Постанова

Іменем України

03 березня 2021 року

м. Київ

справа № 188/530/18

провадження № 61-14443св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "НІБАС",

третя особа - приватний нотаріус Петропавлівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Свириденко Людмила Василівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "НІБАС" на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л.

О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "НІБАС" (далі - ТОВ "Агрофірма "НІБАС") про визнання договору міни недійсним, посилаючись на те, що 12 листопада 1999 року між нею та відповідачем було укладено договір міни, згідно з яким вона обміняла належне їй право на земельну ділянку в колективному сільськогосподарському підприємстві "Прогрес" (далі - КСП "Прогрес"), а відповідач зобов'язався передавати їй щорічно 1 тонну пшениці 3-го класу або іншу сільськогосподарську продукцію на суму не менше вартості 1 тонни пшениці протягом двадцяти років з моменту укладення договору. В разі її смерті право на одержання належної їй за договором сільськогосподарської продукції переходить до її спадкоємців на тих же умовах. Сторонами правочину був порушений порядок відчуження земельної ділянки, оскільки він суперечить вимогам чинного на час укладення договору законодавства. Вона не мала наміру відчужувати належну їй ділянку, в тому числі й шляхом її обміну, а лише бажала передати її в оренду.

Тобто внаслідок недобросовісних дій відповідача щодо умов укладеного договору та формального підходу третьої особи до його нотаріального посвідчення вона залишилася без своєї власності. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір міни земельної ділянки від 12 листопада 1999 року серії АВА № 754003, укладений між нею та ТОВ "Агрофірма "НІБАС", зареєстрований приватним нотаріусом за № 1048.

Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2018 року у складі судді Бурди П. О. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорюваний договір відповідає вимогам чинного на час його укладення законодавства, а позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження введення її в оману відповідачем щодо правової природи правочину.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2018 року скасовано. В задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено з інших підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд виходив з того, що суд неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального права, а саме не залучив до участі у справі всіх осіб, права та інтереси яких можуть бути порушені судовим рішенням, зокрема власника спірної земельної ділянки - КСП "Прогрес" та розпорядника землі - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У липні 2019 року ТОВ "Агрофірма "НІБАС" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року, а рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2018 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань КСП "Прогрес" ліквідоване ще у 2005 році, тобто вказана особа не могла і не може бути залучена до участі у справі, оскільки учасниками справи можуть бути лише ті особи, які існують на час її розгляду. Треті особи можуть вступати у справу в разі, коли судове рішення може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Проте судові рішення в цій справі жодним чином не впливають на права та обов'язки Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, а тому висновки суду апеляційної інстанції про необхідність залучення його до участі у справі є неправильними. Зазначивши в оскаржуваній постанові про можливість подання повторного позову, апеляційний суд порушив норми цивільного процесуального законодавства України, які виключають можливість повторного розгляду справи між тими ж самими сторонами та про той же предмет спору.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області.

20 серпня 2019 року справа № 188/530/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 367, частини 1 статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що згідно із сертифікатом на право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127192, виданим 20 травня 1997 року Петропавлівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, ОСОБА_1 належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває в колективній власності КСП "Прогрес", розміром 6,77 в умовних кадастрових гектарах.

12 листопада 1999 року між сторонами у справі було укладено нотаріально посвідчений договір міни, за яким ОСОБА_1 обміняла право на земельну частку (пай) в КСП "Прогрес", належне їй на підставі сертифіката серії ДП № 0127192, а ТОВ "Агрофірма НІБАС" зобов'язалося передавати ОСОБА_1 щорічно 1 тонну пшениці 3-го класу або іншу сільськогосподарську продукцію на суму не менше вартості 1 тонни пшениці протягом двадцяти років з моменту укладення договору. В разі смерті ОСОБА_1 право на одержання належної їй за договором сільськогосподарської продукції переходить до її спадкоємців на тих же умовах. Спірна земельна ділянка знаходиться на території КСП "Прогрес" в смт Петропавлівка Дніпропетровської області. Розмір земельної ділянки становить 6,77 в умовних кадастрових гектарах.

Право на земельну частку (пай) переходить до відповідача з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Предмет обміну вільний від прав і претензій третіх осіб. Відповідач, одержавши у відповідності з цим договором право на земельну частку (пай), має право здійснювати відносно нього всі угоди, не заборонені законодавством України, в тому числі має право на виділення його в натурі з одержанням державного акта на право власності на землю. Цей договір після підписання сторонами і нотаріального посвідчення підлягає реєстрації в районній державній адміністрації в Петропавлівському районі Дніпропетровської області з внесенням відповідних змін в Книзі реєстрації сертифікатів. Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і нотаріального посвідчення.

У березні 2018 року позивач направила претензію відповідачу, в якій просила розірвати договір міни та припинити обробіток земельної ділянки.

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Оскільки договір міни було укладено в 1999 році, то спір про визнання його недійсним повинен вирішуватися на підставі норм, які були чинними в той час.

Згідно зі статтею 241 Цивільного кодексу Української РСР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦК Української РСР), за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.

До договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з змісту відносин сторін (стаття 242 ЦК Української РСР).

Статтею 153 ЦК Української РСР передбачено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однією з сторін повинно бути досягнуто згоди.

За змістом статті 86 ЦК Української РСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються Законом України "Про власність", статті 86 ЦК У, іншими законодавчими актами.

Відповідно до статті 4 Закону України від 07 лютого 1991 року № 697-XII "Про власність" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ~law46~) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

Згідно зі статтею 7 Закону України від 14 лютого 1992 року № 2114-XII "Про колективне сільськогосподарське підприємство" об'єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об'єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об'єднань, учасником яких є підприємство. Майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам. Суб'єктом права власності у підприємстві є підприємство як юридична особа, а його члени - в частині майна, яку вони одержують при виході з підприємства.

Відповідно до статті 115 ЦК Української РСР кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна.

Згідно зі статтею 22 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року № 561-ХІІ в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЗК України 1990 року), право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

У частині 1 статті 23 ЗК України 1990 року визначено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

ЦК Української РСР, ЗК України 1990 року, ~law48~ не містили визначення майнового права, яким є право на частку у спільній частковій власності КСП, однак про сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) згадується в Указі Президента України від 10 листопада 1994 року № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин (далі - Указ № 666/94).

Статтею 3 вказаного Указу передбачено, що право на земельну частку (пай) може бути об'єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 24 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ", сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю.

05 червня 2003 року був прийнятий Закон України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", згідно з частиною першою статті 2 якого основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Тобто, виходячи зі змісту ~law49~, слід визнати, що сертифікат є документом, який посвідчує право на земельну частку (пай) у земельній ділянці, яка вже поділена на частки, але з них не сформовані окремі земельні ділянки.

Відповідно до статті 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Згідно з частиною 1 статті 56 ЦК Української РСР угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

На підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі частини 1 статті 56 ЦК Української РСР особа повинна довести, що помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.

Угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації (частина 1 статті 57 ЦК Української РСР).

Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору міни.

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно з частинами 1 , 3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство не містило заборони щодо укладення оспорюваного договору міни, а стаття 3 Указу № 666/94 прямо визначала об'єктом міни право на земельну частку (пай), і що позивачем на надано належних та допустимих доказів на підтвердження укладення нею вказаної угоди внаслідок помилки, а отже, не доведено обставин, на які вона посилалася як на підставу визнання недійсним правочину, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову через його необґрунтованість.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Натомість апеляційний суд дійшов помилкового висновку про скасування рішення суду першої інстанції з підстав незалучення до участі у справі інших осіб з огляду на таке.

Відповідно до статті 91 Цивільного кодексу України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Частинами 1 , 2 статті 51 ЦПК України передбачено, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осі, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань КСП "Прогрес" припинило свою діяльність у травні 2005 року.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з підстав незалучення до участі у справі як співвідповідача КСП "Прогрес", цивільна правоздатність якого на момент звернення позивача у квітні 2018 року з цим позовом до суду вже була припинена.

Крім того, незалучення до участі у справі як третьої особи Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області також не є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, оскільки ухвалені в цій справі судові рішення не впливають на права та обов'язки вказаної особи.

Відповідно до статті 413 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи, що постанова апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, вона підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною 1 статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ТОВ "Агрофірма "НІБАС" сплатило 1 409,60 грн, які підлягають стягненню з позивача на його користь.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "НІБАС" задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року скасувати, а рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2018 року залишити в силі.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "НІБАС" 1 409 (одну тисячу чотириста дев'ять) грн 60 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В.

А. Стрільчук