Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.11.2019 року у справі №643/1977/17

Постанова

Іменем України

23 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 643/1977/17

провадження № 61-20741св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2019 року в складі судді Сугачової О. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року в складі колегії суддів:Сащенко І. С., Коваленко І. П., Котелевець А. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про додаткове стягнення грошових коштів та процентів за користування грошовими коштами за договорами позики.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що 22лютого 2006 року Московський районний суд містаХаркова задовольнив позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики та стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 93 425,00 грн у рахунок повернення боргу та 935,00 грн державного мита. Зазначене рішення суду набрало законної сили. У встановленому законом порядку позивач отримав виконавчий лист. Державним виконавцем відкрито виконавче провадження. На теперішній час рішення суду не виконано, що порушує права стягувача.

Станом на 13 лютого 2017 року курс валюти долара США по відношенню до гривні, встановлений Національним Банком України (далі - НБУ), складає 27,206833 грн за один долар США. Таким чином, заборгованість ОСОБА_2 за договорами позики від 10 квітня 2003 року та від 19 грудня 2002 року складає 503326,41 грн (18500*27,206833). Оскільки рішенням Московського районного суду від 22 лютого 2006 року стягнуто з відповідача грошові кошти у розмірі 93 425,00 грн у рахунок повернення боргу, то сума боргу зменшується на зазначену суму та складає 409 901,41 грн, які позивач просив стягнути з відповідача.

Враховуючи, що відповідач користується грошовими коштами по письмовій розписці від 10 квітня 2003 року на суму, еквівалентну 10 000,00 доларів США, станом на 13 лютого 2013 року - це 166 місяців, а по письмовій розписці від 19 грудня 2002 року на суму еквівалентну 8 500,00 доларів США, станом на 13 лютого 2017 року - 179 місяців. Загальна сума відсотків за користування грошовими коштами складає 31 815,00доларів США, згідно офіційного курсу НБУ на момент звернення з даним позовом до суду, та складає 865 585,39 грн (31815*27,206833), які позивач просив стягнути з відповідача.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вимога позивача про стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 409 901,4
грн є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, оскільки сума боргу, яка підлягає стягненню з відповідача встановлена у рішенні Московського районного суду міста Харкова від 22 лютого 2006 року визначена у національній валюті гривні та становить 93 425,00 грн. Отже, з відповідача підлягає стягненню вже саме сума боргу, визначена у даному судовому рішенні у визначеній в ньому валюті, а саме в гривні з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Однак позивач, в свою чергу, проводить розрахунок на суму боргу, визначену у договорах позики у іноземній валюті та конвертує її у національну валюту за курсом долару США на день звернення до суду.

Вимога позивача про стягнення з відповідача відсотків за користування грошовими коштами у розмірі 865 585,39 грн є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, оскільки відсотки за користування грошовими коштами припиняються нараховуватись з моменту закінченні дії договорів позики, а саме з 14 березня 2003 року та 28 лютого 2003 року. Однак, позивач просить стягнути з відповідача проценти, нараховані з дня укладення договорів позики по день звернення з даним позовом до суду, що суперечить вимогам чинного законодавства.

Постановою Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишено без задоволення.

Рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позовні вимоги позивача про додаткове стягнення грошових коштів та процентів за користування грошовими коштами за договорами позики є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом припиняється після спливу визначеного цим договором строку, а також заочним рішенням Московського районного суду міста Харкова вже було стягнуто суму боргу за договором позики в національній валюті - гривні.

З вимогою про стягнення коштів відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України позивач не звертався.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

15 листопада 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив, з урахуванням уточненої касаційної скарги, скасувати рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, неповним з'ясуванням обставинам, що мають значення для справи.

Аргументи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача 409 901,40 грн з посиланнями на необґрунтованість таких позовних вимог та на те, що сума боргу, яка підлягає стягненню з відповідача, встановлена у рішенні Московського районного суду міста Харкова від 22 червня 2006 року визначена у національній валюті гривні та становить 93 425,00 грн.

Так, позивач зазначає, що він протягом тринадцяти років протиправно позбавлений прав щодо свого майна - грошових коштів, незважаючи на наявність рішення суду щодо їх стягнення.

Враховуючи, що з часу ухвалення рішення суду про стягнення з відповідача суми боргу за договорами позики, Національна валюта України, внаслідок хвилі фінансових криз, знецінилась в п'ять разів, позивач вважає, що вимога щодо стягнення з відповідача грошових коштів у сумі 409 901,41 грн є законною та обґрунтованою.

Також позивач вважає необґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій, щодо відмови у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача 865 585,39
грн, як процентів за користування коштами, та посилається на частину 2 статті 625, та частину 1 статті 1048 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України), які судами першої та апеляційної інстанції були проігноровані.

Доводи інших учасників справи

У березні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного суду від 13 лютого2020 року клопотання ОСОБА_1 задоволено частково.

Зменшено ОСОБА_1 розмір судового збору за подання касаційної скарги на рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2019 року, на постанову Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року до 2 781,21 грн та відстрочено сплату цього збору до ухвалення судового рішення у справі судом касаційної інстанції.

Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи із Московського районного суду міста Харкова.

Справа надійшла до Верховного суду у лютому 2020 року.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року, здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Фактичні обставини, встановлені судами

Судами встановлено, що заочним рішенням Московського районного суду міста Харкова від 22лютого 2006 року з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти у розмірі 93 425,00 грн у рахунок повернення боргу та 935,00 грн державного мита. Судове рішення набрало законної сили (а. с. 7).

Заочним рішенням Московського районного суду міста Харкова від 22 лютого 2006року встановлено, що відповідач у справі за договором позики, по письмовій розписці від 10 квітня 2003 року взяв у борг у позивача грошові кошти на суму еквівалентних 10 000,00 доларів США, які зобовязався повернути до 14 квітня 2003 року. 19грудня 2002 року за договором позики по письмовій розписці відповідач отримав від позивача грошові кошти на суму еквівалентних 8 500,00
доларів США, які зобовязався повернути до 28 лютого 2003 року (а. с. 7).

22 липня 2016 року Московським районним судом міста Харкова задоволено подання Московського ВДВС Харківського міського управління юстиції про видачу дублікату виконавчого листа, виданого по цивільній справі № 2-5788/06 (а. с. 13-14).

Відомостей щодо виконання зазначеного рішення суду в повному обсязі матеріали справи не містять.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосованні норми права

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 1046 ЦК України встановлено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статей 526, 530, 610, частини 1 статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.

За правилом статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Частиною 1 статті 612 ЦК України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (стаття 1049 ЦК України).

Відповідно до статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 1050 ЦК України.

Відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як встановлено судами, та вбачається з матеріалів справи, заочним рішенням Московського районного суду міста Харкова від 22 лютого 2006 року з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 стягнуто грошові кошти у розмірі 93 425,00 грн у рахунок повернення боргу та 935,00 грн державного мита. Судове рішення набрало законної сили.

Також даним рішенням було встановлено, що відповідач у справі за договором позики, по письмовій розписці від 10квітня 2003 року взяв у борг у позивача грошові кошти на суму еквівалентну 10 000,00доларів США, які зобовязався повернути до 14квітня 2003 року та 19 грудня 2002року за договором позики по письмовій розписці отримав від позивача грошові кошти на суму еквівалентну 8

500,00доларів США, які зобовязався повернути до 28 лютого 2003року.

Відповідно до частини 4 статті 82 ЦК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлені ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з вищезазначеного, вимога позивача про стягнення з відповідача грошових коштів в розмірі 409 901,4 грн є необґрунтованою та не підлягає задоволенню, оскільки сума боргу, яка підлягає стягненню з відповідача за договорами позики, встановлена у рішенні Московського районного суду міста Харкова від 22 лютого 2006 року та визначена у національній валюті гривні, становить 93 425,00 грн.

Отже, з відповідача підлягає стягненню вже саме сума боргу, визначена у даному судовому рішенні у визначеній в ньому валюті, а саме в гривні з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Проведення позивачем розрахунку на суму боргу, визначену у договорах позики у іноземній валюті та конвертування її у національну валюту за курсом долару США на день звернення до суду у даній справі не ґрунтуються на законодавстві України.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) зроблено висновок, що частина 2 статті 524 та частина 2 статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Тому висновок суду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача грошових коштів в розмірі 409 901,4 грн є правильними та обґрунтованими, а тому не підлягають скасуванню.

Щодо вимог позивача про стягнення процентів за користування коштами у розмірі 865 585,39 грн

Згідно із частиною 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Припис абзацу 2 частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Такі висновки сформульовані Верховним Судом, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 19 травня 2020 року у справі № 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18) та у постанові Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 176/3645/14-ц (провадження № 61-18172св19).

Виходячи з вищевикладеного, та враховуючи, що строк договорів позики вже закінчився, а також наявність рішення суду про стягнення боргу за договорами позики, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що позовні вимоги про додаткове стягнення грошових коштів та процентів за користування грошовими коштами за договорами позики є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Колегія суддів звертає увагу на те, що позивач не позбавлений права звернутися до суду з позовом про стягнення коштів у зв'язку з невиконанням рішення суду про стягнення боргу відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України.

Розрахунок процентів за користування грошовими коштами проведений позивачем з посилання на статтю 1048 ЦК України, а не на статтю 625 ЦК України.

Посилання на статтю 625 ЦК України в апеляційній скарзі, не може бути підставою для її застосування судом апеляційної інстанції, оскільки дані вимоги не були предметом розгляду судом першої інстанції.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Іншіі доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв'язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуванні рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки ухвалою Верховного суду від 13 лютого 2020 року відстрочено сплату судового збору за подання та розгляд касаційної скарги до ухвалення судового рішення у справі судом касаційної інстанції, то з ОСОБА_1 у відповідності до статей 136, 141 ЦПК України та пункту 1 частини 1 статті 8 Закону України "Про судовий збір" необхідно стягнути судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 2 781,21 грн.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 2 781,21 грн судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Петров

А. А. Калараш

С. П. Штелик