Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.11.2020 року у справі №367/3276/19

Постанова

Іменем України

02 червня 2021 року

м. Київ

справа № 367/3276/19

провадження № 61-15781св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Маковеєва Олена Вікторівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М., від 24 вересня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним шлюбного договору.

Позовна заява, з урахуванням поданих уточнень, мотивована тим, що

02 квітня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 надав ОСОБА_2 у борг грошові кошти у сумі 559
153 грн, що еквівалентно 70 000 доларів США, для придбання квартири АДРЕСА_1.

27 липня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір відступлення права вимоги за договором позики від 02 квітня

2012 року.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 січня 2017 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості задоволено, стягнуто солідарно із ОСОБА_2 та

ОСОБА_5 борг за договором позики від 02 квітня 2012 року, однак до ухвалення зазначеного рішення 19 вересня 2016 року між відповідачами, як подружжям, було укладено шлюбний договір, за умовами якого все нерухоме майно, придбане ними під час шлюбу, визнано особистою приватною власністю дружини - ОСОБА_3, а все рухоме майно визнано власністю чоловіка - ОСОБА_2, також подружжя домовилось, що кожен з них відповідає за власними боргами та зобов'язаннями, у першу чергу майновими правами, що є особистою приватною власністю.

Оскільки оспорюваний шлюбний договір укладено після відкриття провадження у справі про стягнення боргу за договором позики і накладення арешту на квартиру та відсутності можливості здійснити відчуження квартири, а також у той період, коли, шлюбні відносини між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 припинились, позивач вважав, що оспорюваний шлюбний договір укладено з метою ухилення від виконання судового рішення та звернення стягнення на нерухоме майно боржника ОСОБА_2.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним шлюбний договір, укладений 19 вересня 2016 року між подружжям

ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маковеєвою О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 210.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області, у складі судді

Саранюк Л. П., від 26 травня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1, відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний шлюбний договір відповідає вимогам статей 64, 93, 97 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та статей 203, 215 ЦК України, не суперечить актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; волевиявлення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було вільним та відповідало їх внутрішній волі; правочин вчинений у формі встановленій законом, та спрямований на реальне настання правових наслідків, умовами шлюбного договору визначався правовий статус нерухомого майна, а не передавалось це майно у власність іншим особам, що встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 26 травня

2020 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1. Визнано недійсним шлюбний договір від 19 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маковеєвою О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 210.

Апеляційний суд виходив з того, що після подання позову і відкриття судом провадження у справі № 520/9254/16-ц за позовом ОСОБА_1 до

ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, накладення судом арешту на спірну квартиру та до ухвалення 11 січня 2017 року рішення суду про стягнення заборгованості, відповідачі уклали шлюбний договір, за умовами якого домовились визнати право власності на все нерухоме майно подружжя за ОСОБА_3. При цьому, ОСОБА_3 та ОСОБА_2, діяли очевидно недобросовісно та зловживали правами стосовно ОСОБА_1, оскільки умови укладеного ними шлюбного договору порушують майнові інтереси кредитора, а оспорюваний правочин направлений на уникнення звернення стягнення на нерухоме майно боржника.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

26 жовтня 2020 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року, в якій просить оскаржену постанову скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 367/3276/19 та витребувано її матеріали з місцевого суду.

У січні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 травня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_3 зазначає пункти 2, 4 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), вважаючи, що наявні підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права викладеного у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Стверджує, що суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржену постанову, не дослідив зібрані в справі докази та встановив обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів, зокрема врахував розписку від її імені про яку їй нічого не відомо та не звернув уваги, що Апеляційним судом Київської області у постанові від 12 лютого 2018 року в справі № 367/7867/16-ц вже надано оцінку дійсності оспорюваного шлюбного договору.

Вказує, що не була учасником справи № 520/9254/16-ц в межах якої

03 серпня 2016 року накладено арешт на спірну квартиру, а тому станом на дату укладення шлюбного договору не була обізнана про відкриття провадження в указаній справі та заходи забезпечення позову. Жодних недобросовісних дій з її боку не було.

Крім того, станом на 19 вересня 2016 року було відсутнє будь-яке судове рішення про стягнення із ОСОБА_2 заборгованості за договором позики, а строк повернення позики не настав. Наголошує на тому, що про наявність боргового зобов'язання ОСОБА_2 їй не було відомо, будь-якої згоди на укладення договору позики вона не надавала.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

02 квітня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_2 прийняв у власність грошові кошти у сумі 559 153 грн, що на день укладення договору еквівалентно 70 000 доларів США.

Строк повернення позики

до 02 квітня 2020 року. Про отримання коштів ОСОБА_2 склав письмову розписку.

З метою забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов'язань за договором позики 02 квітня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір поруки, відповідно до умов якого ОСОБА_5 поручився перед ОСОБА_4 за виконання ОСОБА_2 зобов'язань із повернення позики.

27 липня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір відступлення права вимоги (цесії), відповідно до пункту 1 якого позивач набув право вимоги і став кредитором за договором позики

від 02 квітня 2012 року.

02 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики (справа № 520/9254/16-ц).

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 03 серпня 2016 року у справі № 520/9254/16-ц накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_2.

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 11 січня 2017 року у справі № 520/9254/16-ц, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_5 задоволено, стягнуто солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі

98 824 доларів США, що еквівалентно 2 452 333,88 грн. та суму штрафних санкцій у розмірі 1 848 594,20 грн, вирішено питання розподілу судових витрат.

19 вересня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2, уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маковеєвою О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 210 (далі - шлюбний договір), згідно якого подружжя керуючись частиною 3 статті 97 СК України шляхом укладення цього договору домовилися про порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу, або без розірвання шлюбу за ініціативою будь-кого із подружжя:

- нерухоме майно, що придбане подружжям під час шлюбу, включаючи нерухоме майно, придбане до підписання цього договору у випадку поділу майна подружжя залишається за дружиною та визнається подружжям особистою приватною власністю дружини;

- автомобільні транспортні засоби, що придбані подружжям під час шлюбу, включаючи автомобільні транспортні засоби, придбані до підписання цього договору у випадку поділу майна подружжя залишається за чоловіком та визнаються подружжям особистою приватною власністю чоловіка (пункт 2.1. шлюбного договору).

В пунктах 2.3., 2.4 шлюбного договору визначено, що подружжя домовились, що кожен з них відповідає за власними боргами та зобов'язаннями, у першу чергу, майновими правами, що є особистою приватною власністю, а також те, що будь-які зобов'язання за договорами позики, кредитними договорами, іншими договорами, правочинами, включаючи ті, що укладені та виникли до підписання шлюбного договору, є особистими зобов'язаннями того з подружжя, хто є стороною таких договорів.

У жовтні 2016 року ОСОБА_3 звернулась до Ірпінського міського суду Київської області із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя (справа № 367/7867/16-ц).

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 листопада

2016 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 12 лютого 2018 року, у справі № 367/7867/16-ц позов

ОСОБА_3 задоволено. У порядку поділу спільного майна подружжя виділено та визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання розподілу судових витрат.

19 грудня 2016 року державним реєстратором виконавчого комітету Ірпінської міської ради Київської області Дроботовою Л. Д. прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_3.

Апеляційним судом встановлено, що на час укладення відповідачами

19 вересня 2016 року оспорюваного шлюбного договору ОСОБА_2 був обізнаний про відкриття провадження у справі № 520/9254/16-ц.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

За змістом пунктів 2 та 4 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, або якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 2 та 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є зокрема порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктів 2 та 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин 1 -2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 1 статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.

Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини 1 , 2 статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина 2 статті 364 ЦК України).

Згідно статті 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені статті 93 СК України, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується (стаття 94 СК України).

Відповідно до статті 97 СК України у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу.

Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 97 СК України і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб.

Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України (стаття 103 СК України).

Верховний Суд неодноразово вказував на недопустимість зловживання цивільними правами.

Так, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини 3 статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора;

У постанові Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) зазначено, що, укладаючи

01 квітня 2015 року оспорюваний договір дарування, сторони були обізнані про наявність спору щодо квартири та про існування рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності фізичної особи на 1/6 частку спірного майна, отже, могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку набрання цим рішенням законної сили. [..] Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини 2 -4 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи первісний позов в частині визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення перешкод у розпорядженні спірною квартирою. Тобто дії відповідача свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав;

У постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17) зроблено висновок, що згідно із частиною 3 статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) виклала висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина 3 статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами 2 та 3 статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й шлюбний договір) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, що набрало законної сили.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 19 вересня 2016 року між відповідачами було укладено шлюбний договір, за умовами якого у випадку поділу нерухомого майна, набутого подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за час шлюбу, це майно залишається за ОСОБА_3 та визнається її особистою приватною власністю.

Встановивши що:

- 02 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики (справа № 520/9254/16-ц);

- ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 03 серпня

2016 року у справі № 520/9254/16-ц накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_2;

- 05 серпня 2016 року обтяження на належну ОСОБА_2 квартиру зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

- ОСОБА_2 був обізнаний про свої невиконані зобов'язання за договором позики від 02 квітня 2012 року та відкриття провадження у справі № 520/9254/16-ц;

- 19 вересня 2016 року між відповідачами укладено шлюбний договір;

- у жовтні 2016 року ОСОБА_3, з посиланням на шлюбний договір

від 19 вересня 2016 року, звернулася до суду із позовом до

ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, в якому єдиною вимогою було визнання за нею права власності на вказану квартиру (справа № 367/7867/16-ц),

апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що оспорюваний шлюбний договір направлений на недопущення звернення стягнення на нерухоме майно боржника, що вочевидь не можна визнати добросовісними діями.

Колегія суддів погоджується із цими висновками апеляційного суду та звертає увагу, що після накладення арешту ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 03 серпня 2016 року в справі № 520/9254/16-ц на спірну квартиру, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не маючи можливості розпорядитися квартирою і будучи зацікавленими в уникненні звернення стягнення на квартиру (чи її частину), використали механізм укладення шлюбного договору для створення правового підґрунтя зміни власника квартири на шкоду ОСОБА_1, як кредитору.

При цьому шлюбний договір від 19 вересня 2016 року, як вказав суд першої інстанції, дійсно не є правочином по відчуженню майна (квартири), яке після 03 серпня 2016 року і не могло бути відчужене з огляду на накладений на нього арешт, однак саме цей договір вже у жовтні 2016 року був використаний ОСОБА_3, як підстава звернення до суду із позовом про визнання права власності на квартиру та подання ОСОБА_2 заяви про визнання цього позову.

Щодо преюдиційності судових рішень в справі № 367/7867/16-ц колегія суддів виходить з наступного.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) вказано, що преюдиційність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акту.

У цивільній справі № 367/7867/16-ц вирішувались вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру в м. Ірпінь в порядку поділу спільного майна подружжя. ОСОБА_2 подав заяву про визнання позову ОСОБА_6

ОСОБА_1 не брав участі у розгляді судом першої інстанції справи № 367/7867/16-ц в межах якої вимоги щодо визнання шлюбного договору недійсним не заявлялись і не вирішувались.

При цьому до вирішення судом вимог про визнання шлюбного договору недійсним діяла презумпція правомірності цього правочину передбачена статтею 204 ЦК України.

Висновки апеляційного суду у розглядуваній справі, з урахуванням встановлених обставин, узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, у постановах Верховного Суду від 28 квітня

2021 року у справі № 263/16179/18, від 31 березня 2021 року у справі № 645/6560/18, від 18 березня 2021 року у справі № 185/11584/19 та

від 15 березня 2021 року у справі № 754/14704/19-ц.

Здійснене судом апеляційної інстанції застосування положень статті 234 ЦК України не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 06 березня 2019 року по справі № 317/3272/16-ц, підстави для відступу від цих висновків відсутні.

Колегія суддів враховує, що, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, ухвалені у справі № 317/3272/16-ц Верховний Суд виходив у тому числі із неможливості використання учасниками цивільного обороту поділу майна для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність оскарженого судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди із обставинами встановленими апеляційним судом та наданою ним оцінкою доказам.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З урахуванням викладеного Верховний Суд за результатами розгляду касаційної скарги ОСОБА_3 встановив, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність оскарженого судового рішення не впливають.

Обставини, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України оскаржене судове рішення підлягаєобов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В.

Шипович