у зобов'язанні без згоди боржника не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов'язків, не погіршує становище боржника та не зачіпає його інтереси.

Постановою Херсонського апеляційного суду від 13 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 16 січня 2020 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги про те, що банки мають право укладати лише договір факторингу, є довільним тлумаченням заявником норм цивільного права та не впливають на правильність висновків суду.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

13 серпня 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 16 січня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 13 травня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень частини 3 статті 47, пункту 3 частини 1 статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а також частини 1 статті 227 ЦК України у спірних правовідносинах.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Білозерського районного суду Херсонської області.

16 жовтня 2020 року справа № 648/3596/19 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 15 серпня 2008 року між ВАТ "Сведбанк", яке змінило назву на ПАТ "Сведбанк", і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 2102/0808/71-137, за яким позивач отримала кредит в сумі 51 800 євро під 11,5 % річних на придбання житлового будинку АДРЕСА_1, строком до 15 серпня 2028 року включно.

В забезпечення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором 15 серпня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ОСОБА_2 був укладений договір поруки.

25 травня 2012 року між ПАТ "Сведбанк" (продавець) та ПАТ "Дельта Банк" (покупець) було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, за умовами якого відбулася заміна кредитора у зобов'язаннях з ПАТ "Сведбанк" на ПАТ "Дельта Банк", в тому числі й за кредитним договором від 15 серпня 2008 року № 2102/0808/71-137, укладеним з ОСОБА_1.

За договором купівлі-продажу прав вимоги від 15 червня 2012 року ПАТ "Дельта Банк" (продавець) відступило свої права вимоги кредитора за кредитними договорами, в тому числі за кредитним договором від 15 серпня 2008 року № 2102/0808/71-137 новому кредитору ПАТ "Альфа Банк" (покупець).

Вказані обставини встановлені рішенням Білозерського районного суду Херсонської області 02 жовтня 2017 року та постановою Херсонського апеляційного суду від 31 січня 2018 року в цивільній справі № 648/4477/16-ц за позовом ПАТ "Альфа Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними, а отже, відповідно до положень частини 4 статті 81 ЦПК України ці обставини не підлягають доказуванню.

В цій справі позивач ОСОБА_1 вказує на інші підстави недійсності оспорюваних договорів (укладення договорів цесії без відповідного дозволу (ліцензії), тоді як банки, на думку позивача, мають право укладати лише договори факторингу), а в зустрічному позові, що був поданий нею 13 грудня 2016 року у справі № 648/4477/16-ц, позивач зазначала, що спірні договори не відповідають нормам закону, оскільки фактично є не договорами цесії, а договорами факторингу, тобто відсутня тотожність позовів, і відповідно відсутні підстави для закриття провадження у справі згідно з пунктом 3 частини 1 статті 255 ЦПК України.

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Відповідно до частин 3 та 4 статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом. До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

У частині 1 статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частині 1 статті 215 ЦК України.

Як зазначено у частині 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частині 1 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

За частиною 1 статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, правова природа договору відступлення права вимоги полягає в тому, що у конкретному договірному зобов'язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, вякому виникло таке зобов'язання.

Вказані норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) зобов'язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні.

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Згідно зі статтею 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові. Якщо відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, фактор зобов'язаний надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, якщо інше не встановлено договором факторингу. Якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги, клієнт зобов'язаний сплатити факторові залишок боргу.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 1, пункту 11 частини 1 статті 4 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - ~law46~)фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів. Факторинг вважається фінансовою послугою.

Згідно з ~law47~ фінансові послуги відповідно до положень ~law48~ надаються суб'єктами господарювання на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб'єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім'я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в ~law49~, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов'язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов'язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов'язатися відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов'язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу.

Отже, договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов'язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені ~law50~ умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з'ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.

Згідно зі статтею 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Відповідно до частини 1 статті 178 ЦК України об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

Майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).

Право вимоги у зобов'язанні є майновим правом, яке має цивільну оборотоздатність та може вільно відчужуватись з урахуванням обмежень, встановлених нормами глави 47 ЦК України.

Отже, відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21).

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зроблено висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

У постановах Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 926/1172/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18 вказано, що виходячи зі змісту статей 15, 16 ЦК України, підставою для захисту судом цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання або оспорення. Згідно з вимогами статей 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою стороною, права яких були порушені укладенням спірного правочину. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов'язаний довести в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує його права та законні інтереси. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов'язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов'язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов'язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов'язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов'язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов'язанням, що виникло на підставі кредитного договору (див. постанови Верховного Суду від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17).

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Враховуючи наведене, правильно визначившись з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку як про недоведеність ОСОБА_1 наявності фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання недійсними оспорюваних договорів, так і про недоведеність порушення цими правочинами прав та інтересів позивача.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування у спірних правовідносинах норм права, зокрема положень частини 3 статті 47, пункту 3 частини 1 статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а також частини 1 статті 227 ЦК України, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, з огляду на те, що як договір про відступлення права вимоги так і договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступленні права вимоги), а тому укладення одного чи іншого виду правочину не впливає на характер, обсяг і порядок виконання боржником своїх обов'язків, не погіршує його становища та не зачіпає його інтереси. При цьому нормами цивільного законодавства не встановлено суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і щодо договору відступлення прав вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін, а не видом діяльності, на здійснення якої необхідний дозвіл.

В рішенні Білозерського районного суду Херсонської області 02 жовтня 2017 року в цивільній справі № 648/4477/16-ц, яке набрало законної сили, встановлено, що між ПАТ "Сведбанк" і ПАТ "Дельта банк ", між ПАТ "Дельта банк" і ПАТ "Альфа Банк" були укладені договори відступлення права вимоги, за якими відповідно до статей 512, 513, 514, 515, 516, 517, 518, 519 ЦК України первісний кредитор відступив новому кредиторові за плату, а новий кредитор прийняв належні первісному кредиторові права вимоги до боржників за кредитними договорами, а тому наявність чи відсутність у нового кредитора ліцензії в цьому не має випадку значення.

Відповідно до положень частини 4 статті 81 ЦПК України вказані обставини не підлягають доказуванню під час розгляду цієї справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Білозерського районного суду Херсонської області від 16 січня 2020 року та постанову Херсонського апеляційного суду від 13 травня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко